Старий Сарум — місто, розібране по камінчику

"Вид на Старий Сарум зі сходу у 553 році",
 вигадане зображення міста з брошури 1761 р.,
дуже схоже на план Ізенгарду.

Якось у мою фейсбучну стрічку занесло допис про історію Старого Саруму — давнього англійського міста, від якого сьогодні залишилися лише фундаменти кафедрального собору та залишки стін фортеці. Його назва і доля — будівлі буквально розібрали по камінчику — нагадали мені історію Сарумана та Ізенґарду, укріплення якого розібрали енти, залишивши саму лише вежу Ортханк.

Поселення на місті Саруму з'явилося щонайменше 5000 років тому — приблизно в той самий час, коли був збудований Стоунгендж, розташований усього за 10 кілометрів звідси. Цілком можливо що творці кам'яного кола — будівельники, астрономи чи жерці — мешкали саме тут. У залізну добу Сарум був фортецею, що контролювала торгівельні шляхи. Після нормандського завоювання нащадок вікінгів Вільґельм-Завойовник побудував центральний замок і собор. Король Генріх I звів королівський палац, а Генріх II тримав у місцевій фортеці свою дружину Елеонору Аквітанську (після смерті короля її звільнив їхній син — Річард Левове Сердце). Без перебільшення, Сарум — одне з ключових місць англійської історії.

Що ж привело до його занепаду?

Усе сталося через конфлікт між місцевим єпископом та шерифом Вілтширу. Солдати королівської фортеці іноді не пускали мирян до собору, через що клірики билися з військовими. Один зі священників навіть називав собор «ковчегом Божим, замкненим у нечестивому домі Ваала». Врешті-решт храм вирішили перенести з пагорба в долину. У 1220 році заклали новий собор біля річки Ейвон, у трьох кілометрах від Саруму, а камінь для його будівництва брали, розбираючи старий собор.

Жителі Саруму стали переселятися до нового собору, також розбираючі свої старі будинки на будівельні матеріли. Вже у 1322 році, через століття, колишнє місто було настільки занедбане, що король Едуард II видав наказ знести і фортецю. Нове поселення спочатку назвали Новий Сарум, а пізніше перейменували у Солсбері — місто відоме собором із найвищим середньовічним шпилем.

Остаточну крапку в історії Старого Сарума як живого міста поставив король Генріх VIII у 1514 році. Він продав приватній особі «камені, що називаються замком або вежею Старого Сарума», разом з правом вивозити матеріали. Сама назва «Вежа Старого Сарума» звучить так, ніби вона пасує і Ортханку!

Ортханк (1). Малюнок Толкіна.
Вежа стоїть на пагорбі, оточеному ровом з водою.
Пагорб знаходиться в центрі кола, розділеного
доріжками на сектори і оточеного кільцем стін.
Центральна фортеця Саруму також стояла
на штучному пагорбі, що оточений ровом.
На більш пізніх ескізах Толкін
прибрав пагорб і ров навколо нього.

Але історія міста на цьому не закінчилася — завдяки старим привілеям воно перетворилося на зручний інструмент політичного впливу. Попри те, що поселення зникло, Старий Сарум зберігав право делегувати до парламенту двох депутатів ще три століття — аж до 1831 року! Оскільки виборців на пагорбі не лишилося, цих «народних обранців» одноосібно призначав власник землі, і вони слухняно відстоювали виключно його інтереси. Це був найбільш яскравий приклад «гнилих округів» (rotten boroughs). Ситуація виглядала абсурдною: порожній пагорб мав два голоси в парламенті, тоді як нові індустріальні гіганти на кшталт Бірмінгема чи Манчестера, з населенням у сотні тисяч людей, не мали жодного. Край цій несправедливості поклала лише реформа 1832 року. Тепер Старий Сарум нарешті став просто археологічною пам'яткою.

Тут важко не помітити паралелі зі світом Толкіна. Старий Сарум був яскравим прикладом політичної маніпуляції, де депутати слугували лише інструментом у руках свого патрона. Це ідеально накладається на образ Сарумана, який так само маніпулював світом через чужі руки й вуста. Згадати хоча б Ґріму Червоуста, що, подібно до «кишенькового депутата», був лише провідником волі свого господаря при дворі короля Теодена.

Старий Сарум сьогодні. Два концентричних кола
нагадують Ізенгард та вежу Ортханк, що стоїть
посеред круглого зеленого простору,
оточеного зовнішніми стінами.

Сарум і Саруман не тільки схожі по звучанню, етимологічно вони також пов'язані — обидві назви походять від давньоанглійського "searu" — "пристрій, конструкція, вигадка, мистецтво". Втім, свою остаточну назву Сарум отримав через помилку: спочатку місто називалося Searoburh (д.-англ "searu" — конструкція, мистецтво, "burh" — фортеця), але в документах його вказували скорочено: Sar̅. Але ця рисочка також вживалася щоб відкидати римське закінчення -um, і вже з цього скорочення помилково утворилася "повна" назва міста Sarum.

Я не знайшов підтвердження зв'язку Старого Сарума з образом Сарумана в академічних джерелах; серед фанатів це також радше поодинокі здогадки. Та навіть якщо цей зв'язок випадковий, така схожість точно потішила б автора. Толкін зізнавався в листах, що в певний момент «перестав вигадувати» і почав просто «записувати те, що відбувалося насправді». Тож такий збіг реальної історії ("Первинного світу") з вигаданою ("Вторинним світом") став би для нього найкращим доказом того, що його легенда жива і слідує тій самій логіці, що й саме життя.

Старий Сарум у 12 сторіччі,
реконструкція з собору у Солсбері

І справді, причиною занепаду Старого Саруму стало те, що його правителі поставили військову міць вище за духовне життя. І в цьому історія англійського пагорба перегукується з трагедією Білого Мага. Він так само проміняв давню мудрість на «розум металу та коліс», прагнучи впорядкувати світ силою. Ця жага влади призвела до руйнації як Ізенґарду, так і самого чарівника. Зрештою, від величної фортеці залишилися лише руїни, порослі травою, а від могутнього мага — лише безтілесний дух, який, наче сірий туман, розвіяв західний вітер.

8 фактів про Старий Сарум

Старий Сарум: листковий пиріг історії

Важливість Старого Саруму

Старий Сарум (Wikipedia)

Толкін, типологія та чарівні історії

У епілозі есе "Про чарівні історії" Толкін говорить про "евкатастрофу" — цим словом він називає раптову щасливу розв'язку, в момент, коли герой знаходиться у безнадійній ситуації, "щасливий кінець". Особливо вражає такий поворот подій у історіях, які мають свою внутрішню узгоджену реальність. На думку Толкіна, якщо автору вдалося створити твір із правдоподібною внутрішньою реальністю, то цей твір якимось чином торкається і нашого світу, первинної реальності. А особливу радість, яку приносить "щасливий кінець" такої вдалої чарівної історії "можна пояснити як раптовий проблиск глибинної реальності або істини". 

Найвищим зразком такої історії, на думку Толкіна, є Євангеліє. Тут він бачить дві евкатастрофи — Різдво та Воскресіння Христа. Оскільки автором цієї історії є сам Творець, вона втілилася наяву і стала частиною реальної історії світу: "Легенда й Історія зустрілися й злилися".

"Глибинна істина", з якою пов'язана особлива радість у чарівних історіях, це Велика Евкатастрофа; якщо дія відбувається до Різдва, то така історія може сприйматися як передчуття Євангелія; якщо після — як відгомін або пам'ять про нього.

У такому погляді є спорідненість із біблійною типологією — богословським методом, що поєднує Старий та Новий Заповіт. Події, особи та образи Старого Заповіту розглядаються як "типи" (прообрази), що знаходять своє звершення в "антитипах" — у Христі чи у тому, як Бог відкриває себе у Новому Заповіті. Часто такі типологічні пари звучать під час літургії: спочатку читається фрагмент зі Старого Заповіту, що задає "тип", а потім читається фрагмент з Євангелія, що вказує на "антитип".

Подорож у сорок днів: від Лорієну до Ородруїну

Сем і Фродо. Кадр з "Володаря Перснів" Пітера Джексона

Вільям Хіклін, укладаючи на основі чернеток Толкіна анотовану "Хронологію" Володаря Перснів, зіткнувся з проблемою. Толкін декілька разів змінював дату, коли Братство випливало з Лорієну. Оскільки Хіклін прагнув простежити й прокоментувати зміни у порядку подій у процесі роботи Толкіна над романом, ці "глобальні" зміни дат робили його примітки дуже заплутаними.

Тоді він помітив важливу річ: хоча початок подорожі Рікою декілька разів змінювався, послідовність подій залишалася сталою. В усіх версіях Сем дивується появі нового місяця на сьомий день від початку подорожі, а Леголас, Арагорн і Гімлі зустрічають Ґандалфа Білого на шістнадцятий. Тому Хіклін вирішив пронумерувати дні з дати відплиття з Лорієну — і коментувати події, посилаючись на номер дня. У цій схемі день знищення Персня отримав номер 40.

На перший погляд — нічого особливого: досліднику було зручно, ось він і вибрав дату відплиття за "день перший". Обрав би інший день, отримав би в кінці тридцять дев'ять чи сорок один. Але мені здається що Хіклін — свідомо чи ні, вловив глибинну ідею заключного етапу квесту.

Число сорок неодноразово з'являється у Біблії, але тут найбільш очевидною є відсилка на Великий піст, який символізує 40 днів перебування Христа у пустелі. Це час випробувань, труднощів, утримання від їжі й усвідомлення близькості смерті. Не дарма один із друзів Толкіна сказав, що читає цю книгу лише у Великий піст, бо вона "така важка та гірка" (інтерв'ю 1964 року).

Чи ховається в Семуайзі/Фулвайзі жарт із прізвища Толкіна?

Сем Ґемджі у виконанні Шона Астіна

На сайті tolkiengateway.net, своєрідній толкіністічній вікіпедії, побачив неочікуваний варіант тлумачення прізвища Толкін. Письменник вважав що воно походить від німецького "Toll-kühn" — "нерозсудливо сміливий" і перекладав його готською як Dwalakōneis, давньоанглійською як Hrædmóding, і мовою квенья Arcastar. У невиданому творі "Notion Club Papers" прізвище профессора Рашболда— це прізвище "Tollkühn" перекладене з німецької на англійську.

Але виявляється, що це не єдиний спосіб перекласти прізвище Толкіна англійською. Складові Toll-kühn у сучасній англійській звучали б як "dull-keen" — "тупо-гострий", "дурно-кмітливий". Цей варіант видно у псевдонімі Oxymore, яким Толкін підписав один зі своїх віршів. "Оксюморон" грецькою означає як раз "гостро-тупий", "кмітливо-дурний".

Оця гра із мудрістю і дурістю присутня і в імені Семвайза. У нього Толкін заклав значення "простодушний", "напівмудрий" від "semi-wise". Вже тут парадоксальним чином слово "мудрий" використане у складі слова, що означає його протилежність — наївну, легковірну людину.

Толкін на цьому не зупиняється і йде далі — виявляє і посилює парадокс. У неопублікованому "Епілозі" до "Володаря Перснів", Араґорн надсилає Сему листа, де називає його "Семуайз, якого варто називати Фулвайз"(тобто "напівмудрий", якого варто називати "повномудрий") — "Halfwise (who should rather be called Fullwise)."

Слово "full", "повний" звучить подібно до "fool", "дурень", а отже ім'я "Фулвайз" може сприйматися на слух як "fool-wise" — "дурно-мудрий". Ось ми і прийшли до "дурно-кмітливий" — "dull-keen" — Толкін.

Тож... це натяжка, чи щось в цьому є? 😉

Про Ґданське коріння Дж. Р. Р. Толкіна

Від Ґданська в першій половині XVIII століття до прибуття в Лондон у другій половині XVIII століття

Автор: Ришард Дердзінський. E-mail: derdzinski@gmail.com, http://tolkniety.blogspot.com

Толкіни з Англії усвідомлювали своє німецьке походження. Сам Дж. Р. Р. Толкін, однак, рано опинившись осторонь родини через передчасну смерть батька, не знав, звідки і яким шляхом Толкіни потрапили до Лондона у XVIII столітті. Як видатний лінгвіст, він підтримував думку, що його прізвище походить від німецького прикметника tollkühn — «зухвалий, безрозсудно сміливий»⁵. 

Від раннього підліткового віку Толкін перекладав своє прізвище на улюблені мови: Ruginwaldus Dwalakōneis — готською, Arcastar — квенья, Rashbold — англійською. Водночас він знав і альтернативну балтійську етимологію (нижньопрусське tolk — «тлумач, посередник у переговорах» < балтійсько-прус. tulk- < слов’ян. tъlkъ — «сенс, переклад, тлумачення, пояснення»), але принаймні одного разу, у 1973 році, висловлював своє здивування⁶.

У біографії Дж. Р. Р. Толкіна, написаній Гамфрі Карпентером, згадується певна родинна легенда:

У родині Толкінів існували різні думки щодо того, чому і коли їхні предки прибули до Англії. Прихильники більш прозаїчного пояснення вважали, що це сталося 1756 року, аби врятуватися від прусського вторгнення до Саксонії, де родина володіла землями. (…)
(Bio 27)

Саксонське походження, вочевидь, було особливо привабливим для Дж. Р. Р. Толкіна. Саме германське плем’я саксів заселило Британію й у так звану добу Великого переселення народів разом з англами, ютами та фризами сформувало давньоанглійську мову й культуру — сферу зацікавлень, фахових студій і наукових досліджень професора Толкіна. Багато про те, яку саме Саксонію він міг мати на увазі, говорить важлива цитата з його вступної лекції 1955 року «Англійська і валлійська», опублікованої в The Monsters and the Critics:

Я не німець, хоч моє прізвище й німецьке (англізоване, подібно до Cerdic) (…). Разом із прізвищем я не успадкував нічого з того, що первісно до нього належало в мові чи культурі, а після двохсот років «кров» Саксонії та Польщі, ймовірно, є лише незначним фізичним складником.
(M&C 170)

Килим-невидимка та інші способи дратувати людей

Gallos, Північний Корнуолл, 2015
Назва скульптури означає «влада» але

вона більш відома як «Статуя короля Артура»

Що вражає у Толкіна — це системність його підходу до фольклору. У «Володарі Перснів» можна знайти три найвідоміші предмети, пов’язані з невидимістю: шапку-невидимку, плащ-невидимку та зачарований перстень. Але кожен із них працює в сюжеті по-своєму.

Казки й легенди знають понад два десятки способів набути невидимість: чари, мазі, трунки, рослини, камені, палички, зачаровану зброю й одяг — усе це добре знайоме нам із книжок та ігор у жанрі фентезі. Цікаво, що невидимість приписували навіть насінню папороті: оскільки ніхто не міг його знайти, вважалося, що воно саме є невидимим, а отже може дати невидимість тому, хто носить його при собі або використовує в магічному рецепті.

Є й зовсім незвичні предмети. Наприклад, килимок-невидимка. В оповідях про короля Артура згадується зачарований килим Ґвенн, який робить невидимим того, хто на ньому сидить. Непогано для сидячої роботи — але для активних пригод навряд чи підходить :)

Та коли йдеться про предмети, що дають власнику невидимість, зазвичай згадують саме шапки, плащі та персні. Подивімося, що про них каже фольклор — і що з цього робить Толкін.

"Орли! Орли!" і кривава Битва П'яти Армій у "Гобіті"

Битва під Горою / Matthew Stewart

У попередньому дописі я писав, що облога Мінас-Тіріта має паралелі з описом облоги Ауреліанума в книзі Едварда Гаттона "Аттіла і гуни". І хоча вигук "Орли!" у "Володарі Перснів" з'являється дещо пізніше — у сцені, коли війська Заходу підходять до воріт Мордору і опиняються в оточенні сил Саурона, — саме перенесення цієї деталі на інший етап оповіді не заперечує можливості її походження з того самого літературного джерела.

Втім, є й інше важливе зауваження. Сцена з орлами у "Володарі Перснів" є відсилкою до "Гобіта", де Більбо бачить орлів під час Битви П'ятьох Армій. Хоча "Гобіт" традиційно вважається дитячою книжкою, опис битви там містить досить брутальні деталі: 

"Орли! Орли!" — чи можна було сказати "орел" на означення "легіон"?

Чи вигук "Орли! Орли!" сприймався у давнину як "Легіони! Легіони!"

Я спробував дізнатися наскільки часто римські легіони називали "орлами". Aquila, назва римського штандарту і є "орел".

Я спитав ChatGpt і він без жодних вагань сказав що називали, без проблем. Але оскільки я йому давно не вірю, пішов до інших ботів — Perplexity та Gemini.

Обидва сказали що римляни точно не називали — aquila могло означати сам штандарт, особливо після реформи генерала Gaius Marius, який у 104 році до н.е. заборонив інші символи легіонів — вовка, мінотавра, коня та вепра. Але і в цьому випадку з контексту завжди зрозуміло що мова йде про штандарт а не про легіон: "були підняті орли" означає що легіони підняли штандарти перед маршем.

"Орли! Орли!" і облога Мінас-Тіріту

Ділюся знахідкою. Том Шиппі колись звернув увагу, на те, що битва на Пеленнорських полях схожа на опис битви на Каталаунських полях (451 р.), де об'єднані сили Заходу під проводом «останнього римлянина» Аеція зупинили вторгнення племен зі сходу на чолі з Аттілою, вождем гунів. У битві гине союзник Аеція — старий король вестготів Теодоріх І. Він загинув, затоптаний кіньми власної переможної кінноти, і був оплаканий просто на полі бою — з тією ж сумішшю скорботи й слави, що супроводжує смерть Теодена. Схожі навіть їх імена, а постать Аеція добре співвідноситься із Араґорном — останнім нащадком королів Заходу.

А за тиждень до цієї битви була облога Ауреліанума (нині Орлеан), яка теж має багато спільного із облогою Мінас-Тіріта. Протягом чотирьох днів лили безперервні дощі — небеса були затягнуті хмарами (важко не згадати «день без світанку» і темряву над Мінас-Тірітом). На п'ятий день злива скінчилася. Гунам вдалося проломити міські стіни і розпочали штурм. Але саме в цей момент прибули війська Аеція і Теодоріха, відкинули нападників і врятували місто і його мешканців.

Ліки від Чорного Подиху

Зцілення Еовін / Брати Гільдебрандт

У "Володарі Перснів" сили добра і зла часто використовують симетричні "механіки" — символіку чисел, використання сил природи, тощо. Так Елронд, визначаючи склад Загону Персня, каже: 

"Загін Персня утворять Дев'ятеро. Дев'ятеро Мандрівників виступлять супроти Дев'ятьох Вершників, котрі є лихими".

Обидві сторони використовують вітер: Саурон накриває Мінас-Тіріт чорними хмарами, що несуть попіл з Ородруїну, а Володарі Заходу надсилають вітер, який розвіює морок і повертає сонячне світло.

Менш помітною є відповідь сил добра на Чорний Подих назґулів. Жертва Чорного Подиху занурюється у темний, холодний сон, з якого вже не пробуджується. Після Пеленнорської битви Фарамир, Еовін та Мері лежать у Домі Цілителів, уражені Чорним Подихом. Єдиний, хто їм може допомогти — Араґорн. Він лікує їх дихаючи на листя ателасу:

"Узявши два листки, він подихав на них, розтер у долонях, і кімната відразу ж наповнилася свіжістю, мовби саме повітря прокинулось і затремтіло, радісно виблискуючи".

Потім він кидає листя у чашу з окропом і підносить її до обличчя хворого. Але складається враження, що саме його подих є необхідним інгредієнтом ліків від Чорного Подиху.

Толкін ніби навмисно приховує цей крок — щоразу він скорочує опис приготування ліків. Вдруге сказано лише: "Араґорн іще раз розтер два листки ателасу і кинув в окріп". Втретє — "коли аромат ателасу поширився кімнатою, мов пахощі квітучих садів і сонячного вересового поля, де гудуть бджоли, Мері раптом прокинувся і сказав: 'Я голодний. Котра година?'". 

Але всюди незримо присутній подих короля, що протистоїть Чорному Подиху назґулів.

Вічний календар Ширу

Календар Ширу. Жовтим відмічений четвер, 22 вересня

У ці дні — між Різдвом і Новим Роком саме час поговорити про незвичайний календар Ширу.

Кожен місяць у ньому має по 30 днів (навіть лютий), а один день посеред року — Середрічний День, — не відноситься до жодного дня тижня. Завдяки цьому одні й ті ж дати завжди припадають на один і той самий день тижня, адже 364 дні це рівно 52 тижні. Через це день народження Більбо та Фродо (22 вересня) завжди припадає на четвер. На ілюстрації видно, що сітка днів тижня у календарі зміщена, верхній рядок відповідає суботі, а два нижніх — четвер і п'ятниця. Тому в дев'ятому місяці 22 число опиняється там, де ми звикли бачити суботу.

Ця особливість робить цей календар "вічним", придатним до використання в будь-якому році. Колись такі календарі були досить популярні — можна було покрутити диск і отримати календарну сітку на потрібний місяць та рік.

Вічний календар: треба сумістити номер року
і місяць у верхній частині, тоді у віконечку
внизу з'являться назви днів

На фото — механічний "вічний" календар у вигляді двох дисків. Щоб отримати сітку дат для певного місяця, потрібно сумістити номер року і місяць у верхній частині. Після цього над таблицею дат у віконечку знизу з'являються перші літери днів тижня. На зображенні видно що над першою колонкою знаходиться літера "T" — Thursday (четвер).

Легенда про Засохле дерево II

Карта світу з Псалтиря (Лондон, 1262–1300)

English version (extended)

Рік тому писав про середньовічні прототипи дерев у толкінівських книжках, зокрема що Біле Дерево Ґондору дуже схоже на Засохле Дерево, яке стоїть посеред пустелі в Персії і яке розквітне коли "князь із заходу" проспіває під ним месу. Але у Толкіна дерево знаходиться у місті, ледь не у єдиній його "зеленій" частині і зовсім не у якійсь віддаленій пустелі.

А вчора я випадково натрапив на середньовічну карту із тими самими трьома деревами. Під фігурою Христа зображено чорний кружечок з двома обличчами — це Едемський сад, і Адам і Єва у ньому. Їх розділяє Дерево пізнання добра і зла. З правої сторони саду стоять два дерева — ті самі Дерево Сонця та Дерево Місяця. З Едему витікають п'ять річок, зокрема Ганг, Тигр та Єфрат. В лівій частині карти теж видно огорожу і ворота, але це не сад, а землі, де ув'язнені народи Ґоґ і Маґоґ. Їх буде звільнено перед другим приходом Месії.

У статті із детальним описом цієї карти сказано, що Дерево Пізнання може також ототожнюватися із Сухим Деревом і наводиться "одна з багатьох подібних" легенд про Сухе Дерево:

Дерево Сонця, Дерево Місяця

Сухе дерево між Деревом Місяця і Деревом Сонця,
Руанський манускрипт 1444-1445

English version (extended)

На мініатюрі з манускрипту, що зберігається у Британській бібліотеці зображено цілий сад легендарних дерев: Дерево Місяця, Сухе Дерево із гніздом фенікса, та Дерево Сонця. Аналоги цих дерев можна зустріти у творах Толкіна: Сухе Дерево схоже на засохле Біле Дерево Ґондору у Мінас Тіріті, а Дерево Місяця і Дерево Сонця нагадують валінорські дерева Телперіон та Лаурелін.

Телперіон та Лаурелін

Cріблястий Телперіон, з плоду якого зробили Місяць, був деревом чоловічої статі. Золотава Лаурелін була жінкою, і її вогняний плід став Сонцем. У вигаданому листі Олександра Македонського до Аристотеля, де описуються Дерево Сонця і Дерево Місяця стать дерев зворотня: Дерево Сонця має чоловічу стать, а Дерево Місяця — жіночу.

У листі Олександр розповідає, під час своєї експедиції в Індію відвідав гай де росло два священних дерева. Там він зустрів жерця, висотою більше трьох метрів, який розповів йому що одне з дерев — чоловічої статі, розмовляє індійською мовою і пророкує майбутнє зі сходом сонця. Друге дерево — жіночої статі, говорить грецькою і пророкує зі сходом Місяця. Імена цих дерев його мовою звучали як Muthu та Emaūsae.* Від дерев Олександр отримав пророцтво, що він завоює світ, але помре від отруєння у Вавилоні, не повернувшись додому.

Мої враження від повної версії інтерв'ю 1964 року

Зробив повний переклад 40-хвилинного інтерв’ю Дж. Р. Р. Толкіна українською. Раніше мені траплялася лише його 10-хвилинна версія — теж надзвичайно цікава, але повний запис містить чимало додаткових сюжетів і деталей, які варті уваги.

Одразу слід зауважити: навіть англомовні слухачі визнають, що окремі фрази Толкіна важко розібрати (у другій половині інтерв’ю він ще й запалює люльку, що ускладнює сприйняття). Тому хоча розпізнавання тексту і переклад робили автоматичні засоби, довелося порозбиратися із "темними" місцями. І, звичайно, переклад міг би бути набагато літературнішим, якби його робив професійний перекладач.

Що особливо привернуло увагу порівняно з коротшою версією?

Перш за все — паралель, яку Толкін проводить між валінорськими Деревами й Деревами Сонця та Місяця з легендарного циклу про Олександра Македонського. Ці сюжети відомі далеко не всім, і про них планую написати окремо.

Те, що не видно в тексті — великі паузи, коли Геро ставить питання про християнський символізм: про те, чи є Фродо христологічною фігурою, чи про те, вірить Толкін у існування в нашому світі керівних духів, подібних Валарам. Лише після уточнення "ви католик?" Толкін додає: "так, у цьому сенсі — певною мірою". Загалом складається враження, що будь-які спроби говорити про символізм у “Володарі Перснів” для нього майже так само небажані, як і слово “алегорія”.

Цікавою є й тема героїв. Якщо в "Листах" Толкін називає Сема головним героєм, то в цьому інтерв’ю він раптом говорить про Ґолума: "Він подобався мені більше за всіх, і мені значно більше його шкода".

Щодо того, чи є "Володар Перстнів" щасливою історією — Толкін каже, що один з його друзів читає книгу лише у Великий Піст, "бо вона така важка і гірка".

Досить неочікуваний образ плавання За Море ("Прямим Шляхом"). У "Листах" Толкін описував що ельфійський корабель, що пливе За Море, не слідує кривизні земної кулі, а продовжує рух по прямій. Тут він додає: "Ти рухаєшся лінією, що веде до того, що було..., що є… або ж ніколи не мало існування... Насправді вони пливуть назад у світ пам’яті". У цьому місці справді хочеться опинитися на місці Геро й поставити ще десяток уточнювальних питань.

Щодо любові до феодалізму Толкін каже: "це дуже сильний сюжетотворчий і мотиваційний чинник, але… Чи сказали б ви, що така система працювала насправді краще, ніж будь-яка інша система? Якщо поглянути на історію світу, це викликає великі сумніви".

Це лише частина вражень від інтерв’ю. Цікавинок у ньому значно більше, тож щиро рекомендую ознайомитися з повним текстом.

Переклад інтерв'ю з Дж. Р. Р. Толкіном щодо "Володаря Перстнів" (1964)

Інтерв'ю продюсера БіБіСі Деніса Геро (Denys Geroult) з Дж. Р. Р. Толкіном. У різних джерелах його датують 1964 або 1965 роком. Існує думка, що запис 1964 року був “пробним”, але, на мою думку, обидві версії походять з одного й того самого оригіналу, лише з різною послідовністю фрагментів: у спільних епізодах тексти збігаються дослівно, що майже неможливо для двох окремих усних розмов, розділених кількома місяцями. Вперше відредагований 10-хвилинний варіант цього інтерв’ю прозвучав у ефірі BBC у 1971 році в програмі “Now Read On”.

Геро: Професоре Толкін, Володар Перснів є одним із найвизначніших художніх творів століття. І я почну з одного-двох запитань щодо можливих джерел. Наприклад, я подумав, що, можливо, Мідґард може бути Середзем’ям або мати з ним якийсь зв’язок?

Толкін: О так, це те саме слово. Більшість людей помиляються, вважаючи, що Середзем’я — це якийсь окремий різновид землі або інша планета у науково-фантастичному сенсі. Але це просто старомодне слово для позначення цього світу, у якому ми живемо, що, як вважалося, оточений океаном.

Геро: Мені здавалося, що Середзем’я є певною мірою, як ви кажете, “цим світом, у якому ми живемо”, але… цим світом, у якому ми живемо, в іншу епоху.

Толкін: Ні… на іншому рівні уяви.

Interview with J. R. R. Tolkien concerning "The Lord of the Rings" (1964, 1965)

This text is a transcript of a forty-minute interview conducted for the BBC by Denys Geroult in 1964. A shortened version was first broadcast in 1971.

It is sometimes suggested that there were two separate interviews: a “trial” recording made in 1964 and a full forty-minute interview recorded in 1965. However, closer examination shows that the so-called “1964” version—considerably shorter in length—simply presents the material in a different order. The wording of both questions and answers is otherwise identical, word for word. Such exact correspondence would be highly implausible in interviews recorded several months apart. For this reason, it is most reasonable to conclude that the material underlying both the “1964” and “1965” versions was recorded during a single interview session.

Gueroult: Professor Tolkien The Lord of the Rings is one of the most remarkable works of fiction of the century. And I’m going to start with one or two questions, about possible source material. For example, I thought that, conceivably Midgard might be Middle-earth or have some connection? 

Tolkien: Oh yes they're the same word. Most people have made this mistake thinking Middle-earth is a particular kind of earth or is another planet and you know in the science fiction sort. But it's simply an old-fashioned word for this world we live in, as imagined surrounded by the ocean. 

Gueroult: It seemed to me that Middle-earth was in a sense, as you say, ''this world we live in'' but um this world we live in at a different era. 

Tolkien: No … at a different stage of imagination … yes.

Віщі видіння Фродо: Золотинка та Ґаладріель

Золотинка / Miriam Ellis

Між розділами "Дзеркало Ґаладріелі" та "У домі Бомбадила" я помітив виразну внутрішню паралель.

В Лорієні (а це, до речі, не тільки назва володінь Ґаладріелі, а це і ім'я валара-повелителя сновидінь), так ось — в Лорієні гобіти приходять

"до глибокого зеленого видолинку, через який дзюркотів сріблястий струмок, збігаючи з водограю на пагорбі. Унизу, на низькому п'єдесталі, вирізьбленому в формі гіллястого дерева, стояла чаша зі срібла, широка та пласка, а поряд — срібний глек". 

Вода тут і тече струмком, і падає водограєм, і наповнює чашу Дзеркала по вінця. Вода — основа  ельфійського "чародійства", яке так хотів побачити Сем.

А ось перша зустріч із Золотинкою:

"У протилежному кінці кімнати у кріслі обличчям до дверей сиділа жінка. ... Біля її ніг у широких глиняних зелено-коричневих чашах плавали білі водяні лілії, тож сиділа вона, мов на троні посеред озера" —

поруч із нею теж чаші з водою, та і сама вона є дочкою Ріки.

Зоя Жук про Ателас або Королівське листя

Лист канупера

Письменниця і садівниця Зоя Жук про канупер: 

Кожен, хто читав «Володаря перснів», пам‘ятає про чудесну рослину з лікарського арсеналу дунаданів. То ателас (athelas) або ж королівське листя (asëa aranion). Воно гоїть рани, знімає біль, відганяє втому та зневіру. І єдине може зупинити отруйну дію «подиху назгула». Звісно, потрібні ще «руки короля»... Літературознавці, біографи та фанати давно сперечаються, яку рослину мав на увазі Толкін. Біографи стверджують, що то була м‘ята. І вся історія “чарівного цілющого зілля” навіяна дитячими спогадами про лихоманку і те, як мама випоювала маленького Роналда м‘ятним чаєм. Філологи від етоноботаніки зробили детальний перелік, які квіти й трави в європейських мовах мають назву «королівська трава», «королівське листя» чи «королівське зілля» - там список із 60 трав:)

А я від першого прочитання й по досі впевнена, що чарівний ателас - це канупер. Він знімає спазматичний біль і дає полегшення при мігрені (чим мігрень - не «подих назгула?), є антисептиком, а також просто бадьорить своїм запахом.

В середньовічних зільниках канупер описано, як costus of Virgin Maria, тобто «дорогоцінність Діви Марії». Назва відображає ставлення церковних аптекарів і лікарів до цієї рослини. І англійська просторічна назва звучала цілком близько до латинськоі - costmary. Канупер входив в число 72 рослин, що мали рости в кожному монастирському саду.

Лампада Тома Бомбадила або Труднощі перекладу

Найпростіша масляна лампа

"Четверо гобітів переступили широкий кам’яний поріг і завмерли, мружачись. Вони опинились у довгому низькому покої, залитому світлом лампад (?), які звисали зі сволоків; на столі з темного лискучого дерева яскраво палахкотіло безліч свічок, високих і жовтих".

Так починається розділ "У домі Тома Бомбадила" в перекладі Катерини Оніщук. Взагалі цей переклад, який в "Астролябії" прийшов на зміну перекладу Олени Фешовець, викликає у мене неоднозначні відчуття. З одного боку, в ньому виправлено багато помилок, іноді досить суттєвих, які були у "старому" перекладі. З іншого боку, іноді око чіпляється за якесь неочікуване слово, яке викликає багато питань.

Ось оці "лампади" — чи виправдані вони тут?

Бовадійські фрагменти

Вчені майбутнього аналізують залишки текстів про падіння Бовадіуму, у назві якого можна впізнати латинізовану назву Оксфорду ("Бичого броду"). Згідно решткам текстів, частина яких написана англійською, а частина — латиною, в Бовадіумі з'явився демон, який вигадав "моторес" (автівки), які дозволяють швидше пересуватися. Містяни з радістю стали заводити собі ці "моторес", але із збільшенням їх кількості зростав і шум, і сморід від їх роботи. Врешті-решт слова демона виявилися зрадливими: швидке пересування спочатку перетворилося на суцільні дорожні "корки", а потім життя у місті зупинилося через те, що вулиці повністю забилися цими "моторес":

"Невдовзі Віа Максима була заповнена безперервним потоком Моторес, що повзли так повільно від зупинки до зупинки, що людина могла (наче тварина) пройти всю довжину вулиці й повернутися назад, аби знайти «вершника» лише на якихось 10 ярдів далі по дорозі, в той час як гудок його Мотора роздратовано трубив".

Цей твір Толкін написав у 60-ті, коли в Оксфорді, університетському місті, де будь-куди можна було дійти пішки, стало зростати населення. Місто розрослося і на дорогах стало все більше машин, аж поки не виникла проблема "корків". Для її вирішення у 1948 році запропонували прокласти дорогу через парк Christ Church Meadow, улюблене місце пікніків та прогулянок. Ця пропозиція зустріла опір жителів Оксфорду, але навіть у 60-ті продовжувала обговорюватись. "Бовадійські фрагменти" — сатиричний твір, який виник на тлі цієї дискусії, але досі не був опублікований.

P.S. Демона зовуть "Daemon of Vaccipratum", а слово Vaccipratum означає "cow-meadow" (коров'ячий луг), що очевидно натякає на Christ Church Meadow, де начебто і досі пасуться корови. З іншого боку завод по виробництву автомобілів Morris знаходився у Cowley, Оксфордшир (у назві теж є Cow). P.P.S. Ще одна лінгвістична деталь: прізвища трьох вчених, що обговорюють фрагменти тексту звучать як Rotzopny, Dr. Gums та Dr. Sarevelk. Рональд Кірмсі помітив, що ці прізвища, прочитані у зворотному напрямку перетворюються на Impostor, Smug та Cleverass — самозванець, пихатий та розумник (кмітливий засранець). Цитати з книжки взяті зі статті про твір на Толкін Гейтвей.

Огляд від Jess of the Shire
Прев'ю на Амазоні
Стаття BBC про "План Шарпа" 1948 року із пропозицією прокласти дорогу через парк