Гаґґардівська "Вона" та Ґаладріель

В інтерв’ю Генрі Резніку 1966 року Толкін зізнається:

«Гадаю, у дитинстві "Вона" цікавила мене понад усе — як той грецький черепок Аменартас, що став своєрідним механізмом, який привів усе в рух».

Йдеться про книгу Г. Райдера Гаґґарда "Вона", типовий вікторианський пригодницький роман, де бравий англійський полковник у відставці веде експедицію у далекій екзотичній країні. Джон Рейтліф, автор "Історії Гобіта" у своїй статті (за посиланням переклад) пише про те, як гаґґадрівський цикл про Аєшу вплинув на творчість Толкіна. Я наведу тут лише частину співпадінь.

Зовнішня сторона уламку із історією Аменартас

Тінь дев’ятнадцятого століття: Райдер Гаґґард і Толкін

Деніел Страйд

Однією з книг, які я прочитав у 2020 році, була «Вона» Г. Райдера Гаґґарда (1887). Я отримав щире задоволення — це справжній взірець доброї старомодної пригодницької історії. Також я не без усмішки зауважив, як сильно вона вплинула на фільм «Індіана Джонс і останній хрестовий похід». Серйозно. Порівняйте їхні розв’язки — подібність просто вражаюча.

Але чи помічали ви інший чіткий вплив цієї книги на пізнішу культуру? Дж. Р. Р. Толкін. Ступінь цього впливу мене щиро здивував.

Нещодавно я також перечитав інший твір Райдера Гаґґарда — «Копальні царя Соломона» (1885), і вирішив дослідити, як ці дві вікторіанські пригодницькі книги зрештою вплинули на Середзем’я. Я далеко не перший, хто помітив цей зв’язок (див. сторінку Вікіпедії про сучасні джерела натхнення Толкіна), але поки враження від старого автора ще свіжі, я подумав, що це буде чудовим матеріалом для статті в блозі. Варто пам’ятати, що Толкін у своїй творчості не просто відтворював «Беовульфа», Едди та «Калевали», а й активно взаємодіяв із набагато сучаснішим матеріалом.

«Вона» (1887)

Є підстави вважати цю оповідь наріжним каменем раннього сучасного фентезі — тут є справжні надприродні елементи, а використані в ній тропи з’являються у величезній кількості пізнішої літератури. З іншого боку, я особисто не зовсім згоден із такою класифікацією. Подібно до того, як «Франкенштейна» Мері Шеллі анахронічно втискають у жанр наукової фантастики, «Вона» сама по собі не є фентезі. Це, безумовно, пригодницький роман («Adventure Yarn») із фантастичними елементами… який просто передбачив те, що з’явиться пізніше. Можна простежити, як ідеї Райдера Гаґґарда переходять у Барсум Едгара Берроуза, а звідти — у міжвоєнний жанр «меча і магії», але сам Гаґґард працював у тіні цілком реалістичного «Острова скарбів». Сучасне фентезі, яким ми його знаємо, з’явиться лише з Вільямом Моррісом.

«Вона» та Толкін

Джон Д. Рейтліф

У праці Ліна Картера «Толкін: погляд за лаштунки "Володаря Перснів"» міститься твердження, що єдиною сучасною книгою, вплив якої на власну творчість визнавав Дж. Р. Р. Толкін, був роман Г. Райдера Хаггарда «Вона» [1]. Це досить примітна заява, оскільки протягом багатьох років різні дослідники Толкіна висували один твір за іншим як можливі джерела, проте Толкін непохитно заперечував будь-які постсередньовічні впливи [2]. Цікаво, що після рішучих заперечень щодо впливу К. С. Льюїса, Джорджа Макдональда та Чарльза Вільямса (серед інших), він сам згадав про вплив Хаггарда на своє письмо [3]. Також цікавим є той факт, що хоча це єдине відоме мені визнання впливу, зроблене Толкіном у пізні роки, я ні разу не натрапляв на жодну статтю, яка б досліджувала зв’язок Хаггарда і Толкіна, хоча цілі книги були написані про інші можливі джерела його праць [4]. У цій роботі я хотів би спробувати заповнити цю прогалину, дослідивши паралелі між циклом про Айєшу — «Вона» (1887), «Айєша: Повернення Її» (1905), «Вона і Аллан» (1921) та «Донька Мудрості» (1923) [5] — та творами Толкіна про Середзем’я, щоб з’ясувати, чи справді Хаггард вплинув на Толкіна, і якщо так, то в який саме спосіб.

Найбільш очевидною паралеллю є сама «Вона» — Айєша, Донька Мудрості, Та-Кому-Слід-Підкорятися. Надзвичайно вродлива жінка — настільки, що кожен, хто її бачив, пам’ятає цей образ до скону — вона править малим, ізольованим давнім королівством, межі якого нікому не дозволено перетинати. Чужинців пускають лише тоді, коли вона заздалегідь надсилає наказ прийняти їх, і навіть тоді частину шляху вони мусять подолати із зав’язаними очима. Прекрасна і жахлива, гідна поклоніння і страхітлива, вона не лише мудра і вродлива, а й безсмертна. У «Володарі Перснів» є персонаж, який відповідає цьому опису до найдрібніших деталей — Галадріель. Як і Айєша, Галадріель безсмертна, мудра, велична і неймовірно вродлива. Між Айєшою та Галадріель є суттєві відмінності, але схожість вражає. Вони навіть поділяють одну й ту саму ваду — надмірну гординю та бажання панувати над усім світом. Є навіть момент, коли обидві майже розкривають себе такими, якими вони є насправді або якими можуть стати: