У листі до сина, Крістофера Толкіна, Дж. Р. пише: “Історію треба розповідати, інакше ніякої історії не буде; проте найбільше хвилюють історії нерозказані. Гадаю, тебе так бере за душу Келебрімбор, бо ім'я це викликає раптове відчуття нескінченних нерозказаних історій: побачені вдалині гори, на які не дано піднятися, далекі дерева (на кшталт як у Дрібнички), до яких не дано наблизитися, а коли й удасться, то вони лише назавжди стануть "ближніми деревами" (інакше можливе лише в Раю та в Парафії Д[рібнички])” (№96, 30/01/1945).
Тут йдеться про епізод з книги “Листок пана Дрібнички”, в якому художник, пан Дрібничка, опиняється в місці, де його картина, головна праця його життя, стала реальністю. Він мандрує нею від Дерева, що стоїть на передньому плані до інших деталей пейзажу: “Ідучи геть, чоловічок помітив чудернацьку річ: Ліс, звісно, був далеким Лісом, але Дрібничка зумів наблизитись і навіть увійти в нього, а Ліс при тому не втратив чарівності, якої надавала йому віддаленість. Дрібничці ніколи раніше не вдавалося зайти в якусь далечінь, не перетворивши її на звичне довкілля”.
Толкін у своєму листі розповідає про чари, що приваблюють до ще не почутих, невідомих історій. Дослідники давніх текстів часто стикаються з тим, що багато творів відомі лише по їх назвах (як, наприклад, друга частина “Поетики” Арістотеля, що начебто присвячена комедії), а від деяких текстів лишилися тільки окремі цитати. Всі ці “натяки” збуджують цікавість дослідника, який мріє дізнатися — що ж там було, у цьому тексті, про що він розповідає? Проте іноді, коли текст таки опиняється в руках вченого, він вже втрачає свою чарівність і перестає бути загадковим, він стає звичайним — “ближнім деревом”, з переднього плану картини, яке можна досить детально розгледіти.
Такі самі чари закладено у “Володар Перснів”. Ця книга також має глибину, яку відчуває читач. За “переднім планом”, на якому відбуваються події книги, ми можемо відчути існування “другого плану” — легенди, які цитують персонажі, що очевидно мають продовження; поеми, деякі з яких не мають перекладу; приказки накшталт тієї, де Арагорн каже що Ґандалф “краще знайде дорогу додому у глуху ніч, аніж коти королеви Берутіель” (про цю королеву, ніде більше не згадується, навіть у “Сильмарилліоні”). Все це створює глибину, збуджує цікавість і прагнення почути продовження історії про того ж Келебрімбора — творця ельфійських перснів. Це все елементи другого і навіть третього плану, які чарують, але є недосяжним в межах самої книги.
За думкою Тома Шиппі, дослідника творчості Толкіна, з цією проблемою “втрати чар” стикнувся і сам письменник коли думав про те щоб підготувати до публікації “Сильмарилліон”. Якщо його викласти як збірку легенд, чи якусь послідовну оповідь, як у “Володарі Перснів”, він втратить цю атмосферу таїни, що створюється натяками на більш глибоку давнину, тож замість далекого лісу читач опиняється серед ближніх дерев і чари розсіюються*.
Але у Земному Раю “Парохії пана Дрібнички” почута історія не втрачає чарів таїни, можна заглиблюватися далі і далі, водночас дізнаючись нові історії та не втрачаючи радості від відкриття нових смислів. Ось (більш повний) опис того як пан Дрібничка мандрує своєю картиною:
“Ліс, звісно, був далеким Лісом, але Дрібничка зумів наблизитись і навіть увійти в нього, а Ліс при тому не втратив чарівності, якої надавала йому віддаленість. Дрібничці ніколи раніше не вдавалося зайти в якусь далечінь, не перетворивши її на звичне довкілля. Тепер це додавало неабиякої привабливості прогулянці в тому краю, адже раз у раз відкривалися нові горизонти: подвійні, потрійні, почетвірні, сповнені подвійного, потрійного, почетвірного чару. Можна було йти, йти — і бачити в саду чи на картині (якщо хочете, називайте це так) цілу країну”.
Ось він — рай письменника: мандри до нових горизонтів, що не втрачають своєї таїни, можливість нескінченного заглиблення у смисли.
___________
* Можливо проблему “розсіювання чар” вдалося вирішити Крістоферу Толкіну, який вже після видання “Сильмарилліону”, в наступних книжках, став публікувати не одноваріантні тексти легенд, а подавати їх у варіативності чернеток батька. Таким чином можна мандрувати між варіантами — одна і та ж історія має різні деталі і подробиці, може мати різне завершення. Деякі варіанти можуть поєднуватись і впливати на інші легенди. Власне ця варіативність — це те, що притаманно справжній живій міфології. Наприклад дванадцять подвигів Геракла були відомі всій Греції, але в кожному регіоні подвиги були свої — частина співпадала, частина відрізнялася. Тож якщо зібрати подвиги з усіх регіонів можна отримати значно довший список. Тож ця варіативність кожної легенди створює з однієї історії ціле дерево: одного разу можна звернути на коротку гілку, а іншим разом піти на іншу, більш довгу, яка також має нові й нові розгалуження.
