Дж. Макдональд, Толкін, Творіння і Суб-творіння

Бог створює Сонце і Місяць.
Мозаїка собору у Монреале, Італія, 12 ст.

Джордж Макдональд вважав, що наш світ створений уявою Творця і люди також живуть в його уяві. І те, що створено в людській уяві "вкладене" в уяву Бога, воно є другим рівнем творіння, "суб-творінням".

У есе "Про чарівні казки" Толкін пише що казка є окремим світом зі своїми законами, і свідомість читача може опинитися у цьому вигаданому світі і (якщо автор майстерно створив цей світ) сприймати його як справжній, поки оповідь не закінчиться. Казка є вторинним світом (створеним уявою людини) по відношенню до первинного світу - світу створеним Творцем.

Я був вражений, коли зрозумів що саме цей підхід Толкін використав, описуючи творення світу у першій главі Сильмарилліону, де Творець світу (Еру) є по суті Автором (тексту або музики), який, окрім здатності до творчості, володіє "Пломенем Незнищенним" — здатністю перетворити вигадку на реальність, зробити неживе живим, дати йому справжнє буття.

Якщо коротко описати процес творіння світу, то він виглядає так. Спочатку Творець (Еру) зі своїх думок творить ангелів (Айнур), даючи думкам окреме буття за допомогою Пломеня Незнищенного. Потім Він задає музичну тему і хор Айнур творить музику. Вже тут з'являється постать Люцифера-Мелькора, який вносить у неї диссонанс, але Еру гармонізує його тему, роблячи гармонію більш складною.

Коли музика завершилася, Еру являє Айнурам що вони, насправді, цією музикою створили образ Світу (Арду). Вони побачили цей Світ і те, що у ньому почала розгортатися власна історія. Це видіння зачарувало їх, але не встигли вони на нього надивитись, як воно сховалося. Айнури занепокоїлись, але Еру сказав їм:

"Знаю я прагнення ваше, щоб усе побачене сталося на­справді, а не лише в думках; так само, як і ви постали, але й дещо по-іншому. Тому я кажу: Еа! Нехай Буде так! І пошлю я Пломінь Незнищенний у Порожнечу, і буде він у серці Світу, і Буде Світ; і ті з вас, хто забажає, зможуть зійти туди".

І виходить що до цього часу Світ існував лише як музичний твір, еквівалентний оповіді, літературному твору. І лише коли Айнури зацікавилися цим твором і захотіли увійти в нього, відчути його існування, Еру за допомогою Пломеня Незнищенного надає Світу дійсності, справжнього Буття.

Після створення Світу деякі Айнури сходять у нього, стають його частиною і не можуть його полишити до кінця Історії Світу. Більше того, вони опиняються не в тому моменті, який вони бачили, а в самому початку Історії: "все от-от мало розпочатися, наразі безформне і темне".

І тут ми бачимо аналогію: як свідомість і думки читача опиняються у казці на початку історії, і (в ідеалі) не можуть вийти з неї до її завершення, так і Айнури — думки Еру, опиняються на початку Історії і не можуть вийти з неї до завершення. Історія Світу стає літературним твором найвищого Автора — Бога-Творця.

Юнг, думки як природні події або Чому творець не володіє своїм творінням

Феанор та Сільмарилли

Юнг пише у "Червоній Книзі": "Мої думки — це не я, так само, як і речі світу, живі й мертві. Як я не зазнаю шкоди, живучи в частково хаотичному світі, так само я не зазнаю шкоди, якщо живу в частково хаотичному світі думок. Думки — це природні події, якими ти не володієш і значення яких ти лиш недосконало усвідомлюєш. ... Мені загрожує небезпека повірити, що я сам значущий, оскільки бачу значуще".

У цих словах Юнга я бачу можливу відповідь на питання, чому Толкін вважає гріхом, чи неправильним діянням бажання митця (або суб-творця, бо єдиним справжнім Творцем є Бог), отже бажання суб-творця володіти своїм творенням.

Хоча результат роботи майстра може бути прекрасним, що дає йому право сказати "це — моє, бо я його створив"? Саме такий конфлікт є основною темою Сильмарилліона — Феанор, що створив три сильмарилли та клятва його самого та його синів, що тільки вони мають право ними володіти.

Адже Феанор не може повторити своє творіння, і матеріали, з яких він зробив свій витвір він взяв з оточуючого світу (те ж світло дерев, які створені Валарами). Навіть думка, як створити шедевр, за словами Юнга, може прийти, а може і не прийти. Яким чином творець може сказати що саме він повністю відповідає за те що творіння вийшло таким прекрасним?

Рай для письменника

У листі до сина, Крістофера Толкіна, Дж. Р. пише: “Історію треба розповідати, інакше ніякої історії не буде; проте найбільше хвилюють історії нерозказані. Гадаю, тебе так бере за душу Келебрімбор, бо ім'я це викликає раптове відчуття нескінченних нерозказаних історій: побачені вдалині гори, на які не дано піднятися, далекі дерева (на кшталт як у Дрібнички), до яких не дано наблизитися, а коли й удасться, то вони лише назавжди стануть "ближніми деревами" (інакше можливе лише в Раю та в Парафії Д[рібнички])” (№96, 30/01/1945).

Тут йдеться про епізод з книги “Листок пана Дрібнички”, в якому художник, пан Дрібничка, опиняється в місці, де його картина, головна праця його життя, стала реальністю. Він мандрує нею від Дерева, що стоїть на передньому плані до інших деталей пейзажу: “Ідучи геть, чоловічок помітив чудернацьку річ: Ліс, звісно, був далеким Лісом, але Дрібничка зумів наблизитись і навіть увійти в нього, а Ліс при тому не втратив чарівності, якої надавала йому віддаленість. Дрібничці ніколи раніше не вдавалося зайти в якусь далечінь, не перетворивши її на звичне довкілля”.

Єдиний справедливий літературний критик — це Христос

Толкін у листі до Льюіса цитує поета Дж. Гопкінса, що розмірковує про слова художника Едварда Берн-Джонса (Гопкінс - католицький священник і поет XIX ст., що отримав визнання лише через 30 років після смерті):

"[Гопкінс процитував] слова Берн-Джонса, що "насправді працюєш для однієї-єдиної людини, яка, можливо, зуміє тебе зрозуміти". Але потім Г. засумнівався, розуміючи, що надія Берн-Джонса в цьому світі теж може не здійснитися, так само легко, як надія на широку популярність; цілком імовірно, що художник (як і Ніґґль) працює заради того, що буде повністю знищене: чи то картина згорить, чи то шанувальника спіткає передчасна смерть. І він підбиває підсумок: єдиний справедливий літературний критик - це Христос; він захоплюється дарами, якими Сам же і нагородив, більше за будь-яку людину" (лист №113, 25.01.1948)

Ніґґль (в українському перекладі - пан Дрібничка) - персонаж твору Толкіна про художника "Листок пана Дрібнички", картину, яку він малював до кінця свого життя, було знищено після його смерті, але він зустрів втілення своєї картини в іншому світі. Вочевидь "найвищий критик" її вподобав. Сам твір написаний за 6 років до цього листа у квітні 1942.

Я б повернувся до дерев

«Насправді страшні й нестерпні зовсім не люди (нехай навіть погані) і не те, що до людей стосунку не має (наприклад, погода), а творіння рук людських. Якби Раґнарок випалив усі трущоби, і газові заводи, і старі гаражі, і освітлені дуговими лампами нескінченні передмістя, то міг би заразом і всі витвори мистецтва спалити — а я б повернувся до дерев».

Лист №83 до Крістофера Толкіна, 6 жовтня 1944 року

Падіння Феанора і ельфів через власницьке ставлення до Сильмарилів

«...В усіх цих текстах ідеться про Падіння, Смертність і Машину. ...Зв’язок зі Смертністю по­стає з огляду на те, як вона впливає на мистецтво та бажання творення (чи краще сказати: суб-творення), яке нібито не виконує жодних біологічних функцій і відсторонене від задоволення потреб простого біологічного життя, що з ним воно в нашому світі зазвичай перебуває у стані боротьби. Це бажання путами пристрасної любові прив’язане до реального первинного світу й, отже, пронизане чут­тям смертності, а відтак невдоволенням нею. У ньому закладено безліч можливостей для «Падіння». Це бажання, привласнюючи створене «власноручно», може трансформуватись у бажання воло­діти; суб-творець захоче бути Володарем і Богом власного приват­ного творення. Він повстане проти законів Творця, особливо проти смертності...

...Проте найвидатніший ельфійський ремісник (Феанор) замкнув Світло Валінору в трьох верховних коштовностях — Сильмарилах — іще до того, як Дерева були споганені чи знищені. Тож їхнє світло жило звідтоді лише в цих каменях. Падіння ж ельфів стається через влас­ницьке ставлення до цих коштовностей Феанора та сімох його синів. Ворог захоплює коштовності й, прикрасивши ними Залізну Корону, пильно стереже у своїй неприступній твердині. Сини Феанора дають жахливу та блюзнірську обітницю бути ворогами і мститись усім і кожному (навіть богам), хто наважиться заявити про свою причет­ність до Сильмарилів чи про право на них. Вони підбурюють більшість свого роду повстати проти богів, полишають рай і виступають на без­надійну війну з Ворогом. Першим «плодом» їхнього падіння стає війна в Раю, братовбивство між ельфами, яке разом із лихою обітницею не­відступно супроводжує всі подальші геройські вчинки, спричиняючи віроломства та нівелюючи перемоги. 

«Сильмариліон» — це історія Війни ельфів-вигнанців із Ворогом, війни, що точиться на Північно­му Заході світу (Середзем’я). У цій історії задокументовано кілька опо­відей про звитяги і трагедії, проте завершується вона катастрофою та проминанням Стародавнього Світу, світу тривалої Першої Епохи. Ельфи віднаходять коштовності (завдяки вирішальному втручанню богів) тільки для того, щоби знов — і вже навіки — втратити їх: одну поглинуло море, другу — надра землі, а третя стала зорею не­бесною. Цей збірник легенд завершується видивом кінця світу, його зруйнуванням і новостворенням, а також віднайденням Сильмарилів і «досонячного світла» після вирішальної битви. Це видиво своєю появою найбільше завдячує давньоскандинавській візії Раґнарока, хоча не дуже до неї подібне».

Лист №131 до Мілтона Волдмена, кінець 1951 року

(Цей лист українською є у Сильмарилліоні видавництва "Астролябія")

Ельфи у Сильмарилліоні (російською)

Від Дедала та Ікара до Важкого Бомбардувальника

Мотоцикл Ixion, модель 1920 року

«Дорогий мій. Ось, подумав, а надрукую-но я, заради експерименту, авіалист на машинці, дрібним шрифтом*. Букви виходять анітрохи не більшими за рукописні, зате куди розбірливішими...»

«...Я ось усе думаю, як там у тебе справи з польотами - відтоді як ти вперше вилетів наодинці: адже ми більше нічого про це не чули. Мені особливо запам'яталися твої зауваження щодо ластівок, що ковзають у повітрі. У цьому — сама суть, чи не так? Ось — безвихідна трагедія всіх машин, як на долоні.

На відміну від мистецтва, яке задовольняється тим, що створює новий, вторинний світ в уяві, техніка намагається втілити бажання в життя і так створити якусь могутню силу в цьому Світі; але ж насправді справжнього задоволення це нізащо не принесе. Працезберігаючі машини лише породжують працю ще більш тяжку і нескінченну. А до цього вродженого безсилля тварної істоти додається ще й Падіння, внаслідок якого наші винаходи не тільки не виконують наших бажань, а й звертаються до нового, кошмарного зла. Так ми неминуче приходимо від Дедала та Ікара до Важкого Бомбардувальника. Чи це не прогрес, хіба не збагатилися ми новою мудрістю?

Ця страшна правда, давним-давно вгадана Семом Батлером**, у наш час настільки впадає в око, так жахливо виставляється на загальний огляд, за всієї її ще більш моторошної загрози майбутньому, що складається враження, ніби весь світ страждає на повальне божевілля, раз побачити цю правду здатна лише жалюгідна меншість. 

Навіть якщо люди і чули стародавні легенди (а таких стає дедалі менше), вони й не підозрюють про закладене в них застереження. Ну, як виробник мотоциклів міг назвати свою продукцію «Іксіон»? Іксіон, навіки прикутий у пеклі до колеса, що безперервно обертається! 

Ну ось, я примудрився втиснути в цей тоненький авіалист понад 2000 слів; тож я готовий пробачити мордорським апаратам частину їхніх гріхів, якщо вони доставлять його тобі якнайшвидше...»

Лист №75 до Крістофера Толкіна, 7 липня 1944 року

_______

* Толкін користувався друкарською машинкою "Хеммонд" зі змінними шрифтами; один зі шрифтів був зовсім дрібним.
** Автор антиутопії «Идукін, або за межею» виданої у 1872 р. («Идукін» це «нікуди» в зворотньому напрямку). В країні Идукін відсутні машини через їх потенційну небезпеку. Батлер перший хто написав що машини можуть розвити свідомість за допомогою дарвінівського відбору.

Що сказав Ґандалф Балрогу на мості Казад-Дума

Слова Ґандальфа звучать дуже таємничо і може скластися враження що це якесь закляття чи магічна формула. Але чи це справді так? Почнемо з того як це протистояння описане у «Володарі Перснів»:

«Балроґ досягнув моста. Ґандалф стояв посередині прольоту, спираючись на патерицю в лівій руці, а у правій мерехтів холодним і білим світлом Ґламдрінґ. Ворог знову спинився, підійшовши впритул, і темрява довкола розпростерлася двома широкими крилами. Він підняв батога, і хвости засвистіли та залящали. З його ніздрів виривався вогонь. Але Ґандалф стояв непохитно.

— Ти не пройдеш, — сказав він. Орки завмерли, і запала мертва тиша. — Я служитель Таємного Вогню, повелитель полум'я Анора. Ти не пройдеш. Темний вогонь тобі не допоможе, полум'я Удуна. Повертайся до Темряви! Ти не пройдеш.

Балроґ не відповів. Вогонь у ньому мовби пригас, але темрява погустішала. Він повільно підступив до мосту, а тоді раптом виріс до велетенських розмірів, і крила простяглися від стіни до стіни; та Ґандалфа все ж було видно, мов мерехтливу цятку в пітьмі; маленьким і зовсім самотнім здавався він: сірий і похилий, наче зів'яле дерево під першим поривом бурі.

З тіні вилетів червоний полум'яний меч.

Гламдрінґ зблиснув білим у відповідь.

З брязкотом здійнявся стовп білого вогню. Балроґ упав, меч його розлетівся на розплавлені уламки. Чарівник похитнувся на мосту, відступив крок, але зумів устояти.

— Ти не пройдеш! — сказав він».

Гендальф і Балроґ

Щоб краще розібратися з тим що відбувається в цій сцені треба повернутися до самого початку — Створення Світу, як він описаний в "Сільмарилліоні". Бог-творець, Еру, створив айнур — духів ангельського чину, які творили з ним музику, з якої він потім утворив Всесвіт, Еа, а в ньому Арду (аналог Землі). Багато айнур вирішили увійти в цей світ і підготувати його до прибуття дітей Еру — ельфів і людей. Найбільш могутні з них називаються Валари, інші — майари. Гендальф — один з них, втілений у вигляді старця з усіма обмеженнями цього тіла. 

Але окрім служителів Еру в Арду прибув також опонент Еру, один з наймогутніших айнур - Мелкор який також мав своїх прислужників-майарів. Балроґ - один з таких прислужників.

Таємне Полум'я

Таємне Полум'я (або Незнищенне Полум'я) — те, що надає будь-якому створінню справжнє життя. На початку "Сільмарілліона" Еру каже айнурам, "нащадкам думки його": "Запалив я вас Пломенем Незнищенним" (тобто вони були його думками, але цим думкам він надав власне життя за допомогою Таємного Полум'я). Мелькор, якому хотілося втілити власні творіння шукав Незнищенний Пломінь, але не міг його знайти, "бо Вогонь був із Ілуватаром".

Після того як Еру показав айнурам як виглядає світ, який вони описали своєю музикою (але це був лише зримий образ) він сказав їм: "Знаю я прагнення ваше, щоб усе побачене сталося на­справді, а не лише в думках; так само, як і ви постали, але й дещо по-іншому. Тому я кажу: Еа! Нехай Буде так! І пошлю я Пломінь Незнищенний у Порожнечу, і буде він у серці Світу, і Буде Світ; і ті з вас, хто забажає, зможуть зійти туди". Таким чином, думка про Світ, в яку було послано Пломінь Незнищенний отримала буття і стала Світом проявленим*.

Виняткова здатність Еру давати справжнє життя відображена в історії Ауле, який створив гномів, які, проте, не рухались без його постійної уваги. Лише втручання Еру дало їм справжнє життя.

Відповідно "служитель Таємного Вогню" вказує на те що Гендальф служить саме Еру, Творцю світу.

Повелитель полум'я Анора

Анор на синдарині означає Сонце. Воно пливе по небу на лоді якою кермує майрська діва Аріен. Вона була "вогненним духом, якого Мелкор не зумів ані обдурити, ні навернути до себе на службу. ...Покидаючи Валінор, вона скинула із себе тамтешню подобу й одежу, в яку вбиралася, як і валари, і постала у вигляді нагого вогню, жахливого та сліпуче-яскравого".

Поява Сонця і місяця на небі стала ударом для Мелкора. "Аріен Морґот боявся дужче (ніж Тіліона, що кермував лодею Місяця — А.К.), та не насмілювався наблизитися до неї... Під покровом тіней ховався він та його поплічники од Аріен, чийого погляду вони не могли довго витримувати; і землі поблизу його фортеці заволокли кіптява та велетенські хмари".

З англійської словом "повелитель" перекладено слово "wielder", "той що має в розпорядженні", або "той, що тримає в руках". Часто це слово використовується в контексті зброї. Тобто Гендальф може використовувати як зброю полум'я Сонця. У більш ранній версії "ВП" Гендальф називав себе "хазяїном/майстром (master) білого вогню", вочевидь білий колір полум'я залишився як прояв цієї сили, але її природою є вогонь Сонця, якого слуги Мелкора  (і Балрог також) бояться.

Існує інша популярна версія, що пов'язує "полум'я Анора" з ельфійським перснем, який був у Гендальфа. Про це ми дізнаємося у кінці "ВП", перед відплиттям героїв з Сірих Гаваней. Це Нар'я - Перстень Вогню, який віддав Гендальфу Кірдан-Корабельник. Однак призначенням цього персня було запалювати вогонь в серцях і захищати від втоми. Крім того, хранителі трьох Ельфійських перснів тримали їх у таємниці і було б дивно якби Гендальф голосно повідомив всіх прислужників Ворога що він має такий перстень. Ще одним свідченням проти цієї версії є те що коли Толкін писав цей розділ він ще не вирішив віддати магу перстень Кірдана-Корабельника, а у Елронд казав що Три ельфійських персня були відправлені за Море.

Полум'я Удуна

Перша підземна твердиня Мелкора називалася Утумно (з квенья "підземелля", "темна яма") або Удун (з синдарину "пекло"). "В Утумно Мелкор зібрав побіч себе демонів — духів, котрі спершу, в дні слави, пристали до нього, а згодом, у час падіння, найбільше до нього уподібнились: у серцях їхніх палав вогонь, за одежу їм правила темрява, страх прокладав їм путь; і мали вони батоги з полум’я. Пізніше в Середзем’ї називали їх балроґами". Фактично Гендальф називає Балрога "вогняним демоном Мелкора", ким він власне і є.

Темний вогонь

Зброя Балрога — вогняний батіг і червоний полум'яний меч. Це полум'я горить але не дає світла, бо огорнуте темрявою. У початковій версії Гендальф каже "Червоне полум'я не може тут пройти". Вочевидь протиставлення білого і червоного полум'я вкладалося з самого початку і справ не просто у кольорі, а у їх різній сутності. Подальші події яскраво демонструють це протистояння.

Протистояння майар

Отже Гендальф своїми словами повідомляє Балроґа про те що перед ним — супротивник такої самої сили, який так само брав участь у створенні Всесвіту, але стоїть на стороні Добра і справжнього Світла. Він знає що перед ним — прислужник Темного Володаря Мелкора, вогняний демон, але не боїться його пекельного полум'я. Якщо це можна назвати закляттям, то лише в певному сенсі: у багатьох традиціях знання істинних імен дає владу над їх власниками.

_______

* В цьому самому розділі Сільмарілліона є "пророцтво про другу музику Айнур", яке відбудеться в кінці світу: "Звідтоді айнури ніколи не створювали нічого подіб­ного, та сказано, що після закінчення днів хори айнурів і Дітей Ілуватара скомпонують для Еру ще прекраснішу музи­ку. Тоді теми Ілуватара буде зіграно правильно, і вони, щой­но злетівши з уст, стануть Буттям, тоді всі доконечно зрозумі­ють його задум і кожен осягне тямущість іншого, тоді Ілуватар із великої радості наділить думки творінь своїх таємничим огнем".

Тобто, якщо на початку світу Еру наділив свої думки таємничим вогнем і створив Айнур, у другій музиці думки творінь будуть наділені таємничим вогнем, отже також отримають буття. Можливо в цьому полягає "надія Толкіна" про яку пише Том Шиппі, що його "вторинна творчість", світ, який він описує в своєму Легендаріумі, отримає справжнє Буття.

Про Тома Бомбаділа, владу і контроль

"Том Бомбаділ — персонаж не надто важливий (для розповіді). Думаю, він скількись значимий як «коментар». Я хочу сказати, так я насправді не пишу: він ... є чимось, що мені здається важливим, хоча в подробицях проаналізувати це почуття я не готовий. Однак я б Тома не залишив, якби він не мав свого роду функцію. Скажімо так. Оповідання ґрунтується на тому, що є сторона добра і є сторона зла: краса протистоїть безжальній потворності, тиранія — королівській владі, поміркована свобода за доброю згодою протистоїть примусу, який давним-давно втратив будь-яку мету, окрім влади як такої, і так далі; але обидві сторони, певною мірою, захищають вони чи руйнують, потребують певного контролю. Але якщо ви, так би мовити, дали «обітницю бідності», відмовилися від контролю і радієте речам заради них самих, безвідносно до себе, дивитеся, спостерігаєте, частково пізнаєте, тоді питання правоти та неправоти, контролю та влади втратить для вас всякий сенс, а знаряддя влади стануть марними брязкальцями. Це — природний пацифістський погляд на речі, що завжди спадає на думку, якщо йде війна. Але, схоже, з погляду Рівенделла подібний підхід до життя, звичайно, прекрасний, проте є у світі речі, з якими йому не впоратися; і від них залежить саме його існування. Зрештою, лише перемога Заходу дозволить Бомбаділу залишитися або навіть просто вижити. У світі Саурона у нього немає майбутнього."

"Він... щось діаметрально протилежне (дружинам ентів - А.К.), уособлюючи, скажімо, Ботаніку і Зоологію (як науки) і Поезію в протиставленні Скотарству, Сільському Господарству і практичності."

"У тому, що стосується самої розповіді, здається мені, це добре, що залишається стільки всього непоясненого (особливо коли пояснення насправді існує); і з цієї точки зору я, мабуть, припустився помилки, намагаючись пояснити занадто багато і повідомивши занадто багато з передісторії... Адже навіть у міфічну Добу має залишатися загадка чи дві, як воно завжди і буває. Ось, наприклад, Том Бомбаділ (навмисне)."

Лист №144 до Наомі Мітчісон, 25 квітня 1954 

"...Він (Том Бомбаділ - А.К.) — «алегорія» або зразок, особливе втілення чистої (справжньої) науки про природу: дух, що шукає знання про інші явища, їх історію та сутність, тому що вони «інші» і зовсім незалежні від розуму, що запитує; дух, настільки ж давній, як і мислячий розум, і зовсім не стурбований тим, щоб зі знанням цим щось «робити»: Зоологія і Ботаніка, але не Скотарство і Сільське Господарство. Навіть в ельфах ця властивість майже не проявляється: вони насамперед художники. Крім того, Т. Б. ілюструє ще один аспект у своєму відношенні до Кільця і нездатності Кільця на Тома впливати." 

"Він - хазяїн в особливому сенсі: він не знає ані страху, ані тіні бажання володіти та підкоряти. Він просто знає і розуміє все те, що стосується його в тому маленькому природному царстві, що належить йому. Він навіть не береться осуджувати, і складається враження, що він не намагається виправити або усунути навіть Іву".

Чернетка листа №153 до Пітера Гастінгса, вересень 1954

Головна тема Легендаріума

Толкін про свій легендаріум: 

"У всій цій писанині йдеться головним чином про Падіння, Смертність і Машину. Про Падіння — неминуче, і мотив цей виникає у кількох формах. Про Смертність, тим більше, що вона впливає на мистецтво і потяг до творчості (або швидше до вторинної творчості), у якої начебто немає ніякої біологічної функції і яка не має відношення до задоволення простих, звичайних біологічних потреб, з якими вона в нашому світі зазвичай ворогує. Це прагнення одночасно поєднується з пристрасною любов'ю до первинного, справжнього світу і тому сповнено відчуттям смертності — і водночас цим світом не насичується. У ньому містяться різні можливості для «Падіння». Воно може стати власницьким, чіплятись за речі, створені "як свої власні"; творець вторинної реальності хоче бути Богом і Повелителем свого особистого витвору. Він уперто бунтує проти законів Творця — особливо проти смертності. І те, й інше (поодинці чи разом) неодмінно веде до жадання Влади, і того, щоб воля спрацьовувала швидше та ефективніше, і звідси до Машини (або Магії). Під останнім я розумію будь-яке використання зовнішніх систем чи пристосувань (приладів) замість того, щоб розвивати вроджені, внутрішні таланти та сили або навіть просто використання цих талантів в ім'я викривленої спонуки підкоряти: переорювати реальний світ чи примушувати чужу волю. Машина - наша більш очевидна сучасна форма, хоча й зіставляється з магією тісніше, ніж зазвичай визнається."

Лист №131 до видавця Мілтона Уолдмана, кінець 1951 р.

(Далі у листі Толкін пояснює що власне Магією займаються виключно темні сили. "Магія" ельфів - це Мистецтво - "вторинна творчість", що не має обмежень притаманних людству).

Лист №212. Продовження листа до Рони Бір

Чернетка продовження листа №211

Валари це Айнур, що вступили у світ після творіння

Спочатку музика була як оповідь що існує у свідомості оповідача і слухачів

Коли Еру сказав "най буде так" оповідь перетворилася на Історію на тому ж плані що й слухачі й вони змогли увійти в неї і стали частиною Часу і послідовності подій, що його складає

Втілення Валар у фізичну форму, роль їх "вторинної творчості"

Очікування "дітей Господа", падші айнур (Мелькор і його приспішники) бачили в них матеріал для підданих і рабів

Безсмертя ельфів і смертність людей

Фіктивне безсмертя - принада Саурона

Спроба матері Феанора померти як початок падіння ельфів

"Хороша людина, з точки зору ельфів, має померти добровільно, як Арагорн", роздуми щодо Богородиці

Відмінність міфу Толкіна від Християнства: падіння янголів, людей, магів, інших створіннь закладене в світ в момент створіння.

Історія Ауле і створіння гномів

Лист №212 (чернетка) до Рони Бір (12 сторінок)