Реліквія дому мого: Ґімлі і волосся Ґаладріелі

"Сонячна" монстранція,
Відень, 1780 р.

Читаю про подібність Ґаладріелі до образу Діви Марії і знайшов цікаве спостереження щодо пасма волосся, яке просив Ґімлі у Ґаладріелі. Я вже писав про те, що ставлення Ґімлі до Ґаладріелі нагадує ставлення середньовічного лицаря до прекрасної дами. Але це не єдина трактовка.

У середньовіччі культ Прекрасної дами і культ вшанування Діви Марії розвивалися паралельно, і дослідники вказують що ставлення трубадура до його дами до найменших деталей співпадає із ставленням католика до Діви Марії та до святих*.

Більше того, деякі лицарі обирали своєю дамою саму Діву Марію, або інших святих, наприклад св. Катерину або св. Маргариту.

Тож ставлення Ґімлі до Ґаладріелі можна розглядати як вшановування не просто дами сердця, а як вшановування святої покровительки.

Пасмо волосся, за словами Ґімлі, він збирався зберігати як реліквію: "коли я колись повернуся до кузні мого дому, то воно буде оправлене у нетлінний кришталь, і стане реліквією дому мого". Стаття**, на яку я натрапив, звертає увагу на те, що волосся буде зберігатися саме у кришталі. Це нагадує церковну традицію зберігати предмети, які стосуються святих (а краще — частки їх тіла) у релікваріях — різноманітних контейнерах для реліквій. 

У контейнерах робили віконечка, через які віряни могли подивитися на саму реліквію*** і хоча б завдяки своєму зору вступити у взаємодію із святим. А віконечка робили з гірського кришталя або скла.

Релікварій у вигляді руки (12 ст.) / rp-online.de

Тобто, якщо проводити паралель із християнською традицією, Ґімлі збирається створити релікварій, який матиме не просто віконечко, а буде цілком зроблений з гірського кришталя, і цей релікварій буде зберігатися у його домі для наступних поколінь.

Далі я вирішив знайти для поста картинку з прикладом релікварія-монстранції, очікуючи що це буде якась скринька з віконечком, яка лише завдяки багатій уяві може відповідати витвору мистецтва гномів.

Але виявилася цікава річ: у 13-14 столітті такі релікварії були посудинами з Єгипетського горного кришталя, виготовлені арабськими майстрами 10 ст. Їх називали "фатімідськими посудинами", бо робили їх в час правління у Єгипті династії арабських халіфів Фатимідів. Такі релікварії використовувалися у Візантії, а візантійські купці возили їх у Європу. 

Виявилося що зразок такого релікварія з 1897 року є у Британському музеї.

Релікварій, 14 ст. Основа — флакон 10-11 ст.

Сам релікварій має висоту майже 9 см, він зроблений у 14-му столітті з фатимідської пляшки 10-11 століття додаванням срібних кришечок зверху і знизу. Ось інша пляшечка з ідентичним орнементом, яка не стала релікварієм. Початково вона призначалася для масел і парфумів:

Фатимідська пляшка, 10-11 ст.

На релікварії є два написи. Перший — арабською: "Благословіння власнику". А другий — латиною: "+CPL:BAT:MRE", що розшифровується як "Capillus Beate Marie", і в перекладі "Волосся Пресвятої Діви Марії".

Тобто це — повний аналог того, що збирався зробити Ґімлі! Кришталева оправа до пасма волосся його покровительки!

Версія на Телеграм

_____

* Eduard Wechssler "Das Kulturproblem des Minnesanges", 1909

** https://www.academia.edu/47758270/Saint_Galadriel_J_R_R_Tolkien_as_the_Hagiographer_of_Middle_earth

*** Невеличкі релікварії, призначені для використання у процесіях називалися "монстранції", від латинського "monstrare" — показувати. https://en.wikipedia.org/wiki/Monstrance

Релікварій — https://islamicworld.britishmuseum.org/collection/MCM3403

Фатимідська пляшка — http://elogedelart.canalblog.com/archives/2009/10/11/15390592.html

Фатимідське мистецтво — https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D1%82%D1%96%D0%BC%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE

Лицар і культ прекрасної дами у Середньовіччі https://11ecu.livejournal.com/43477.html

Уривок з інтерв'ю з ісландської няні дітей Толкіна

Арндіс Торб'ярнардоттір, 1999 р.

У 1999 ісландська газета опублікувала інтерв'ю з Арндіс Торб'ярнардоттір, однією з п'яти ісландських дівчат, що жили у родині Толкіна і допомагали доглядати за дітьми. На Реддіт є переклад англійською. Ось декілька цитат з нього:

Як ви стали доглядати за дітьми Толкіна?

До мене вже були дві дівчини: Аслауг [згадується у Листах Різдвяного Діда 1927 р.], а потім Руна з Фленсбурга. Аслауг була моєю однокласницею в Жіночій гімназії, і вона пробула в них півтора року. Це було близько до того, що називається "au pair", але не те саме. У нас не було жодних відпусток — ми були просто як члени родини, як ще одна дитина. Я весь час була з дітьми. Було четверо дітей, наймолодшій [Прісциллі] було два роки. Професор був дуже легким у спілкуванні джентльменом. Він любив природу, дерева та рослини. Наприклад, на подвір'ї біля будинку, який вони щойно купили [Толкіни переїхали в січні 1930 року], був асфальтовий тенісний корт, і він почав його розбирати та замінювати травою. Подружжя було старомодним щодо технічних новинок. Вони вважали безглуздим, що ті, хто купив їх старий будинок, почали встановлювати в ньому центральне опалення. Пані дуже любила квіти і мала велику клумбу від будинку через середину саду з усіма можливими рослинами. А навесні вона все ще ходила до свого старого будинку, який вони продали минулої зими, щоб викопувати цілі рослини. Я вважала це надзвичайно дивним. Справа в тому, що такий вищий клас існує для того, щоб любити квіти та рослини і писати листи. Вони писали їх дуже яскраво...

Пікнік із сімейством Толкінів, Арндіс в центрі.
Фото Толкіна, 1930 р.

Арндіс витягла свій старий фотоальбом зі знімками з Оксфорда, і між сторінками були маленькі саморобні різдвяні листівки від синів Толкіна.

Чому вони запрошували ісландських дівчат?

Толкін досліджував скандинавістику і трохи розмовляв ісландською і хотів, щоб ісландські дівчата розмовляли з дітьми, поки ті вивчали англійську. Але я швидко зрозуміла, що зовсім не варто, щоб ми розмовляли з дітьми ісландською. Пані ревнувала, якщо ми говорили про щось, чого вона не розуміла. Вона не була злою до мене чи щось таке, але не стала моєю подругою. Вона завжди бачила в мені підлітка, за яким треба було наглядати. Вона навчила мене багатьом речам. Покоївка завжди полірувала латунний поріг і добре прибирала вхідні двері, але потім вона пішла, і ми залишилися без покоївки на півмісяця, і вхідні двері почали бруднитися. Я побачила це і пішла мити поріг. Тоді пані Едіт прийшла і сказала: "Аддо, ти не повинна цього робити. Ти не повинна дозволяти людям бачити, що ти, яка живеш з нами, робиш роботу покоївки". Був жахливий класовий поділ, і не в останню чергу в Оксфорді, але в ті роки це було нормально.

Вона тепло згадує дітей:

Я купала їх на ніч і вкладала спати. Вони так багато розпитували мене про Ісландію, про тролів і чудовиськ. І тепер я розумію, що професор весь час прислухався до цього і чув, про що ми обговорювали. Він ніколи не був далеко і переймав різні ідеї з ісландського фольклору та добре на ньому знався. Він відчував, що вся природа була живою.
Він жив у напівказковому світі. Коли я була там, Толкін починав писати "Гобіта" і фактично писав історію для Крістофера та читав йому. "Гобіт"... це, звісно ж, світ пригод. Я досі дуже люблю читати "Гобіта".

Адда сміється.

Так вигадати цих маленьких людей, у яких на пальцях ніг волосся, як у куріпок!!! Професор завжди носив твідовий піджак і світло-сірі штани, але любив одягати вишуканий жилет. Він завжди хотів поїхати до Ісландії, але не думав, що може собі це дозволити, і його ніколи не запрошували, тоді це не було модно.

Адда прожила у сім'ї Толкінів півроку, а потім повернулася в Ісландію. Однією з причин було те, що з часом вона стала нудьгувати: Едіт ставилася до неї як до підлітка (а їй було 28 років) і майже ніколи не відпускала з дому саму.

Нолдори у Середзем'ї, Туата-де-Дананн в Ірландії

На основі статті Дімітри Фімі про кельтські джерела міфології Толкіна

Прибуття Туата-де-Дананн / Джим Фітцпатрік

У розповіді Толкіна "Втеча Нолдор", що ввійшла до "Сильмариліону", ми бачимо, як найталановитіші з ельфів покидають священний острів Валінор. Туди їх привели Боги, і саме там ельфи збагатили свій розум та вміння. Вони крадуть кораблі у телері, вчинивши страшний гріх — братовбивство, і пливуть на них до Середзем'я. Після прибуття вони спалюють свої кораблі, щоб інші ельфи не змогли поплисти за ними. Потім вони б'ються у Битві-під-Зорями проти сил зла. Ця битва відбувається у світлі зірок, оскільки боги ще не створили Сонце і Місяць. Зрештою, один з їхніх вождів потрапляє в полон. Його катують, підвісивши за руку, якою йому врешті-решт доводиться пожертвувати, щоб звільнитися.

Завоювання Ірландії
Туата-де-Дананн були нащадками Немеда — попередньої раси, яка захопила Ірландію, але потім втекла звідти. Вони прийшли з північних островів світу (або з Греції). Саме там вони навчилися "друїдизму, пророцтвам та магії", і ніхто не знав, ким вони були насправді: демонами чи людьми. Вони прибули до Ірландії під проводом свого короля Нуади.

В одній оповіді сказано, що вони прилетіли в темних хмарах по повітрю "завдяки силі друїдів". В іншій Туата-де-Дананн прибули на кораблях, які потім спалили, а дим цього вогнища, напевно, і породив думку про те, що вони прибули у хмарах. Кораблі було спалено, щоб не мати можливості втекти з Ірландії, якщо вони програють битву проти Фір Болг (попередньої раси, що захопила Ірландію).

Після висадки в Ірландії вони викликали сонячне затемнення, що тривало три дні та три ночі. Маючи право спадку на Ірландію як нащадки Немеда, вони почали "битви за владу" з Фір Болг. Відбулася Перша битва при Майтюрі, в якій багато Фір Болг загинуло, а король Нуада втратив руку.

Прекрасні і талановиті
Схожість між описами завоювання Ірландії Туата-де-Дананн та прибуттям нолдор до Середзем'я вражає. Не зовсім зрозуміло, хто такі Туата-де-Дананн — "демони" чи люди; вони виглядають як напівбожественні істоти. Це можна порівняти з природою ельфів, які стоять нижче за валар ("богів"), але вище за людей.

Як і ельфів Толкіна, Туата-Де-Дананн описують як "великих, сильних і красивих істот, які спілкувалися зі смертними, але залишалися вищими за них". Вони — майстри, воїни, поети та маги, які здобули ці вміння на північних островах світу. Це дуже схоже на Високих ельфів Толкіна, які вчаться мистецтву та ремеслам у валар на острові "богів" Валінорі, що на заході. Як уже згадувалося, у "Книзі завоювань" визнається, що повернення до Ірландії було спадковим правом Туата-де-Дананн. Те саме стосується й втечі нолдор до Середзем'я, адже, за словами Феанора, вони мали "повернутися до нашого дому".

Верховний король Нуада / Джим Фітцпатрік

Спалення кораблів і битва у пітьмі
Але, мабуть, найбільш вражаюча схожість — це спалення кораблів народами Туата-де-Дананн та нолдор після їхнього прибуття до Ірландії та Середзем'я відповідно. Причини цього кроку трохи відрізняються. Нолдор спалили кораблі за наказом Феанора, щоб не дати решті нолдор переправитися до Середзем'я, і щоб рід Феанора міг правити цими землями. Однак рішучість Туата-де-Данан не залишати Ірландію навіть у разі поразки від Фір Болг перегукується з рішучістю решти нолдор дістатися Середзем'я, навіть перетнувши через смертоносні льоди Гелкараксе.

Першу битву при Майтюрі можна порівняти з Битвою-під-Зорями ("Дагор-нуїн-Гіліат"), де військо Феанора перемогло орків Моргота. А сонячне затемнення відповідає відсутності Сонця і Місяця в Середзем'ї до приходу решти нолдор через льоди. Нарешті, втрата руки короля Нуади у першій битві при Майтюрі схожа на втрату кисті Маедроса, законного наступника Феанора: Фінгону довелося відрубати йому руку вище зап'ястя, щоб звільнити з полону Моргота.

Відхід за Море
Проте не лише завоювання та перша битва Туата-де-Данан в Ірландії схожі на прибуття нолдор до Середзем'я. Важливе значення має також остаточна поразка Туата-де-Данан від Синів Міля та їхня подальша згода піти у вигнання у чудові заморські краї, такі як Маг Мелл («Чарівна рівнина») чи Емайн Аблах («Край Яблук»). Це перегукується з тим, що ельфи врешті-решт повертаються за море до Валінору.

У народній уяві Туата-де-Данан з часом перетворилися на ірландських фей. Ідея про те, як старі кельтські боги стали "маленьким народом" з казок, також відображена в ельфах Толкіна. У "Книзі втрачених сказань" панування людей призводить до того, що ельфи "згасають", стають маленькими й прозорими. Ця ідея зберігається у "Володарі перснів", коли Галадріель роздумує про долю ельфів після знищення Єдиного Персня. Вона каже Фродо, що якщо його місія буде успішною, то "наша сила зменшиться, і Лотлоріен згасне, і хвилі Часу змиють його. Ми мусимо відплисти на Захід або ж перетворитися на простий народ лісів та печер, повільно все забути й бути забутими".

Лист Дороті Сеєрз до Чарльза Вільямса про "Пекло" Данте

Дороті Сейерз / Sir William Hutchison, бл. 1950

Ньюленд Стріт, 24
Вітам, Ессекс
Чарльзу Вільямсу
16-17 серпня 1944 року

Друже Чарльзе,

Ти кажеш, що любиш отримувати листи, тому я пишу тобі цей, щоб сказати, що я розпочала важку справу, за яку ти несеш повну відповідальність.

Прочитавши "Постать Беатріче" (The Figure of Beatrice) і впоравшись із "Льюїсом про Мільтона" ["Передмова до Втраченого раю"], та фактично перечитавши більшу частину "Втраченого раю" як наслідок, я радісно зауважила подрузі, що Мільтон був приголомшливо великим письменником релігійного епосу, за умови, що вам не спаде на думку порівнювати його з Данте.

Моя подруга, з лагідним виразом обличчя і роззброюючою чесністю, відповіла, що ніколи не читала Данте. Тоді я усвідомила, що теж ніколи не читала Данте, а лише цитувала уривки з нього і розглядала ілюстрації Доре до "Пекла" (і я досі вважаю, що б там не було модно говорити про Доре, він був великим ілюстратором). Тоді мені спало на думку, що, мабуть, мені краще прочитати Данте, інакше я можу виявитися приреченою вічно шкандибати серед Лицемірів.

Невідомий лист про ентів

На аукціоні "Крістіс" продають раніше невідомий лист Толкіна від 28 лютого 1966 р., де він розповідає про "ходячий в'яз", якого бачив кузен Сема Гал:

— Гаразд, — сказав Сем ... — А що скажеш про тих людей-дерев, велетів, як їх називають? Подейкують, нещодавно бачили одного з них, вищого за дерево, ген за Північними Вересовищами. ... Цей був високий, як в'яз, і переступав через сім ярдів, ніби то був якийсь дюйм.

Довгий час з приводу цього "в'яза" точились дискусії — чи був це ент, чи може дружина ентів, а хтось казав що це залишкова згадка про велетнів, яку Толкін забув прибрати в остаточному варіанті книги. І ось знайшовся лист, де автор сам розставляє крапки над "і":

«Я бував у більшості куточків Уельсу, але топоніми, які я використовую, створені за англійськими зразками або запозичені з книг, хоча Крікголлоу насправді мав нагадувати Крікговелл. 

Ходячі в'язи мали бути ентами (але не дружинами ентів). Ґандалф попросив одного чи двох із них наглядати за Широм, але нікому про це не сказав.*

* Як можна зрозуміти з розмов Древлена з М[еррі] та П[іпіном], він знав про події набагато більше, ніж вони здогадувалися, і більше про "гобітів", ніж вдавав».

Минуло вже більше 50 років після смерті Толкіна, а його листи з невідомими деталями  його всесвіту все ще продовжують з'являтися. Можливо що і відповідь на ваше питання, на яке досі ніхто не відповів існує "десь там", у якомусь сімейному архіві?

Як би Толкін сприйняв аналіз своїх творів?

Мене завжди цікавило, як поставився б Толкін до спроб аналізувати його власні твори. І ось нещодавно на сторінці WELA у Facebook опублікували псевдо-толкінівський текст — цілком у дусі середньовічних літературних прийомів — де про це дискутують двоє його героїв: мандрівник з нашого світу Ельфвіне та ельфійський мудрець, автор «Сильмарилліона» Пенґолод. Звісно, це не відповідь самого Толкіна, але хоч якась індульгенція на подібні дослідження. 

Ельфвіне сказав: «Скажи мені, Пенґолоде, чому так багато шанувальників оповідей переймаються подібними питаннями: Хто такий Бомбадил? Чи мали балроґи крила? Чому Великих Орлів одразу не відправили знищити Перстень? Чи варті такі питання дослідження, чи це лише прості запитання, що створюють видимість мудрості?»

Пенґолод усміхнувся і відповів: «Ти ставиш гарне запитання, Ельфвіне. Давай спершу поміркуємо, що спільного мають усі ці питання. Чи не шукають вони прихованої відповіді, факту, схованого десь усередині оповіді?»

Толкін не писав детективів...

Детектив Дороті Сеєрс, 1927 р.

...і це дивно, бо на початку ХХ століття в Англії їх писали всі — від домогосподарок до священників. У Лондоні створили "Детективний клуб" де письменники ділилися своїми знахідками. Його очолив Ґілберт Кіт Честертон — богослов, поет, прозаїк, публіцист і автор відомої детективної серії про патера Брауна. "Королевою детективу" була Агата Крісті. Їй довелося обирати між кар'єрою в медицині та письменництвом: у часи Першої світової війни вона пройшла підготовку медсестри. З двох можливостей вона обрала письменництво, але й медичні знання не пропали марно: в її творах сюжет нерідко будується навколо того, що за "природними причинами смерті" ховається майстерне використання побічних дій звичайних ліків. Професійні медики відзначали достовірність, із якою вона описувала симптоми отруєння персонажів своїх книжок.

За легендою її ледь не вигнали з "Детективного клубу", бо в одній з книжок, яка шокувала читачів, вбивцею виявився герой, від імені якого йде оповідь, а це суперечило "десятьом заповідям детективів", які були ухвалені Клубом. Насправді все було навпаки: "декалог" створили як реакцію на цю книгу. Його автором був знайомий Толкіна, оксфордський католицький священник Рональд Нокс. Він здійснив відомий переклад Біблії англійською, і, не повірите, також писав детективи. Толкін дуже поважав його як священника, але "ноксівський" переклад Біблії йому не подобався.

Thomas Barège: Туманний відгомін Данте у «Володарі перснів» Толкіна

Стаття цікава в першу чергу бібліографією робіт на тему зв'язків між творами Толкіна і Данте,  маловідомих для англомовних читачів, зокрема високо оцінює дисертацію Caland Fabienne Claire "Seuils, passages, parole : les lieux initiatiques dans The Lord of the Rings (Tolkien), Paradise Lost (Milton) et Inferno (Dante)" (1999), нажаль відсутню в онлайн доступі. Наведені цитати з її робіт підтверджують висновок про цінність її знахідок. Нажаль, спроба самого автора розвинути паралель між Мертвими Болотами та дантівським Стіксом не виглядають успішними. Вочевидь, відштовхуючись від кількості персонажів у сцені, він зіставляє Фродо із Данте, Голума із Вергілієм, а Сема із демонічним човнарем Флегієм (?). У зрадливих вогниках над болотами він бачить сигнальні вогні, які у Данте викликають човнаря, при тому що у "Володарі Перснів" ніякої сигнальної функції болотні вогні не несуть.

Джерело: https://journals.openedition.org/prismi/590

Людина, яка розуміє гобітів (інтерв'ю 1966 року)

Це інтерв’ю було вперше опубліковано в журналі The Telegraph 22 березня 1968 року. Воно згадується у листі № 294 від 8 лютого 1967 до інтерв'юєрів — Шарлотти та Деніса Пліммерів.

«Павуки, — зауважив професор Дж. Р. Р. Толкін, плекаючи це слово з тією ж ніжністю, з якою тримав у руці люльку, — це особливий жах північної уяви». Професору, якому зараз 76 років, належить авторство «Гобіта» та тритомної епічної казки «Володар перснів» — бестселера, що найповільніше здобував популярність у сучасній історії книговидання. Він розмірковував на тему драконів та інших потвор, які є його звичним науковим інструментарієм.

Обговорюючи одного зі своїх власних монстрів, павукоподібну самку-людожера, він сказав: «Монстр жіночої статі, безумовно, не більш смертоносний за чоловічого, але вона інша. Вона — істота, що висмоктує, душить і заманює в пастку».

Для професора Толкіна, колишнього оксфордського філолога та людини, яка звикла доказово працювати зі своїм матеріалом, усе, навіть у фантазії, має бути конкретним. У своєму світі дивовижних речей він рухається з упевненістю білого мисливця в мисливському заповіднику. Його гноми мають детальні генеалогічні дерева. Його ельфи мають власні ретельно сконструйовані мови. Його чарівники працюють за правилами профспілок. А його гобіти, найвідоміші з усіх його персонажів, — це раса, абсолютно позбавлена химерності: вони люблять попоїсти, дарувати подарунки, пишаються своїми оселями, мають черевце і є настільки ж реалістичними, як ваш місцевий продавець газет.

Фермер Чудар та дух Ширу

Чударі збирають врожай / Henning Janssen

Я вже писав, що подумки часто повертаюсь до таємничої постаті Бомбадила. Ось і цього разу дві цитати з листів Толкіна раптом відкрилися для мене з нової сторони.

У листі присвяченому збірці "Пригоди Тома Бомбадила" Толкін називає його "духом (зникаючої) сільської місцевості Оксфорда та Беркшира”. В іншому місці він додає: "Якщо вважати (як і було задумано), що Гобітон та Рівенділ розташовані приблизно на широті Оксфорда…".

Отже і Шир, і Том Бомбадил пов'язані з Оксфордом. Причому якщо раніше я вважав Тома "духом природи Оксфорда", то тепер я бачу, що слова "природа" у Толкіна тут немає. Є "сільська місцевість", невіддільною частиною якої є люди, що живуть і працюють на цій землі. По суті, Шир — це ідеалізована сільська місцевість з дитинства Толкіна, час, про який він зберіг свої найтепліші спогади.

Гобітський дух

Тому варто придивитися до спільних рис цього «духу» та гобітів, які населяють Шир. Здається, Бомбадил — це втілення гобітських рис, зведених в абсолют.

Дерево, повне птахів: "Листок Пана Дрібнички" і "Володар Перснів"

Many Birds One Tree / Dana Simson

Останнім часом згадував "Листок пана Дрібнички", зокрема про подібність краю, де він зустрів своє Дерево, яке малював усе життя, із Земним Раєм і те, як теми цієї короткої оповіді проявляються у "Володарі Перснів".

У другій частині "Листка" Дрібничка раптом відправляється у подорож, яку у "тій країні" має здійснити кожен (не надто прихована відсилка до смерті). При цьому праця усього його життя — картина із деревом — залишається недомальованою. Після довгих випробувань у цій "іншій країні" він отримує дозвіл відправитись далі. Ось там він і бачить своє Дерево — справжнє і живе. 

Але була і ще одна деталь, якої він не малював: 

На дереві гніздилися птахи. Дивовижні птахи: як же вони співали! А ще вони парувалися, виводили пташенят, у тих виростали крила, й вони відлітали співаючи до Лісу — й усе це відбувалося, поки він дивився на них.

Цей опис, де видно увесь цикл пташиного життя, нагадує те, як звичайний час сприймається з точки зору вічності: минуле теперішнє і майбутнє існують одночасно. Себастіан Ноулз у своїй книзі* проводить паралель між описом цього зеленого краю із Земним Раєм у Данте. Він бачить тут паралель до дантівських пташок у Земному Раю:

Тож щебетухи в вітті чарівнім
В мистецтві дивовижному вправлялись
І радісним цвіріньканням своїм
Виспівували величання сходу,
А лист одлунював повтором рим. (Чистилище 28.14-18)

Тобто співоча зграя пташок у дереві — "райський" мотив. І мабуть я був у потрібному настрої, коли побачив цю цитату англійською, що описує другий сон Фродо в гостях у Тома Бомбадила:

Тієї ночі вони нічого не чули. Проте чи то у снах, чи крізь них — того Фродо не міг розібрати — він чув, що в його думках звучить якийсь лагідний спів: пісня, неначе тьмаве проміння, пробивалася крізь сіру дощову завісу та, наростаючи, перетворювала її на суцільне скло і срібло, доки, врешті, та завіса відхилилась і перед ним у світлі сонця, що швидко викочувалося на небосхил, постала далека зелена країна.

Це видиво розтануло з пробудженням: і був Том, який насвистував так, як ціле дерево птахів, і було сонце, що вже скоса світило на пагорб і у відчинене вікно. Надворі все було зелене та блідо-золоте.

У цьому віщому сні Фродо бачить як він наближається до берегу За Морем, до справжнього Земного Раю. Том співає "як ціле дерево птахів" (a tree-full of birds), що відсилає до того ж образу що і у Дрібнички: щойно Фродо бачив берег Земного Раю, і, прокидаючись, все ще чує це райське щебетання "дерева, повного пташок".

Як ви думаєте, це натяжка, чи так і задумано автором?

___________

* Knowles, Sebastian D. G., "A Purgatorial Flame: Seven British Writers in the Second World War", 1990.

Піпін і Колодязь Фатуму

Морія у розрізі. Низом йде шлях Братства.
Вертикальна спіраль — «нескінченні сходи» на вершину гори,
прямо під ними вертикальна риска колодязя (Well),
де ночував загін.

Розібрана на меми сцена, де Піпін кидає камінь у бездонний колодязь (а у фільмі туди летить цілий скелет в обладунках), може бути не стільки демонстрацією вміння гобіта встрягати в неприємності, скільки «репетицією» подій на верхівці Ородруїну.

У «Володарі Перснів» деякі фрази неочікувано стають пророчими: Елронд каже про малі руки, які обертають колеса історії, пророкуючи роль гобітів у спасінні світу; Араґорн попереджає Ґандалфа про небезпеку для життя мага у Морії; а Фродо недоречно жартує про те що може похудати так що перетвориться на привида ще до того як буде поранений морґульським кинджалом.

Проте існують і складніші паралелі, що включають не тільки слова, а і дії. І якщо придивитись до епізоду із колодязем, то можна знайти багато паралелей із фіналом квесту.

Морія як міні-Мордор

Загалом, похід через копальні постає як мініатюрний прообраз майбутнього шляху через Мордор: вхід в обидві локації охороняє жахливий страж, а всередині, окрім довгих миль шляху через безжиттєву індустріальну зону, на героїв чекає своє втілення «темного володаря» — Балроґ або Саурон.

Водночас Морія є дзеркальним «оберненням» Мордору через геометрію простору. Якщо «сердцем» Мордору є печера на верхівці Ородруїну, то «сердцем» Морії є її найглибші надра. Саме там, у найнижчій точці на шляху біля бездонного колодязя у кімнаті вартових Загін зупиняється на нічліг. При цьому, в обох місцях важливі точки — і колодязь, і жерло —знаходяться у окремій печері, а паралель між жерлом Ородруїну і колодязем Толкін проводить ще на початку оповіді: коли Фродо, вдивляється у камін і чує історію Персня, жарини перетворюються в його уяві на «глибочезний колодязь вогню».

Знайдені дати смерті Більбо та Фродо?

Чернетка генеалогії Беггінсів
з роками смерті Більбо та Фродо

Побачив цікавий документ — генеалогію Беггінсів із виправленнями автора. Від Додатку C він відрізняється тим що тут вказано рік смерті Фродо і Більбо — 1421. Автор допису робить висновок, що за задумом Толкіна, гобіти померли у той самий рік, коли відплили за Море.

Нажаль автор закрив коментарі, бо у мене є декілька зауважень 😀

Як у Ширі могли дізнатися про момент смерті Фродо і Більбо? Інформація з-за Моря у Середзем'я не приходить. Тому цю дату міг проставити лише "хроніст" з Ширу. Єдине на що він міг орієнтуватися — на дату відплиття, адже вихід за межі Ширу — справа небезпечна: у "Гобіті" Більбо оголосили мертвим і почали розпродавати його майно.

Але, як пише Толкін в одному з листів "Відплиття за Море не є смертю", а у листі 214 він спеціально зупиняється на цьому питанні:

💬 "Коли майстер Семвайз повідомив про «відплиття за Море» Більбо (і Фродо) у 1421 р., визнати їх покійними все ще не видавалося можливим; коли ж майстер Семвайз став мером у 1427 р., було прийнято закон: «Якщо будь-хто з мешканців Ширу піде за Море в присутності надійного свідка, висловивши намір не повертатися, або за обставин, що з усією очевидністю передбачають такий намір, він або вона вважаються такими, що відмовилися від усіх своїх титулів, прав та власності, якими володіли чи розпоряджалися раніше, і спадкоємець (спадкоємці) таких віднині й надалі вступають у володіння згаданими титулами, правами чи власністю, як приписано встановленим звичаєм, або згідно із заповітом та розпорядженням того, хто пішов, стосовно конкретного випадку».

Я думаю що тут 1421 можна трактувати лише як дату смерті "з юридичної точки зору". Гобіти не могли її дізнатися жодним чином. Фродо (як і Арагорн) за словами Толкіна мав вибрати момент смерті самостійно:

💬 Що ж до Фродо чи інших смертних, їм було дано прожити в Амані лише обмежений термін — чи то короткий, чи то довгий. ... Їхнє перебування там було свого роду «чистилищем», але «чистилищем», що дарує мир і зцілення, і з часом вони б відійшли (померли за власним бажанням і своєю волею) до призначення, про яке ельфи нічого не знали. (Лист 325)

Я сумніваюся що Фродо зробив би цей вибір так швидко. Хіба що життя за Морем дуже нудне, а ельфи правди нікому не розповідали 😉 Тому документ чудовий, але поспішати із висновками не варто.

P.S. Ще в в одному місці Толкін пише, що кожному гобіту потрібен для щастя такий самий гобіт — навіть за Морем. Тому Більбо і Фродо відпливають удвох. І саме за Море він відправляє Сема через 51 рік. Навряд чи автор приготував для Сема самотність в Земному Раю. 🤔

Вільний дух Тома Бомбадила

Том Бомбадил

Є багато спроб розгадати загадку, Тома Бомбадила. Хто він? Майар як Ґандалф, сам Еру Ілуватар, чи може, Толкін вписав самого себе у книгу? Одна з версій навіть називає його уособленням музики Айнур, яка створила весь світ.

Проте мене цікавить інше: який він насправді, що він робить у сюжеті?

Толкін писав, що вставив у книгу Бомбадила, бо йому треба було створити пригоди для гобітів. Власне, ситуації, в які вони потрапляють, взяті з вірша "Пригоди Тома Бомбадила": там Золотинка затягує його у річку, Стара Верба затискає його у своїй тріщині, а Могильний Дух погрожує затягнути у могилу. Оминула гобітів лише пригода з борсуком, що не випускав Бомбадила зі своєї нори. Та всі пригоди Тома завершаються однаково: він наказує його відпустити — і ніхто не може йому заперечити.

У листах Толкін писав, що герой "Пригод Бомбадила" — дух природи Оксфордширу. З вірша зрозуміло що цей дух всепроникний і невловимий. Том вільний від будь-яких обмежень у своєму зеленому лісі, і цю саму свободу він проявляє також у "Володарі Перснів".

Тут пригоди вже випадають на долю гобітів, але Бомбадил отримує здатність повертати свободу не тільки собі, але й іншим. До пасток, згаданих у вірші, додалася ще одна — пастка Персня, який підкорює волю власника так, що той не може навіть помислити про те, щоб віддати його.

Але щодо Бомбадила Перстень безсилий. Він не здатен полонити Тома, так само, як це не змогли цього зробити ані річка, ані верба, ані борсук чи могильний дух. Бомбадил легко скидає його владу над собою, і так само легко звільняє іншого: Фродо, не задумуючись, віддає Перстень Бомбадилові, щойно той його попросив. І одразу, без жодних вагань, Том повертає Перстень у руки Фродо. 

У темряві лігва Шелоби Сем жалкує, що Бомбадила нема поруч, щоб визволити їх з підземелля. Але не менш корисним Том міг би бути у фіналі квесту: якби Бомбадил був поруч із Фродо біля Розщелини Фатуму, він би просто попросив у гобіта Перстень і не вагаючись, викинув би його у вогонь.

Це звичайно жарт на рівні із сумнівною ідеєю використати Орлів для швидкої доставки Персня до Ородруїну. Але саме у цій здатності суть персонажа. Як каже його дружина Золотинка, Бомбадил — Господар. Він не визнає панування над собою. Він — господар самому собі, втілення вільного духу, духу абсолютної свободи.

Дрім-тім: швидкість орла, свобода Бомбадила,
стійкість Фродо

Вшанування на Кормалленському Полі

Третя Неділя після Великодня

Середзем'я, 8 квітня. Вшанування Фродо і Сема на Кормалленському полі

Сем прокидається і бачить перед собою Ґандалфа; востаннє він бачив, як той падає у безодню Морії.

"Перед ним стояв Ґандалф, одягнутий у біле, і його білосніжна борода виблискувала в миготливому сонці. — Ну, пане Правоноже, як ти себе почуваєш? — запитав він.
Але Сем відкинувся на спину, роззявивши рота, і якусь мить — від подиву та радості — не міг нічого сказати. Нарешті він виговорив:
— Ґандалф! А я думав, ти помер! А потім вирішив, що і я мертвий. [Отже, все сумне виявиться неправдою?] Що діється на світі?"

Повернення Ґандалфа перегукується з Євангельським читанням цього дня (Ів. 16:16–22): «Незабаром ви вже не бачитимете Мене, і знову незабаром — побачите Мене, бо Я йду до Отця». Толкін писав, що Ґандалф повернувся до життя завдяки втручанню сили, вищої за Валар (з контексту зрозуміло, що мається на увазі Творець).

Знищення Перстня. Спогади про Потоп

День 40, Велика Субота Страсного тижня

Середзем'я, 25 березня. Військо оточене на Шлакових Пагорбах. Фродо та Семвайз досягають Саммат-Наура. Ґолум відбирає Перстень і падає у Провалля Фатуму. Падіння Барад-дура та кінець Саурона.

Це кульмінація усієї розповіді, і Толкін зосереджує на цьому дні найбільше паралелей зі Страстями.

Найбільш очевидна з них — це підйом на Ородруїн (своєрідну Ґолгофу), де Сем частину шляху несе Фродо на собі, уподібнюючись Симону Киринейському, що ніс Ісусів хрест. Те, що Фродо не зміг вкинути Перстень, і знадобився Ґолум, який випадково впав у розщелину, теж має християнський підтекст: для спасіння недостатньо самих лише зусиль людини, воно не можливе без втручання Провидіння.

Окрім перспективи двох гобітів, Толкін показує ці події з двох інших точок зору: Араґорна і його війська та Фарамира і Еовін, що тривожно дивляться на схід в очікуванні звісток.

Військо спостерігає падіння королівства Саурона зблизька: тут ми бачимо і землетрус, і "неосяжну темряву", яка злітає до неба — явища, подібні до землетрусу й незвичайної темряви під час смерті Христа. Вогонь пронизує темряву, і Фродо з Семом також опиняються в оточенні полум'я — лави, що вивергається з жерла Ородруїну. Цей "вогняний Апокаліпсис" нагадав читачам опис вибуху новітньої на той час зброї — ядерної бомби.

Остання подорож до підніжжя Фатум-гори

День 39, Велика П'ятниця Страсного тижня

Середзем'я, 24 березня. Фродо та Семвайз здійснюють останню подорож до підніжжя Фатум-гори.

У своїй робочій "Хронології" Толкін назвав цей епізод просто "Остання подорож" — назва, яка в контексті Великої П'ятниці природно асоціюється з підйомом Христа на Голгофу. Втім, Фродо і Сем підіймаються на свою гору лише наступного дня — тут прихований символізм днів Великого Посту поступається більш явному символізму 25 березня, що за середньовічними уявленнями було істинною датою смерті Христа.

Опис подій цього дня досить короткий. Продовжується тема темряви:

Було і далі темно, й не лише тому, що диміла Гора: здається, насувалася гроза... Перш ніж денні сутінки перейшли в чорну ніч, вони доповзли до самого підніжжя. ... Ніч здавалася нескінченною, час неначе зупинився ... Сем уже подумав, що запанувала ще одна темрява і день уже ніколи не прийде.

Окрім темряви, гобітам дошкуляють отруйні випари:

Все тіло боліло, а в горлі так пересохло, що він не міг проковтнути ні шматочка хліба. ... Повітря було насичене випарами; дихати було боляче та важко, гобітів нудило, вони заточувались і часто падали.

Позбавлення від обтяжень і вогняне коло

День 38, Чистий Четвер Страсного тижня

Середзем'я, 23 березня. Араґорн відпускає слабкодухих. Фродо та Семвайз викидають зброю і майно.

Толкін цим записом у "Хронології" фактично проводить паралель між двома сюжетними лініями: Араґорн залишає у своєму війську лише тих воїнів, що готові зустрітися з військом Мордору, а Фродо і Сем позбуваються всього зайвого, залишаючи лише найнеобхідніше, що дозволить їм дійти до Ородруїну.

Фродо знову подивився на Гору.
— Так, — сказав він, — у дорозі нам мало що знадобиться. А на її кінці — взагалі нічого.
Піднявши орківський щит, він відкинув його подалі, а за ним — і шолом. Потім зняв сірий плащ, відщепнув важкий пояс із ножем і опустив їх на землю, а зі себе поздирав лахміття чорного плаща.

— Отак, я вже не орк, — крикнув він. — І не візьму ніякої зброї, чистої чи нечистої. Нехай мене вбивають, якщо захочуть!

Це позбавлення від майна перегукується з обрядом Чистого Четверга — Denudatio Altaris (Оголення вівтарів), коли священники знімають з алтаря усі покривала та прикраси, що символізує оголеного Христа, з якого зняли одяг перед Розп'яттям.

Про це відчуття оголеності говорить і Фродо, коли Сем питає, чи пам'ятає він рагу з кролика:

— Ні, Семе, не пам'ятаю. Тобто я знаю, що це було, та уявити собі нічого не можу. Я не пам'ятаю смаку їжі та води, ні шелесту вітру, ні образу дерева, трави чи квітки, місяця чи зірки. Семе, я голий у темряві, нічим не прикритий від вогняного кола. Я вже бачу його перед собою, а все інше тьмяніє.

Пам'ять Фродо тьмяніє, як згасають свічки в обряді Tenebrae, поки храм не поринає повністю у пітьму. "Вогняне коло", яке бачить Фродо, — це образ Персня, знаряддя тортур, що причиняє йому муки. Варто згадати, що Хрест, який близько двох тижнів був прихований (загорнутий у фіолетову тканину), виноситься до вірян у Страсну П'ятницю під час обряду Вшанування Хреста. Тож слова Фродо перегукуються зі станом храму ввечері наступного дня: темного через погашені вогні, з оголеним алтарем і виставленим для вшанування символом мук Христа.

Хрест, виставлений для вшанування.
Ватикан, 2026

Про обряд Tenebrae, що завершується шумом "землетрусу" в пітьмі, нагадує і закінчення дня:

Сем відчув, як під ним задрижала земля, і почув низький віддалений гуркіт, ніби загриміло під землею. Червоний язик полум'я спалахнув під хмарами і згас. Гора також спала тривожно.

Втім, Фродо оголений лише у своїх відчуттях: він загортається у сірий лорієнський плащ, а Сем пов'язує йому замість пояса ельфійську мотузку. Цей одяг нагадує сірий габітус монаха-францисканця, підперезаного мотузкою, або вретище (волосяницю) — одяг з грубої нефарбованої вовни, що символізує смирення.

Тим часом Сем викидає своє майно у розщелину:

Брязкіт його дорогих каструльок, які летіли в роззявлену темряву, відлунили в його серці поховальним дзвоном.

Поховальний дзвін тут не лише красива метафора: дзвони у Чистий Четвер звучать востаннє перед святкуванням Великодня — образи святих, прикраси, світло, звук — все поступово зникає зі священного простору.

Закінчується день сумнівами Сема:

— Ще одного такого дня він (Фродо) не пройде, якщо взагалі підведеться на ноги. І ти сам не зайдеш далеко, віддаючи йому всю воду та майже всю їжу.

Але він їх долає:

— Дійду, навіть якби від мене лишилися самі кістки, — сказав Сем. — І пана Фродо донесу, хоч би і надірвався. Тож досить балачок!

Тема сумнівів теж належить цій ночі: події Чистого Четверга включають "Моління про Чашу" у Гетсиманському саду ("нехай обмине Мене ця чаша страждань"), а перед світанком П'ятниці Петро тричі зрікається свого Вчителя.

Попереду залишається ще один день мандрів пустелею.

* * *

Деякі літургійні тексти Чистого Четверга Страсного тижня

Читання: Апостол: 1 Кор. 11:20–32 (про встановлення таїнства Євхаристії)

Євангеліє: Івана 13:1–15 (про омовіння ніг)

Жахливе настання ночі

День 37, Велика Середа Страсного тижня

Середзем'я, 22 березня. Фродо та Семвайз звертають із дороги й ідуть на південь, до Фатум-гори.

Запис у "Хронології" переносить увагу на Фродо та Сема: "Жахливе настання ночі". Тут йдеться не про напад ворогів і не про стихійні лиха — йдеться про виснаження двох гобітів. Сем бачить, що Фродо знаходиться на межі своїх тілесних та духовних сил:

"...для двох мандрівників почалася година чорного розпачу. Минули чотири дні, відколи вони врятувалися від орків, але цей проміжок часу чим далі, то більше здавався кошмарним сном. Увесь останній день Фродо не розмовляв, а йшов з похиленою головою, часто спотикаючись, немовби вже не бачив дороги під ногами. Сем здогадувався, що йому було найважче, бо невпинне зростання тягаря Персня пригинало тіло та мордувало душу. З тривогою Сем помічав, що ліва рука господаря піднімається, ніби прикриває від удару чи затуляє очі, осліплені жахливим Оком, яке його шукало. Інколи ж права рука тягнулася до грудей і стискалася, а тоді повільно, коли воля брала гору, опускалася.

Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного."

Опис стану Фродо перегукується із описом Месії: "Він був мучимий, але страждав добро­вільно і не відкривав уст Своїх" — Фродо мовчить увесь день, "Він відірваний від землі живих" — гобіти йдуть через мертву землю Мордору, що асоціюється із царством смерті.

Але оскільки протягом Страсного тижня Страсті читаються майже щодня, Толкін звертається не тільки до тексту, а і до обрядової сторони літургії. І головну паралель цього дня створює саме обряд.

Фарамир та Еовін гуляють мурами Міста

День 36, Великий Вівторок Страсного тижня

Середзем'я, 21 березня. Фродо і Сем йдуть до гори, а військо людей — до Чорної Брами.

Тим часом, Фарамир та Еовін проводять час разом:

"...І ввечері Фарамир і Мері гуляли в саду, та вона не прийшла. ... Але вранці, коли Фарамир вийшов із Дому Цілителів, він побачив її на міській стіні; й вона стояла там, і її біле вбрання сяяло на сонці. І він покликав її, вона зійшла, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І так вони стали гуляти щодня. А цілитель дивився зі свого вікна і радів, бо його лікарський обов'язок було полегшено; страх і погані передчуття останніх днів гнітили людей, але ці двоє під його наглядом одужували й міцнішали на силах із кожним днем."

Це сцена тихої надії посеред тривоги — і саме ця надія на повернення до нового життя звучить в Інтроїті цього дня:

"Це для нас — слава у Хресті, у якому наше спасіння, життя і воскресіння. Через нього ми спасені і вільні. Нехай Бог ... прихильно усміхнеться нам і явить нам Своє милосердя. Це — для нас."

Слова "через нього ми спасені і вільні" співзвучні почуттям Фарамира та Еовін, які усвідомлюють: їхнє спасіння і новий шанс на життя, який вони отримали, можливі лише завдяки жертовності Араґорна і його війська, а також місії Фродо та Сема.