Реліквія дому мого: Ґімлі і волосся Ґаладріелі

"Сонячна" монстранція,
Відень, 1780 р.

Читаю про подібність Ґаладріелі до образу Діви Марії і знайшов цікаве спостереження щодо пасма волосся, яке просив Ґімлі у Ґаладріелі. Я вже писав про те, що ставлення Ґімлі до Ґаладріелі нагадує ставлення середньовічного лицаря до прекрасної дами. Але це не єдина трактовка.

У середньовіччі культ Прекрасної дами і культ вшанування Діви Марії розвивалися паралельно, і дослідники вказують що ставлення трубадура до його дами до найменших деталей співпадає із ставленням католика до Діви Марії та до святих*.

Більше того, деякі лицарі обирали своєю дамою саму Діву Марію, або інших святих, наприклад св. Катерину або св. Маргариту.

Тож ставлення Ґімлі до Ґаладріелі можна розглядати як вшановування не просто дами сердця, а як вшановування святої покровительки.

Пасмо волосся, за словами Ґімлі, він збирався зберігати як реліквію: "коли я колись повернуся до кузні мого дому, то воно буде оправлене у нетлінний кришталь, і стане реліквією дому мого". Стаття**, на яку я натрапив, звертає увагу на те, що волосся буде зберігатися саме у кришталі. Це нагадує церковну традицію зберігати предмети, які стосуються святих (а краще — частки їх тіла) у релікваріях — різноманітних контейнерах для реліквій. 

У контейнерах робили віконечка, через які віряни могли подивитися на саму реліквію*** і хоча б завдяки своєму зору вступити у взаємодію із святим. А віконечка робили з гірського кришталя або скла.

Релікварій у вигляді руки (12 ст.) / rp-online.de

Тобто, якщо проводити паралель із християнською традицією, Ґімлі збирається створити релікварій, який матиме не просто віконечко, а буде цілком зроблений з гірського кришталя, і цей релікварій буде зберігатися у його домі для наступних поколінь.

Далі я вирішив знайти для поста картинку з прикладом релікварія-монстранції, очікуючи що це буде якась скринька з віконечком, яка лише завдяки багатій уяві може відповідати витвору мистецтва гномів.

Але виявилася цікава річ: у 13-14 столітті такі релікварії були посудинами з Єгипетського горного кришталя, виготовлені арабськими майстрами 10 ст. Їх називали "фатімідськими посудинами", бо робили їх в час правління у Єгипті династії арабських халіфів Фатимідів. Такі релікварії використовувалися у Візантії, а візантійські купці возили їх у Європу. 

Виявилося що зразок такого релікварія з 1897 року є у Британському музеї.

Релікварій, 14 ст. Основа — флакон 10-11 ст.

Сам релікварій має висоту майже 9 см, він зроблений у 14-му столітті з фатимідської пляшки 10-11 століття додаванням срібних кришечок зверху і знизу. Ось інша пляшечка з ідентичним орнементом, яка не стала релікварієм. Початково вона призначалася для масел і парфумів:

Фатимідська пляшка, 10-11 ст.

На релікварії є два написи. Перший — арабською: "Благословіння власнику". А другий — латиною: "+CPL:BAT:MRE", що розшифровується як "Capillus Beate Marie", і в перекладі "Волосся Пресвятої Діви Марії".

Тобто це — повний аналог того, що збирався зробити Ґімлі! Кришталева оправа до пасма волосся його покровительки!

Версія на Телеграм

_____

* Eduard Wechssler "Das Kulturproblem des Minnesanges", 1909

** https://www.academia.edu/47758270/Saint_Galadriel_J_R_R_Tolkien_as_the_Hagiographer_of_Middle_earth

*** Невеличкі релікварії, призначені для використання у процесіях називалися "монстранції", від латинського "monstrare" — показувати. https://en.wikipedia.org/wiki/Monstrance

Релікварій — https://islamicworld.britishmuseum.org/collection/MCM3403

Фатимідська пляшка — http://elogedelart.canalblog.com/archives/2009/10/11/15390592.html

Фатимідське мистецтво — https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D1%82%D1%96%D0%BC%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE

Лицар і культ прекрасної дами у Середньовіччі https://11ecu.livejournal.com/43477.html

Нолдори у Середзем'ї, Туата-де-Дананн в Ірландії

На основі статті Дімітри Фімі про кельтські джерела міфології Толкіна

Прибуття Туата-де-Дананн / Джим Фітцпатрік

У розповіді Толкіна "Втеча Нолдор", що ввійшла до "Сильмариліону", ми бачимо, як найталановитіші з ельфів покидають священний острів Валінор. Туди їх привели Боги, і саме там ельфи збагатили свій розум та вміння. Вони крадуть кораблі у телері, вчинивши страшний гріх — братовбивство, і пливуть на них до Середзем'я. Після прибуття вони спалюють свої кораблі, щоб інші ельфи не змогли поплисти за ними. Потім вони б'ються у Битві-під-Зорями проти сил зла. Ця битва відбувається у світлі зірок, оскільки боги ще не створили Сонце і Місяць. Зрештою, один з їхніх вождів потрапляє в полон. Його катують, підвісивши за руку, якою йому врешті-решт доводиться пожертвувати, щоб звільнитися.

Завоювання Ірландії
Туата-де-Дананн були нащадками Немеда — попередньої раси, яка захопила Ірландію, але потім втекла звідти. Вони прийшли з північних островів світу (або з Греції). Саме там вони навчилися "друїдизму, пророцтвам та магії", і ніхто не знав, ким вони були насправді: демонами чи людьми. Вони прибули до Ірландії під проводом свого короля Нуади.

В одній оповіді сказано, що вони прилетіли в темних хмарах по повітрю "завдяки силі друїдів". В іншій Туата-де-Дананн прибули на кораблях, які потім спалили, а дим цього вогнища, напевно, і породив думку про те, що вони прибули у хмарах. Кораблі було спалено, щоб не мати можливості втекти з Ірландії, якщо вони програють битву проти Фір Болг (попередньої раси, що захопила Ірландію).

Після висадки в Ірландії вони викликали сонячне затемнення, що тривало три дні та три ночі. Маючи право спадку на Ірландію як нащадки Немеда, вони почали "битви за владу" з Фір Болг. Відбулася Перша битва при Майтюрі, в якій багато Фір Болг загинуло, а король Нуада втратив руку.

Прекрасні і талановиті
Схожість між описами завоювання Ірландії Туата-де-Дананн та прибуттям нолдор до Середзем'я вражає. Не зовсім зрозуміло, хто такі Туата-де-Дананн — "демони" чи люди; вони виглядають як напівбожественні істоти. Це можна порівняти з природою ельфів, які стоять нижче за валар ("богів"), але вище за людей.

Як і ельфів Толкіна, Туата-Де-Дананн описують як "великих, сильних і красивих істот, які спілкувалися зі смертними, але залишалися вищими за них". Вони — майстри, воїни, поети та маги, які здобули ці вміння на північних островах світу. Це дуже схоже на Високих ельфів Толкіна, які вчаться мистецтву та ремеслам у валар на острові "богів" Валінорі, що на заході. Як уже згадувалося, у "Книзі завоювань" визнається, що повернення до Ірландії було спадковим правом Туата-де-Дананн. Те саме стосується й втечі нолдор до Середзем'я, адже, за словами Феанора, вони мали "повернутися до нашого дому".

Верховний король Нуада / Джим Фітцпатрік

Спалення кораблів і битва у пітьмі
Але, мабуть, найбільш вражаюча схожість — це спалення кораблів народами Туата-де-Дананн та нолдор після їхнього прибуття до Ірландії та Середзем'я відповідно. Причини цього кроку трохи відрізняються. Нолдор спалили кораблі за наказом Феанора, щоб не дати решті нолдор переправитися до Середзем'я, і щоб рід Феанора міг правити цими землями. Однак рішучість Туата-де-Данан не залишати Ірландію навіть у разі поразки від Фір Болг перегукується з рішучістю решти нолдор дістатися Середзем'я, навіть перетнувши через смертоносні льоди Гелкараксе.

Першу битву при Майтюрі можна порівняти з Битвою-під-Зорями ("Дагор-нуїн-Гіліат"), де військо Феанора перемогло орків Моргота. А сонячне затемнення відповідає відсутності Сонця і Місяця в Середзем'ї до приходу решти нолдор через льоди. Нарешті, втрата руки короля Нуади у першій битві при Майтюрі схожа на втрату кисті Маедроса, законного наступника Феанора: Фінгону довелося відрубати йому руку вище зап'ястя, щоб звільнити з полону Моргота.

Відхід за Море
Проте не лише завоювання та перша битва Туата-де-Данан в Ірландії схожі на прибуття нолдор до Середзем'я. Важливе значення має також остаточна поразка Туата-де-Данан від Синів Міля та їхня подальша згода піти у вигнання у чудові заморські краї, такі як Маг Мелл («Чарівна рівнина») чи Емайн Аблах («Край Яблук»). Це перегукується з тим, що ельфи врешті-решт повертаються за море до Валінору.

У народній уяві Туата-де-Данан з часом перетворилися на ірландських фей. Ідея про те, як старі кельтські боги стали "маленьким народом" з казок, також відображена в ельфах Толкіна. У "Книзі втрачених сказань" панування людей призводить до того, що ельфи "згасають", стають маленькими й прозорими. Ця ідея зберігається у "Володарі перснів", коли Галадріель роздумує про долю ельфів після знищення Єдиного Персня. Вона каже Фродо, що якщо його місія буде успішною, то "наша сила зменшиться, і Лотлоріен згасне, і хвилі Часу змиють його. Ми мусимо відплисти на Захід або ж перетворитися на простий народ лісів та печер, повільно все забути й бути забутими".

Гаґґардівська "Вона" та Ґаладріель

В інтерв’ю Генрі Резніку 1966 року Толкін зізнається:

«Гадаю, у дитинстві "Вона" цікавила мене понад усе — як той грецький черепок Аменартас, що став своєрідним механізмом, який привів усе в рух».

Йдеться про книгу Г. Райдера Гаґґарда "Вона", типовий вікторианський пригодницький роман, де бравий англійський полковник у відставці веде експедицію у далекій екзотичній країні. Джон Рейтліф, автор "Історії Гобіта" у своїй статті (за посиланням переклад) пише про те, як гаґґадрівський цикл про Аєшу вплинув на творчість Толкіна. Я наведу тут лише частину співпадінь.

Зовнішня сторона уламку із історією Аменартас

Тінь дев’ятнадцятого століття: Райдер Гаґґард і Толкін

Деніел Страйд

Однією з книг, які я прочитав у 2020 році, була «Вона» Г. Райдера Гаґґарда (1887). Я отримав щире задоволення — це справжній взірець доброї старомодної пригодницької історії. Також я не без усмішки зауважив, як сильно вона вплинула на фільм «Індіана Джонс і останній хрестовий похід». Серйозно. Порівняйте їхні розв’язки — подібність просто вражаюча.

Але чи помічали ви інший чіткий вплив цієї книги на пізнішу культуру? Дж. Р. Р. Толкін. Ступінь цього впливу мене щиро здивував.

Нещодавно я також перечитав інший твір Райдера Гаґґарда — «Копальні царя Соломона» (1885), і вирішив дослідити, як ці дві вікторіанські пригодницькі книги зрештою вплинули на Середзем’я. Я далеко не перший, хто помітив цей зв’язок (див. сторінку Вікіпедії про сучасні джерела натхнення Толкіна), але поки враження від старого автора ще свіжі, я подумав, що це буде чудовим матеріалом для статті в блозі. Варто пам’ятати, що Толкін у своїй творчості не просто відтворював «Беовульфа», Едди та «Калевали», а й активно взаємодіяв із набагато сучаснішим матеріалом.

«Вона» (1887)

Є підстави вважати цю оповідь наріжним каменем раннього сучасного фентезі — тут є справжні надприродні елементи, а використані в ній тропи з’являються у величезній кількості пізнішої літератури. З іншого боку, я особисто не зовсім згоден із такою класифікацією. Подібно до того, як «Франкенштейна» Мері Шеллі анахронічно втискають у жанр наукової фантастики, «Вона» сама по собі не є фентезі. Це, безумовно, пригодницький роман («Adventure Yarn») із фантастичними елементами… який просто передбачив те, що з’явиться пізніше. Можна простежити, як ідеї Райдера Гаґґарда переходять у Барсум Едгара Берроуза, а звідти — у міжвоєнний жанр «меча і магії», але сам Гаґґард працював у тіні цілком реалістичного «Острова скарбів». Сучасне фентезі, яким ми його знаємо, з’явиться лише з Вільямом Моррісом.

«Вона» та Толкін

Джон Д. Рейтліф

У праці Ліна Картера «Толкін: погляд за лаштунки "Володаря Перснів"» міститься твердження, що єдиною сучасною книгою, вплив якої на власну творчість визнавав Дж. Р. Р. Толкін, був роман Г. Райдера Хаггарда «Вона» [1]. Це досить примітна заява, оскільки протягом багатьох років різні дослідники Толкіна висували один твір за іншим як можливі джерела, проте Толкін непохитно заперечував будь-які постсередньовічні впливи [2]. Цікаво, що після рішучих заперечень щодо впливу К. С. Льюїса, Джорджа Макдональда та Чарльза Вільямса (серед інших), він сам згадав про вплив Хаггарда на своє письмо [3]. Також цікавим є той факт, що хоча це єдине відоме мені визнання впливу, зроблене Толкіном у пізні роки, я ні разу не натрапляв на жодну статтю, яка б досліджувала зв’язок Хаггарда і Толкіна, хоча цілі книги були написані про інші можливі джерела його праць [4]. У цій роботі я хотів би спробувати заповнити цю прогалину, дослідивши паралелі між циклом про Айєшу — «Вона» (1887), «Айєша: Повернення Її» (1905), «Вона і Аллан» (1921) та «Донька Мудрості» (1923) [5] — та творами Толкіна про Середзем’я, щоб з’ясувати, чи справді Хаггард вплинув на Толкіна, і якщо так, то в який саме спосіб.

Найбільш очевидною паралеллю є сама «Вона» — Айєша, Донька Мудрості, Та-Кому-Слід-Підкорятися. Надзвичайно вродлива жінка — настільки, що кожен, хто її бачив, пам’ятає цей образ до скону — вона править малим, ізольованим давнім королівством, межі якого нікому не дозволено перетинати. Чужинців пускають лише тоді, коли вона заздалегідь надсилає наказ прийняти їх, і навіть тоді частину шляху вони мусять подолати із зав’язаними очима. Прекрасна і жахлива, гідна поклоніння і страхітлива, вона не лише мудра і вродлива, а й безсмертна. У «Володарі Перснів» є персонаж, який відповідає цьому опису до найдрібніших деталей — Галадріель. Як і Айєша, Галадріель безсмертна, мудра, велична і неймовірно вродлива. Між Айєшою та Галадріель є суттєві відмінності, але схожість вражає. Вони навіть поділяють одну й ту саму ваду — надмірну гординю та бажання панувати над усім світом. Є навіть момент, коли обидві майже розкривають себе такими, якими вони є насправді або якими можуть стати:

"Переклад Р. А. Нокса"

Рональд Нокс (1888–1957)

У дослідженні зв'язків між "Володарем Перстнів" і католицькою літургією я користуюся перекладом Missale Romanum англійською мовою 1949 року. У цьому американському виданні переклад біблійних текстів зроблений Р. А. Ноксом (R. A. Knox). І нещодавно виявилося що він — хороший знайомий Толкіна!

Рональд Нокс (17 лютого 1888 — 24 серпня 1957) — англійський католицький священник, богослов, письменник і радіоведучий. Випускник Оксфордського університету, де у тому числі служив католицьким капеланом з 1926 по 1939 рік. У 1936 році почав працювати над перекладом Вульгати англійською, використовуючи гебрейські та грецькі джерела.

Він видав багато праць на релігійні, філософські та літературні теми. Створив кілька популярних детективних творів і "десять правил автора детективів", які дозволяли читачу вгадати злочинця до моменту коли це зробить герой книги.

Старий Сарум — місто, розібране по камінчику

"Вид на Старий Сарум зі сходу у 553 році",
 вигадане зображення міста з брошури 1761 р.,
дуже схоже на план Ізенгарду.

Якось у мою фейсбучну стрічку занесло допис про історію Старого Саруму — давнього англійського міста, від якого сьогодні залишилися лише фундаменти кафедрального собору та залишки стін фортеці. Його назва і доля — будівлі буквально розібрали по камінчику — нагадали мені історію Сарумана та Ізенґарду, укріплення якого розібрали енти, залишивши саму лише вежу Ортханк.

Поселення на місті Саруму з'явилося щонайменше 5000 років тому — приблизно в той самий час, коли був збудований Стоунгендж, розташований усього за 10 кілометрів звідси. Цілком можливо що творці кам'яного кола — будівельники, астрономи чи жерці — мешкали саме тут. У залізну добу Сарум був фортецею, що контролювала торгівельні шляхи. Після нормандського завоювання нащадок вікінгів Вільґельм-Завойовник побудував центральний замок і собор. Король Генріх I звів королівський палац, а Генріх II тримав у місцевій фортеці свою дружину Елеонору Аквітанську (після смерті короля її звільнив їхній син — Річард Левове Сердце). Без перебільшення, Сарум — одне з ключових місць англійської історії.

Що ж привело до його занепаду?

Усе сталося через конфлікт між місцевим єпископом та шерифом Вілтширу. Солдати королівської фортеці іноді не пускали мирян до собору, через що клірики билися з військовими. Один зі священників навіть називав собор «ковчегом Божим, замкненим у нечестивому домі Ваала». Врешті-решт храм вирішили перенести з пагорба в долину. У 1220 році заклали новий собор біля річки Ейвон, у трьох кілометрах від Саруму, а камінь для його будівництва брали, розбираючи старий собор.

Жителі Саруму стали переселятися до нового собору, також розбираючі свої старі будинки на будівельні матеріли. Вже у 1322 році, через століття, колишнє місто було настільки занедбане, що король Едуард II видав наказ знести і фортецю. Нове поселення спочатку назвали Новий Сарум, а пізніше перейменували у Солсбері — місто відоме собором із найвищим середньовічним шпилем.

Килим-невидимка та інші способи дратувати людей

Gallos, Північний Корнуолл, 2015
Назва скульптури означає «влада» але

вона більш відома як «Статуя короля Артура»

Що вражає у Толкіна — це системність його підходу до фольклору. У «Володарі Перснів» можна знайти три найвідоміші предмети, пов’язані з невидимістю: шапку-невидимку, плащ-невидимку та зачарований перстень. Але кожен із них працює в сюжеті по-своєму.

Казки й легенди знають понад два десятки способів набути невидимість: чари, мазі, трунки, рослини, камені, палички, зачаровану зброю й одяг — усе це добре знайоме нам із книжок та ігор у жанрі фентезі. Цікаво, що невидимість приписували навіть насінню папороті: оскільки ніхто не міг його знайти, вважалося, що воно саме є невидимим, а отже може дати невидимість тому, хто носить його при собі або використовує в магічному рецепті.

Є й зовсім незвичні предмети. Наприклад, килимок-невидимка. В оповідях про короля Артура згадується зачарований килим Ґвенн, який робить невидимим того, хто на ньому сидить. Непогано для сидячої роботи — але для активних пригод навряд чи підходить :)

Та коли йдеться про предмети, що дають власнику невидимість, зазвичай згадують саме шапки, плащі та персні. Подивімося, що про них каже фольклор — і що з цього робить Толкін.

"Орли! Орли!" і кривава Битва П'яти Армій у "Гобіті"

Битва під Горою / Matthew Stewart

У попередньому дописі я писав, що облога Мінас-Тіріта має паралелі з описом облоги Ауреліанума в книзі Едварда Гаттона "Аттіла і гуни". І хоча вигук "Орли!" у "Володарі Перснів" з'являється дещо пізніше — у сцені, коли війська Заходу підходять до воріт Мордору і опиняються в оточенні сил Саурона, — саме перенесення цієї деталі на інший етап оповіді не заперечує можливості її походження з того самого літературного джерела.

Втім, є й інше важливе зауваження. Сцена з орлами у "Володарі Перснів" є відсилкою до "Гобіта", де Більбо бачить орлів під час Битви П'ятьох Армій. Хоча "Гобіт" традиційно вважається дитячою книжкою, опис битви там містить досить брутальні деталі: 

"Орли! Орли!" і облога Мінас-Тіріту

Ділюся знахідкою. Том Шиппі колись звернув увагу, на те, що битва на Пеленнорських полях схожа на опис битви на Каталаунських полях (451 р.), де об'єднані сили Заходу під проводом «останнього римлянина» Аеція зупинили вторгнення племен зі сходу на чолі з Аттілою, вождем гунів. У битві гине союзник Аеція — старий король вестготів Теодоріх І. Він загинув, затоптаний кіньми власної переможної кінноти, і був оплаканий просто на полі бою — з тією ж сумішшю скорботи й слави, що супроводжує смерть Теодена. Схожі навіть їх імена, а постать Аеція добре співвідноситься із Араґорном — останнім нащадком королів Заходу.

А за тиждень до цієї битви була облога Ауреліанума (нині Орлеан), яка теж має багато спільного із облогою Мінас-Тіріта. Протягом чотирьох днів лили безперервні дощі — небеса були затягнуті хмарами (важко не згадати «день без світанку» і темряву над Мінас-Тірітом). На п'ятий день злива скінчилася. Гунам вдалося проломити міські стіни і розпочали штурм. Але саме в цей момент прибули війська Аеція і Теодоріха, відкинули нападників і врятували місто і його мешканців.

Легенда про Засохле дерево II

Карта світу з Псалтиря (Лондон, 1262–1300)

English version (extended)

Рік тому писав про середньовічні прототипи дерев у толкінівських книжках, зокрема що Біле Дерево Ґондору дуже схоже на Засохле Дерево, яке стоїть посеред пустелі в Персії і яке розквітне коли "князь із заходу" проспіває під ним месу. Але у Толкіна дерево знаходиться у місті, ледь не у єдиній його "зеленій" частині і зовсім не у якійсь віддаленій пустелі.

А вчора я випадково натрапив на середньовічну карту із тими самими трьома деревами. Під фігурою Христа зображено чорний кружечок з двома обличчами — це Едемський сад, і Адам і Єва у ньому. Їх розділяє Дерево пізнання добра і зла. З правої сторони саду стоять два дерева — ті самі Дерево Сонця та Дерево Місяця. З Едему витікають п'ять річок, зокрема Ганг, Тигр та Єфрат. В лівій частині карти теж видно огорожу і ворота, але це не сад, а землі, де ув'язнені народи Ґоґ і Маґоґ. Їх буде звільнено перед другим приходом Месії.

У статті із детальним описом цієї карти сказано, що Дерево Пізнання може також ототожнюватися із Сухим Деревом і наводиться "одна з багатьох подібних" легенд про Сухе Дерево:

Дерево Сонця, Дерево Місяця

Сухе дерево між Деревом Місяця і Деревом Сонця,
Руанський манускрипт 1444-1445

English version (extended)

На мініатюрі з манускрипту, що зберігається у Британській бібліотеці зображено цілий сад легендарних дерев: Дерево Місяця, Сухе Дерево із гніздом фенікса, та Дерево Сонця. Аналоги цих дерев можна зустріти у творах Толкіна: Сухе Дерево схоже на засохле Біле Дерево Ґондору у Мінас Тіріті, а Дерево Місяця і Дерево Сонця нагадують валінорські дерева Телперіон та Лаурелін.

Телперіон та Лаурелін

Cріблястий Телперіон, з плоду якого зробили Місяць, був деревом чоловічої статі. Золотава Лаурелін була жінкою, і її вогняний плід став Сонцем. У вигаданому листі Олександра Македонського до Аристотеля, де описуються Дерево Сонця і Дерево Місяця стать дерев зворотня: Дерево Сонця має чоловічу стать, а Дерево Місяця — жіночу.

У листі Олександр розповідає, під час своєї експедиції в Індію відвідав гай де росло два священних дерева. Там він зустрів жерця, висотою більше трьох метрів, який розповів йому що одне з дерев — чоловічої статі, розмовляє індійською мовою і пророкує майбутнє зі сходом сонця. Друге дерево — жіночої статі, говорить грецькою і пророкує зі сходом Місяця. Імена цих дерев його мовою звучали як Muthu та Emaūsae.* Від дерев Олександр отримав пророцтво, що він завоює світ, але помре від отруєння у Вавилоні, не повернувшись додому.

На що схожа Корона Ґондору?

Корона Ґондору, малюнок Толкіна

Толкін, описуючи форму корони Ґондору порівнював її із короною Єгипту. Але чи можуть бути у неї інші прототипи?

У листі до Рони Бір (Лист 211) Толкін так описав корону Ґондора: "Я думаю, що корона Гондору (Південного Королівства) була дуже висока, подібна до єгипетської, але з крилами, прикріпленими не прямо назад, а під кутом".

Корона Озіриса оздоблена
двома страусиними перами

А ось так корона описана у "Володарі Перснів", під час коронації Араґорна: "Вона нагадувала шоломи вартових Цитаделі, та була вища, вся біла, і крила з обох боків були вироблені з перлів і срібла у формі крил чайки,.. і сім адамантів сяяли на обручі, а на верхівці шолома ще один самоцвіт горів полум'ям".

Полювання Чорних Вершників

Дикі лови Одіна (1882)
Фрідріх Вільгельм Гейне

Ватага чорних вершників на чорних конях, що проносяться лісами і полями, і своєю появою наводять жах на тих, хто їх бачить. Їх поява віщує смерть, війну чи якесь інше лихо — чи знайомий вам цей образ?

"Ну звичайно знайомий", — скажуть ті хто читає мій блог, — "мабуть це Чорні Вершники, назґули, слуги Саурона, примари Персня".

Насправді цьому опису відповідають як толкінівські назґули, так і мисливці "диких ловів", або "дикого полювання" — міфологічного сюжету, який сягає сивої давнини. Легенда про примарних мисливців відома багатьом народам Європи, від англійців до слов'ян.

Вважалося що із початком Йоля, у день зимового сонцестояння, коли межа між світом живих і потойбіччям тоншає, і можна зустріти "Дикі лови" — нічну погоню Одіна (він же Йольнір — "володар Йолю") та його почту примарних воїнів, які переслідували коня, дикого вепра чи лісову німфу. Згодом ім’я Одіна забулося, і на чолі цієї погоні стали бачити інших персонажів: короля фейрі Ґвін ап Нудда, Карла Великого, короля Артура та інших. У середньовіччі з’являється й версія з Полюванням Каїна чи Ірода: їх душі нібито не могли знайти спокою через власні злочини — убивство Авеля, Івана Хрестителя чи Віфлеємських Немовлят.*

Мати Божа Гваделупська, Покровителька Мексики

Картина "Діва Гваделупська", пр. 1700

За легендою Діва являлася декілька разів з'являлася селянинові. У доказ цієї події він приніс священнику у своєму плащі троянди, зібрані посеред зими. Коли він розгорнув плащ, то виявилося що на його тканині проявився образ Богородиці. За легендою ця подія відбулася 12 грудня 1531 року.

Цікаво що ця дата припадає на день Зимового сонцестояння: перехід на Григоріанський календар відбувся пізніше.

Образ Марії має відмінність від того, як її зображають згідно Іоанна Богослова: "І з’явилась на небі велика ознака: Жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на її голові вінок із дванадцяти зір" (Об'явлення 12:1).

Однак на цій іконі, яку вважають нерукотворною, зорі не утворюють вінець над головою Богородиці, а прикрашають її накидку.

Ельфи-католики Туата-де-Дананн

Вершники Сидів / Джон Дункан, 1911

Вчора на курсі згадали Туата-де-Дананн і на мій погляд це дуже крута тема яка, як на мене, для багатьох залишається невідомою. Це міфічний народ, дуже схожий на те, як ми уявляємо ельфів: вони живуть під землею, у пагорбах, де час іде не так як на землі. Вони прекрасні, мають магічні здібності і можуть зачаровувати людей.

За легендою Туата-де-Дананн, "Племена богині Дану", були населенням Ірландії до прибуття туди людей — синів Міля. Міль із своїми людьми приплив з Іспанії і завоював Ірландію. Переможці уклали із Туата-де-Данан угоду, за якою наземна частина відходила людям, а підземна — племені богині Дану.

Це може здаватися дивним, але до 18 століття ірландці були переконані що Туата-де-Дананн — реальний, сусідній до них народ. Так само як ми впевнені що десь не дуже далеко живуть поляки чи угорці, і зовсім не дивина, коли у когось в роду є прадід або прабабуся цієї національності. І це не перебільшення, адже багато у кого з правлячої ірландської аристократії в родоводі згадувались представники Туата-де-Данан.

Чим Морія схожа на Стежини Мертвих

Двері Стежини Мертвих / Фільм «Володар Перснів» 

У «Володарі Перснів» є два важливих епізоди, де герої проходять через підземелля. Перший — коли Загін Персня під проводом Ґандалфа входить у копальні Морії; другий — коли Араґорн із Дунаданами Півночі, а також Леґолас і Ґімлі йдуть Стежиною Мертвих. 

Обидва шляхи починаються з воріт, оздоблених написами. У Морії напис, викарбуваний на дверях, світиться відбитим світлом Місяця і зірок. Хоча героям довелося поламати голову над загадкою дверей, виявилось що потрапити всередину не важко. 

У випадку Стежини Мертвих дверей як таких немає — це моторошна арка, і для того щоб увійти у неї треба перемогти власний страх: «У скелі пащею ночі відкривалися Темні Ворота. Знаки та літери, висічені на широкій арці, в сутінках було важко розібрати; і страх сірим туманом сочився із Воріт». Тут теж є напис, але його зміст залишається таємницею.

8 квітня — вшанування Фродо і Сема на Кормалленському полі

Кормаллен / Tolman Cotton

У кінотрилогії "Володар Перснів" час минає майже непомітно — 17 років між святкуванням дня народження Більбо і початком подорожі Фродо пролітають за кілька хвилини, без жодних змін у зовнішності у головних героїв. Так само непомітно минає час між порятунком Фродо і Сема зі схилів Ородруїну і моментом, коли Фродо прокидається у ліжку.

У книзі все інакше: Фродо і Сем прокидаються не одразу, а лише через два тижні після знищення Персня — у наметі військового табору на Кормалленському полі. Як і колись у Рівенделі, скільки минуло часу, гобіти дізнаються від Ґандалфа:

«— Полудень? — перепитав Сем, задумавшись. — А якого дня?
— Чотирнадцятого після Нового року, — відповів Ґандалф, — або, якщо хочеш, восьмого квітня за Літочисленням Ширу. Та в Ґондорі Новий рік завжди буде починатися двадцять п'ятого березня — в день, коли був повалений Саурон, а вас вирятували з вогню і донесли до короля. Він доглядав вас, а тепер чекає, коли прийдете до нього. З ним будете сьогодні їсти-пити. Одягайтесь, і я проведу вас до нього».

28 вересня — Могильний дух захоплює гобітів / 28 грудня — День святих невинних немовлят Вифлеємських

Продовжуємо тему католицького календаря у «Володарі Перснів».

Після двох ночей у домі Тома Бомбадила гобіти вирушають у подальшу путь, але проїжджаючи повз Кургани потрапляють у полон Могильного духа і опиняються у підземеллі, де ледь не гинуть. У календарі Ширу це 28 вересня, а у літургійному календарі це 28 грудня — День святих невинних немовлят Вифлеємських. В цей день церква згадує немовлят, яких наказав убити цар Ірод, намагаючись знищити новонародженого "Царя Юдейського".

Цей біблійний сюжет перегукується із загрозою, що нависла над життями гобітів. Але цікаво, що тут також можна побачити ще одну паралель — історію про Трьох Царів (волхвів, або магів — μάγοι), яких Ірод просив повідомити місцезнаходження Месії. Проте уві сні ангел попередив їх щоб вони поверталися іншим шляхом: «А вві сні остережені, щоб не вертатись до Ірода, відійшли вони іншим шляхом до своєї землі» (Мф 2:12)

Сон Трьох Царів
Гіслебертус, капітель собору в Аутуні, 1125-1135

Радаґаст Карий та св. Франциск

Радаґаст Карий. Малюнок Фабіо Леоне

У своїй книзі* Стратфорд Кальдекотт цікаво інтерпретує образ Радаґаста Карого.

Цей персонаж з’являється у творі лише в розповіді Ґандалфа про те, як він потрапив у полон до Сарумана. Складається враження, що Радаґаст узагалі був доданий до історії тому, що магів мало бути троє — хоча б тому, що три є особливим числом. В оригіналі Толкін називає його Radagast the Brown — Радаґаст Коричневий. Але перекладачі часто змінюють цю назву: у різних перекладах він постає як Радаґаст Карий, Бурий чи Брунатний. Про нього відомо небагато — лише те, що він “майстер міняти форми та кольори; й він обізнаний у травах і тваринах, а птахи — його близькі друзі.”

Кальдекотт зауважує, що цей персонаж нагадує йому святого Франциска Ассізького (1182–1226), засновника Францисканського ордену. Франциск носив просту коричневу рясу, підперезану мотузкою, і вважав природу відображенням Бога, називаючи всіх істот своїми “братами” і “сестрами”.

Одна з найвідоміших легенд про нього розповідає, як під час подорожі він разом із супутниками натрапив на дерева, густо вкриті птахами. Франциск сказав: “Зачекайте мене, поки я піду проповідувати моїм пташиним сестрам”. Птахи оточили його, зачаровані його голосом, і жодна з них не відлетіла. У збірці Fioretti, написаній через століття після його смерті, міститься безліч історій про взаємини святого з тваринами.