Дерево, повне птахів: "Листок Пана Дрібнички" і "Володар Перснів"

Many Birds One Tree / Dana Simson

Останнім часом згадував "Листок пана Дрібнички", зокрема про подібність краю, де він зустрів своє Дерево, яке малював усе життя, із Земним Раєм і те, як теми цієї короткої оповіді проявляються у "Володарі Перснів".

У другій частині "Листка" Дрібничка раптом відправляється у подорож, яку у "тій країні" має здійснити кожен (не надто прихована відсилка до смерті). При цьому праця усього його життя — картина із деревом — залишається недомальованою. Після довгих випробувань у цій "іншій країні" він отримує дозвіл відправитись далі. Ось там він і бачить своє Дерево — справжнє і живе. 

Але була і ще одна деталь, якої він не малював: 

На дереві гніздилися птахи. Дивовижні птахи: як же вони співали! А ще вони парувалися, виводили пташенят, у тих виростали крила, й вони відлітали співаючи до Лісу — й усе це відбувалося, поки він дивився на них.

Цей опис, де видно увесь цикл пташиного життя, нагадує те, як звичайний час сприймається з точки зору вічності: минуле теперішнє і майбутнє існують одночасно. Себастіан Ноулз у своїй книзі* проводить паралель між описом цього зеленого краю із Земним Раєм у Данте. Він бачить тут паралель до дантівських пташок у Земному Раю:

Тож щебетухи в вітті чарівнім
В мистецтві дивовижному вправлялись
І радісним цвіріньканням своїм
Виспівували величання сходу,
А лист одлунював повтором рим. (Чистилище 28.14-18)

Тобто співоча зграя пташок у дереві — "райський" мотив. І мабуть я був у потрібному настрої, коли побачив цю цитату англійською, що описує другий сон Фродо в гостях у Тома Бомбадила:

Тієї ночі вони нічого не чули. Проте чи то у снах, чи крізь них — того Фродо не міг розібрати — він чув, що в його думках звучить якийсь лагідний спів: пісня, неначе тьмаве проміння, пробивалася крізь сіру дощову завісу та, наростаючи, перетворювала її на суцільне скло і срібло, доки, врешті, та завіса відхилилась і перед ним у світлі сонця, що швидко викочувалося на небосхил, постала далека зелена країна.

Це видиво розтануло з пробудженням: і був Том, який насвистував так, як ціле дерево птахів, і було сонце, що вже скоса світило на пагорб і у відчинене вікно. Надворі все було зелене та блідо-золоте.

У цьому віщому сні Фродо бачить як він наближається до берегу За Морем, до справжнього Земного Раю. Том співає "як ціле дерево птахів" (a tree-full of birds), що відсилає до того ж образу що і у Дрібнички: щойно Фродо бачив берег Земного Раю, і, прокидаючись, все ще чує це райське щебетання "дерева, повного пташок".

Як ви думаєте, це натяжка, чи так і задумано автором?

___________

* Knowles, Sebastian D. G., "A Purgatorial Flame: Seven British Writers in the Second World War", 1990.

Піпін і Колодязь Фатуму

Морія у розрізі. Низом йде шлях Братства.
Вертикальна спіраль — «нескінченні сходи» на вершину гори,
прямо під ними вертикальна риска колодязя (Well),
де ночував загін.

Розібрана на меми сцена, де Піпін кидає камінь у бездонний колодязь (а у фільмі туди летить цілий скелет в обладунках), може бути не стільки демонстрацією вміння гобіта встрягати в неприємності, скільки «репетицією» подій на верхівці Ородруїну.

У «Володарі Перснів» деякі фрази неочікувано стають пророчими: Елронд каже про малі руки, які обертають колеса історії, пророкуючи роль гобітів у спасінні світу; Араґорн попереджає Ґандалфа про небезпеку для життя мага у Морії; а Фродо недоречно жартує про те що може похудати так що перетвориться на привида ще до того як буде поранений морґульським кинджалом.

Проте існують і складніші паралелі, що включають не тільки слова, а і дії. І якщо придивитись до епізоду із колодязем, то можна знайти багато паралелей із фіналом квесту.

Морія як міні-Мордор

Загалом, похід через копальні постає як мініатюрний прообраз майбутнього шляху через Мордор: вхід в обидві локації охороняє жахливий страж, а всередині, окрім довгих миль шляху через безжиттєву індустріальну зону, на героїв чекає своє втілення «темного володаря» — Балроґ або Саурон.

Водночас Морія є дзеркальним «оберненням» Мордору через геометрію простору. Якщо «сердцем» Мордору є печера на верхівці Ородруїну, то «сердцем» Морії є її найглибші надра. Саме там, у найнижчій точці на шляху біля бездонного колодязя у кімнаті вартових Загін зупиняється на нічліг. При цьому, в обох місцях важливі точки — і колодязь, і жерло —знаходяться у окремій печері, а паралель між жерлом Ородруїну і колодязем Толкін проводить ще на початку оповіді: коли Фродо, вдивляється у камін і чує історію Персня, жарини перетворюються в його уяві на «глибочезний колодязь вогню».

Знайдені дати смерті Більбо та Фродо?

Чернетка генеалогії Беггінсів
з роками смерті Більбо та Фродо

Побачив цікавий документ — генеалогію Беггінсів із виправленнями автора. Від Додатку C він відрізняється тим що тут вказано рік смерті Фродо і Більбо — 1421. Автор допису робить висновок, що за задумом Толкіна, гобіти померли у той самий рік, коли відплили за Море.

Нажаль автор закрив коментарі, бо у мене є декілька зауважень 😀

Як у Ширі могли дізнатися про момент смерті Фродо і Більбо? Інформація з-за Моря у Середзем'я не приходить. Тому цю дату міг проставити лише "хроніст" з Ширу. Єдине на що він міг орієнтуватися — на дату відплиття, адже вихід за межі Ширу — справа небезпечна: у "Гобіті" Більбо оголосили мертвим і почали розпродавати його майно.

Але, як пише Толкін в одному з листів "Відплиття за Море не є смертю", а у листі 214 він спеціально зупиняється на цьому питанні:

💬 "Коли майстер Семвайз повідомив про «відплиття за Море» Більбо (і Фродо) у 1421 р., визнати їх покійними все ще не видавалося можливим; коли ж майстер Семвайз став мером у 1427 р., було прийнято закон: «Якщо будь-хто з мешканців Ширу піде за Море в присутності надійного свідка, висловивши намір не повертатися, або за обставин, що з усією очевидністю передбачають такий намір, він або вона вважаються такими, що відмовилися від усіх своїх титулів, прав та власності, якими володіли чи розпоряджалися раніше, і спадкоємець (спадкоємці) таких віднині й надалі вступають у володіння згаданими титулами, правами чи власністю, як приписано встановленим звичаєм, або згідно із заповітом та розпорядженням того, хто пішов, стосовно конкретного випадку».

Я думаю що тут 1421 можна трактувати лише як дату смерті "з юридичної точки зору". Гобіти не могли її дізнатися жодним чином. Фродо (як і Арагорн) за словами Толкіна мав вибрати момент смерті самостійно:

💬 Що ж до Фродо чи інших смертних, їм було дано прожити в Амані лише обмежений термін — чи то короткий, чи то довгий. ... Їхнє перебування там було свого роду «чистилищем», але «чистилищем», що дарує мир і зцілення, і з часом вони б відійшли (померли за власним бажанням і своєю волею) до призначення, про яке ельфи нічого не знали. (Лист 325)

Я сумніваюся що Фродо зробив би цей вибір так швидко. Хіба що життя за Морем дуже нудне, а ельфи правди нікому не розповідали 😉 Тому документ чудовий, але поспішати із висновками не варто.

P.S. Ще в в одному місці Толкін пише, що кожному гобіту потрібен для щастя такий самий гобіт — навіть за Морем. Тому Більбо і Фродо відпливають удвох. І саме за Море він відправляє Сема через 51 рік. Навряд чи автор приготував для Сема самотність в Земному Раю. 🤔

Вільний дух Тома Бомбадила

Том Бомбадил

Є багато спроб розгадати загадку, Тома Бомбадила. Хто він? Майар як Ґандалф, сам Еру Ілуватар, чи може, Толкін вписав самого себе у книгу? Одна з версій навіть називає його уособленням музики Айнур, яка створила весь світ.

Проте мене цікавить інше: який він насправді, що він робить у сюжеті?

Толкін писав, що вставив у книгу Бомбадила, бо йому треба було створити пригоди для гобітів. Власне, ситуації, в які вони потрапляють, взяті з вірша "Пригоди Тома Бомбадила": там Золотинка затягує його у річку, Стара Верба затискає його у своїй тріщині, а Могильний Дух погрожує затягнути у могилу. Оминула гобітів лише пригода з борсуком, що не випускав Бомбадила зі своєї нори. Та всі пригоди Тома завершаються однаково: він наказує його відпустити — і ніхто не може йому заперечити.

У листах Толкін писав, що герой "Пригод Бомбадила" — дух природи Оксфордширу. З вірша зрозуміло що цей дух всепроникний і невловимий. Том вільний від будь-яких обмежень у своєму зеленому лісі, і цю саму свободу він проявляє також у "Володарі Перснів".

Тут пригоди вже випадають на долю гобітів, але Бомбадил отримує здатність повертати свободу не тільки собі, але й іншим. До пасток, згаданих у вірші, додалася ще одна — пастка Персня, який підкорює волю власника так, що той не може навіть помислити про те, щоб віддати його.

Але щодо Бомбадила Перстень безсилий. Він не здатен полонити Тома, так само, як це не змогли цього зробити ані річка, ані верба, ані борсук чи могильний дух. Бомбадил легко скидає його владу над собою, і так само легко звільняє іншого: Фродо, не задумуючись, віддає Перстень Бомбадилові, щойно той його попросив. І одразу, без жодних вагань, Том повертає Перстень у руки Фродо. 

У темряві лігва Шелоби Сем жалкує, що Бомбадила нема поруч, щоб визволити їх з підземелля. Але не менш корисним Том міг би бути у фіналі квесту: якби Бомбадил був поруч із Фродо біля Розщелини Фатуму, він би просто попросив у гобіта Перстень і не вагаючись, викинув би його у вогонь.

Це звичайно жарт на рівні із сумнівною ідеєю використати Орлів для швидкої доставки Персня до Ородруїну. Але саме у цій здатності суть персонажа. Як каже його дружина Золотинка, Бомбадил — Господар. Він не визнає панування над собою. Він — господар самому собі, втілення вільного духу, духу абсолютної свободи.

Дрім-тім: швидкість орла, свобода Бомбадила,
стійкість Фродо

Вшанування на Кормалленському Полі

Третя Неділя після Великодня

Середзем'я, 8 квітня. Вшанування Фродо і Сема на Кормалленському полі

Сем прокидається і бачить перед собою Ґандалфа; востаннє він бачив, як той падає у безодню Морії.

"Перед ним стояв Ґандалф, одягнутий у біле, і його білосніжна борода виблискувала в миготливому сонці. — Ну, пане Правоноже, як ти себе почуваєш? — запитав він.
Але Сем відкинувся на спину, роззявивши рота, і якусь мить — від подиву та радості — не міг нічого сказати. Нарешті він виговорив:
— Ґандалф! А я думав, ти помер! А потім вирішив, що і я мертвий. [Отже, все сумне виявиться неправдою?] Що діється на світі?"

Повернення Ґандалфа перегукується з Євангельським читанням цього дня (Ів. 16:16–22): «Незабаром ви вже не бачитимете Мене, і знову незабаром — побачите Мене, бо Я йду до Отця». Толкін писав, що Ґандалф повернувся до життя завдяки втручанню сили, вищої за Валар (з контексту зрозуміло, що мається на увазі Творець).

Знищення Перстня. Спогади про Потоп

День 40, Велика Субота Страсного тижня

Середзем'я, 25 березня. Військо оточене на Шлакових Пагорбах. Фродо та Семвайз досягають Саммат-Наура. Ґолум відбирає Перстень і падає у Провалля Фатуму. Падіння Барад-дура та кінець Саурона.

Це кульмінація усієї розповіді, і Толкін зосереджує на цьому дні найбільше паралелей зі Страстями.

Найбільш очевидна з них — це підйом на Ородруїн (своєрідну Ґолгофу), де Сем частину шляху несе Фродо на собі, уподібнюючись Симону Киринейському, що ніс Ісусів хрест. Те, що Фродо не зміг вкинути Перстень, і знадобився Ґолум, який випадково впав у розщелину, теж має християнський підтекст: для спасіння недостатньо самих лише зусиль людини, воно не можливе без втручання Провидіння.

Окрім перспективи двох гобітів, Толкін показує ці події з двох інших точок зору: Араґорна і його війська та Фарамира і Еовін, що тривожно дивляться на схід в очікуванні звісток.

Військо спостерігає падіння королівства Саурона зблизька: тут ми бачимо і землетрус, і "неосяжну темряву", яка злітає до неба — явища, подібні до землетрусу й незвичайної темряви під час смерті Христа. Вогонь пронизує темряву, і Фродо з Семом також опиняються в оточенні полум'я — лави, що вивергається з жерла Ородруїну. Цей "вогняний Апокаліпсис" нагадав читачам опис вибуху новітньої на той час зброї — ядерної бомби.

Остання подорож до підніжжя Фатум-гори

День 39, Велика П'ятниця Страсного тижня

Середзем'я, 24 березня. Фродо та Семвайз здійснюють останню подорож до підніжжя Фатум-гори.

У своїй робочій "Хронології" Толкін назвав цей епізод просто "Остання подорож" — назва, яка в контексті Великої П'ятниці природно асоціюється з підйомом Христа на Голгофу. Втім, Фродо і Сем підіймаються на свою гору лише наступного дня — тут прихований символізм днів Великого Посту поступається більш явному символізму 25 березня, що за середньовічними уявленнями було істинною датою смерті Христа.

Опис подій цього дня досить короткий. Продовжується тема темряви:

Було і далі темно, й не лише тому, що диміла Гора: здається, насувалася гроза... Перш ніж денні сутінки перейшли в чорну ніч, вони доповзли до самого підніжжя. ... Ніч здавалася нескінченною, час неначе зупинився ... Сем уже подумав, що запанувала ще одна темрява і день уже ніколи не прийде.

Окрім темряви, гобітам дошкуляють отруйні випари:

Все тіло боліло, а в горлі так пересохло, що він не міг проковтнути ні шматочка хліба. ... Повітря було насичене випарами; дихати було боляче та важко, гобітів нудило, вони заточувались і часто падали.

Позбавлення від обтяжень і вогняне коло

День 38, Чистий Четвер Страсного тижня

Середзем'я, 23 березня. Араґорн відпускає слабкодухих. Фродо та Семвайз викидають зброю і майно.

Толкін цим записом у "Хронології" фактично проводить паралель між двома сюжетними лініями: Араґорн залишає у своєму війську лише тих воїнів, що готові зустрітися з військом Мордору, а Фродо і Сем позбуваються всього зайвого, залишаючи лише найнеобхідніше, що дозволить їм дійти до Ородруїну.

Фродо знову подивився на Гору.
— Так, — сказав він, — у дорозі нам мало що знадобиться. А на її кінці — взагалі нічого.
Піднявши орківський щит, він відкинув його подалі, а за ним — і шолом. Потім зняв сірий плащ, відщепнув важкий пояс із ножем і опустив їх на землю, а зі себе поздирав лахміття чорного плаща.

— Отак, я вже не орк, — крикнув він. — І не візьму ніякої зброї, чистої чи нечистої. Нехай мене вбивають, якщо захочуть!

Це позбавлення від майна перегукується з обрядом Чистого Четверга — Denudatio Altaris (Оголення вівтарів), коли священники знімають з алтаря усі покривала та прикраси, що символізує оголеного Христа, з якого зняли одяг перед Розп'яттям.

Про це відчуття оголеності говорить і Фродо, коли Сем питає, чи пам'ятає він рагу з кролика:

— Ні, Семе, не пам'ятаю. Тобто я знаю, що це було, та уявити собі нічого не можу. Я не пам'ятаю смаку їжі та води, ні шелесту вітру, ні образу дерева, трави чи квітки, місяця чи зірки. Семе, я голий у темряві, нічим не прикритий від вогняного кола. Я вже бачу його перед собою, а все інше тьмяніє.

Пам'ять Фродо тьмяніє, як згасають свічки в обряді Tenebrae, поки храм не поринає повністю у пітьму. "Вогняне коло", яке бачить Фродо, — це образ Персня, знаряддя тортур, що причиняє йому муки. Варто згадати, що Хрест, який близько двох тижнів був прихований (загорнутий у фіолетову тканину), виноситься до вірян у Страсну П'ятницю під час обряду Вшанування Хреста. Тож слова Фродо перегукуються зі станом храму ввечері наступного дня: темного через погашені вогні, з оголеним алтарем і виставленим для вшанування символом мук Христа.

Хрест, виставлений для вшанування.
Ватикан, 2026

Про обряд Tenebrae, що завершується шумом "землетрусу" в пітьмі, нагадує і закінчення дня:

Сем відчув, як під ним задрижала земля, і почув низький віддалений гуркіт, ніби загриміло під землею. Червоний язик полум'я спалахнув під хмарами і згас. Гора також спала тривожно.

Втім, Фродо оголений лише у своїх відчуттях: він загортається у сірий лорієнський плащ, а Сем пов'язує йому замість пояса ельфійську мотузку. Цей одяг нагадує сірий габітус монаха-францисканця, підперезаного мотузкою, або вретище (волосяницю) — одяг з грубої нефарбованої вовни, що символізує смирення.

Тим часом Сем викидає своє майно у розщелину:

Брязкіт його дорогих каструльок, які летіли в роззявлену темряву, відлунили в його серці поховальним дзвоном.

Поховальний дзвін тут не лише красива метафора: дзвони у Чистий Четвер звучать востаннє перед святкуванням Великодня — образи святих, прикраси, світло, звук — все поступово зникає зі священного простору.

Закінчується день сумнівами Сема:

— Ще одного такого дня він (Фродо) не пройде, якщо взагалі підведеться на ноги. І ти сам не зайдеш далеко, віддаючи йому всю воду та майже всю їжу.

Але він їх долає:

— Дійду, навіть якби від мене лишилися самі кістки, — сказав Сем. — І пана Фродо донесу, хоч би і надірвався. Тож досить балачок!

Тема сумнівів теж належить цій ночі: події Чистого Четверга включають "Моління про Чашу" у Гетсиманському саду ("нехай обмине Мене ця чаша страждань"), а перед світанком П'ятниці Петро тричі зрікається свого Вчителя.

Попереду залишається ще один день мандрів пустелею.

* * *

Деякі літургійні тексти Чистого Четверга Страсного тижня

Читання: Апостол: 1 Кор. 11:20–32 (про встановлення таїнства Євхаристії)

Євангеліє: Івана 13:1–15 (про омовіння ніг)

Жахливе настання ночі

День 37, Велика Середа Страсного тижня

Середзем'я, 22 березня. Фродо та Семвайз звертають із дороги й ідуть на південь, до Фатум-гори.

Запис у "Хронології" переносить увагу на Фродо та Сема: "Жахливе настання ночі". Тут йдеться не про напад ворогів і не про стихійні лиха — йдеться про виснаження двох гобітів. Сем бачить, що Фродо знаходиться на межі своїх тілесних та духовних сил:

"...для двох мандрівників почалася година чорного розпачу. Минули чотири дні, відколи вони врятувалися від орків, але цей проміжок часу чим далі, то більше здавався кошмарним сном. Увесь останній день Фродо не розмовляв, а йшов з похиленою головою, часто спотикаючись, немовби вже не бачив дороги під ногами. Сем здогадувався, що йому було найважче, бо невпинне зростання тягаря Персня пригинало тіло та мордувало душу. З тривогою Сем помічав, що ліва рука господаря піднімається, ніби прикриває від удару чи затуляє очі, осліплені жахливим Оком, яке його шукало. Інколи ж права рука тягнулася до грудей і стискалася, а тоді повільно, коли воля брала гору, опускалася.

Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного."

Опис стану Фродо перегукується із описом Месії: "Він був мучимий, але страждав добро­вільно і не відкривав уст Своїх" — Фродо мовчить увесь день, "Він відірваний від землі живих" — гобіти йдуть через мертву землю Мордору, що асоціюється із царством смерті.

Але оскільки протягом Страсного тижня Страсті читаються майже щодня, Толкін звертається не тільки до тексту, а і до обрядової сторони літургії. І головну паралель цього дня створює саме обряд.

Фарамир та Еовін гуляють мурами Міста

День 36, Великий Вівторок Страсного тижня

Середзем'я, 21 березня. Фродо і Сем йдуть до гори, а військо людей — до Чорної Брами.

Тим часом, Фарамир та Еовін проводять час разом:

"...І ввечері Фарамир і Мері гуляли в саду, та вона не прийшла. ... Але вранці, коли Фарамир вийшов із Дому Цілителів, він побачив її на міській стіні; й вона стояла там, і її біле вбрання сяяло на сонці. І він покликав її, вона зійшла, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І так вони стали гуляти щодня. А цілитель дивився зі свого вікна і радів, бо його лікарський обов'язок було полегшено; страх і погані передчуття останніх днів гнітили людей, але ці двоє під його наглядом одужували й міцнішали на силах із кожним днем."

Це сцена тихої надії посеред тривоги — і саме ця надія на повернення до нового життя звучить в Інтроїті цього дня:

"Це для нас — слава у Хресті, у якому наше спасіння, життя і воскресіння. Через нього ми спасені і вільні. Нехай Бог ... прихильно усміхнеться нам і явить нам Своє милосердя. Це — для нас."

Слова "через нього ми спасені і вільні" співзвучні почуттям Фарамира та Еовін, які усвідомлюють: їхнє спасіння і новий шанс на життя, який вони отримали, можливі лише завдяки жертовності Араґорна і його війська, а також місії Фродо та Сема.

Фарамир та Еовін зустрічаються у Домі Цілителів

День 35, Великий Понеділок Страсного тижня

Середзем'я, 20 березня. Поки Фродо і Сем йдуть до Ородруїна, а військо людей рухається до Чорних Воріт, розгортається сюжетна лінія Еовін та Фарамира, які знаходяться під наглядом цілителів.

Еовін, лиш тільки змогла встати із ліжка, бажає повернутися в бій. Вона добивається, щоб старший цілитель відвів її до намісника. Зустрівши Фарамира, вона каже: "Я прагну смерті у бою. Та я не загинула, а битва ще триває". Фарамир бачить, що вона поранена, і каже, що військо вже не наздоженеш, а їй треба скористатися часом, щоб одужати: 

"А смерть у бою нас іще може знайти, хочемо ми цього чи ні. Ти краще будеш готова зустріти її — якщо вже так хочеш, — коли, поки ще є час, робитимеш усе, як наказує цілитель."

Тема відновлення сил звучить і в молитві цього дня: «…щоб ми, що знемагаємо через слабкість у стількох труднощах, могли відновити сили».

У Євангельському читанні — історія про візит Ісуса до воскреслого Лазаря, де його сестра Марія помазала дорогоцінним миром ноги Спасителя і обтерла їх своїм волоссям: "і дім наповнився пахощами мира". Ця деталь — аромат, що наповнює простір, — дає ключ до паралелі з Толкіном.

День народження Сема Ґемджі

6 квітня — день народження Сема Ґемджі. І цю дату Толкін обрав не випадково.

Річ у тім, що 6 квітня — це англійський "Старий Новий рік"*. До 1752 року Британія жила за Юліанським календарем і рік тоді починався 25 березня. Коли країна перейшла на "новий календар", офіційний початок року змістили на 1 січня.

Проте з фінансових міркувань, початок податкового року залишили на старій даті. За новим стилем він спершу припадав на 5 квітня, а у 1800-му році переїхав на 6 квітня, де і залишається донині.

Тож день народження Сема — це символічне 25 березня («за старим стилем»), день знищення Персня та перемоги над Сауроном. Мабуть для того щоб зберегти ідею відродження, Професор зробив цю дату ще й ельфійським Новим роком та днем, коли у Ширі розквітнув золотий Маллорн.

__________

*Про зв'язок 6 квітня із 25 березня пише Том Шиппі

«Золота легенда» Вільяма Кекстона як джерело для «Володаря Перснів» Толкіна

Джуді Енн Форд

Центральним елементом сюжету «Володаря Перснів» Дж. Р. Р. Толкіна є Єдиний Перстень, викований Темним Володарем Сауроном. Протягом більшої частини роману Фродо носить перстень, прикріплений до нього ланцюжком (FR, 51). Єдиний Перстень є джерелом влади, віроломної та злої влади, оскільки він по-справжньому не служитиме волі нікого, окрім Саурона. Гендальф відмовляється від персня, коли той йому пропонують, усвідомлюючи, що піддасться спокусі використати його в прагненні творити добро, тим самим даючи персню можливість змінити його і зробити подібним до Темного Володаря (67–8). Щобільше, Єдиний Перстень може покинути власника з власної волі, як Гендальф пояснює Фродо: «Перстень Влади сам дбає про себе, Фродо. Він може зрадливо зісковзнути…» (60).

У «Золотій легенді» Вільяма Кекстона, виданні XV століття середньовічних історій про святих із «Legenda Aurea» XIII століття, також можна знайти розповідь про надзвичайний перстень. Історія з’являється в легенді про святого Стефана і розгортається після смерті святого. Там сказано:

…одна пані, названа Петронією, була вельми тяжко хворою і шукала багатьох ліків, аби зцілитися від своєї недуги, але не відчувала полегшення. Та зрештою отримала вона пораду від одного іудея, який дав їй перстень із каменем, і [звелів], аби прив’язала вона цей перстень шнурком до свого оголеного тіла, і силою того каменя вона мала б одужати. І коли побачила вона, що це їй не допомагає, пішла вона до церкви першомученика і молилася блаженному св. Стефану про своє здоров’я, і вмить, без розриву шнурка чи персня, перстень упав на землю, і вона вмить відчула себе цілком здоровою [Ellis, II:159].

У цій розповіді персонаж сподівається використати перстень чудовим чином, щоб зробити добро, і не може цього зробити. Перстень, який у контексті цієї ситуації здається протиставленим силам добра, згодом іде з власної волі. Було написано багато наукових праць про літературні моделі магічних перснів, які Толкін міг адаптувати для своєї художньої літератури. Наприклад, досить нова книга Девіда Дея «Перстень Толкіна» досліджує низку давніх і середньовічних міфологічних і літературних джерел, які могли допомогти сформувати ідеї Толкіна. Однак перстень Саурона зазвичай не асоціюється з християнськими джерелами, такими як легенда Кекстона про святого Стефана.

Гаґґардівська "Вона" та Ґаладріель

В інтерв’ю Генрі Резніку 1966 року Толкін зізнається:

«Гадаю, у дитинстві "Вона" цікавила мене понад усе — як той грецький черепок Аменартас, що став своєрідним механізмом, який привів усе в рух».

Йдеться про книгу Г. Райдера Гаґґарда "Вона", типовий вікторианський пригодницький роман, де бравий англійський полковник у відставці веде експедицію у далекій екзотичній країні. Джон Рейтліф, автор "Історії Гобіта" у своїй статті (за посиланням переклад) пише про те, як гаґґадрівський цикл про Аєшу вплинув на творчість Толкіна. Я наведу тут лише частину співпадінь.

Зовнішня сторона уламку із історією Аменартас

Тінь дев’ятнадцятого століття: Райдер Гаґґард і Толкін

Деніел Страйд

Однією з книг, які я прочитав у 2020 році, була «Вона» Г. Райдера Гаґґарда (1887). Я отримав щире задоволення — це справжній взірець доброї старомодної пригодницької історії. Також я не без усмішки зауважив, як сильно вона вплинула на фільм «Індіана Джонс і останній хрестовий похід». Серйозно. Порівняйте їхні розв’язки — подібність просто вражаюча.

Але чи помічали ви інший чіткий вплив цієї книги на пізнішу культуру? Дж. Р. Р. Толкін. Ступінь цього впливу мене щиро здивував.

Нещодавно я також перечитав інший твір Райдера Гаґґарда — «Копальні царя Соломона» (1885), і вирішив дослідити, як ці дві вікторіанські пригодницькі книги зрештою вплинули на Середзем’я. Я далеко не перший, хто помітив цей зв’язок (див. сторінку Вікіпедії про сучасні джерела натхнення Толкіна), але поки враження від старого автора ще свіжі, я подумав, що це буде чудовим матеріалом для статті в блозі. Варто пам’ятати, що Толкін у своїй творчості не просто відтворював «Беовульфа», Едди та «Калевали», а й активно взаємодіяв із набагато сучаснішим матеріалом.

«Вона» (1887)

Є підстави вважати цю оповідь наріжним каменем раннього сучасного фентезі — тут є справжні надприродні елементи, а використані в ній тропи з’являються у величезній кількості пізнішої літератури. З іншого боку, я особисто не зовсім згоден із такою класифікацією. Подібно до того, як «Франкенштейна» Мері Шеллі анахронічно втискають у жанр наукової фантастики, «Вона» сама по собі не є фентезі. Це, безумовно, пригодницький роман («Adventure Yarn») із фантастичними елементами… який просто передбачив те, що з’явиться пізніше. Можна простежити, як ідеї Райдера Гаґґарда переходять у Барсум Едгара Берроуза, а звідти — у міжвоєнний жанр «меча і магії», але сам Гаґґард працював у тіні цілком реалістичного «Острова скарбів». Сучасне фентезі, яким ми його знаємо, з’явиться лише з Вільямом Моррісом.

«Вона» та Толкін

Джон Д. Рейтліф

У праці Ліна Картера «Толкін: погляд за лаштунки "Володаря Перснів"» міститься твердження, що єдиною сучасною книгою, вплив якої на власну творчість визнавав Дж. Р. Р. Толкін, був роман Г. Райдера Хаггарда «Вона» [1]. Це досить примітна заява, оскільки протягом багатьох років різні дослідники Толкіна висували один твір за іншим як можливі джерела, проте Толкін непохитно заперечував будь-які постсередньовічні впливи [2]. Цікаво, що після рішучих заперечень щодо впливу К. С. Льюїса, Джорджа Макдональда та Чарльза Вільямса (серед інших), він сам згадав про вплив Хаггарда на своє письмо [3]. Також цікавим є той факт, що хоча це єдине відоме мені визнання впливу, зроблене Толкіном у пізні роки, я ні разу не натрапляв на жодну статтю, яка б досліджувала зв’язок Хаггарда і Толкіна, хоча цілі книги були написані про інші можливі джерела його праць [4]. У цій роботі я хотів би спробувати заповнити цю прогалину, дослідивши паралелі між циклом про Айєшу — «Вона» (1887), «Айєша: Повернення Її» (1905), «Вона і Аллан» (1921) та «Донька Мудрості» (1923) [5] — та творами Толкіна про Середзем’я, щоб з’ясувати, чи справді Хаггард вплинув на Толкіна, і якщо так, то в який саме спосіб.

Найбільш очевидною паралеллю є сама «Вона» — Айєша, Донька Мудрості, Та-Кому-Слід-Підкорятися. Надзвичайно вродлива жінка — настільки, що кожен, хто її бачив, пам’ятає цей образ до скону — вона править малим, ізольованим давнім королівством, межі якого нікому не дозволено перетинати. Чужинців пускають лише тоді, коли вона заздалегідь надсилає наказ прийняти їх, і навіть тоді частину шляху вони мусять подолати із зав’язаними очима. Прекрасна і жахлива, гідна поклоніння і страхітлива, вона не лише мудра і вродлива, а й безсмертна. У «Володарі Перснів» є персонаж, який відповідає цьому опису до найдрібніших деталей — Галадріель. Як і Айєша, Галадріель безсмертна, мудра, велична і неймовірно вродлива. Між Айєшою та Галадріель є суттєві відмінності, але схожість вражає. Вони навіть поділяють одну й ту саму ваду — надмірну гординю та бажання панувати над усім світом. Є навіть момент, коли обидві майже розкривають себе такими, якими вони є насправді або якими можуть стати:

Пітер Берк про Толкіна: "Найважливішим було те, про що він не говорив"

Історик Пітер Берк / Tolkien Society (Facebook)

На сторінці Толкінівського Товариства опублікована цитата з інтерв'ю відомого англійського історика Пітера Берка, який згадує про свої враження від "Гобіта" і лекції Толкіна, яку він  одного разу відвідав. Читаючи ці спогади приємно співставити свій досвід знайомства з книгою :)

«Я прочитав «Гобіта» ще в дитинстві. Це була одна з перших серйозних книг — на відміну від суто дитячих, хоча вона і була почасти для дітей, — яку я прочитав від палітурки до палітурки. Це, мабуть, зайняло в мене місяць, бо мені тоді було років вісім чи близько того.

Ще дитиною я помітив, що на форзаці видання у твердій палітурці є руни. Одним із моїх тогочасних захоплень було читання про скандинавську міфологію, і я навіть виписав собі рунічний алфавіт. Мені було цікаво, і з’ясувалося, що всі рунічні написи в «Гобіті» насправді зроблені англійською мовою, просто рунічними літерами. Толкін ніде про це не згадує, і більшість людей цього просто не помічають — очевидно, у нього було чудове почуття гумору».

Цікаво, що Берк сприймає "Гобіта" як не "суто дитячу" книгу, хоча перекладачі часто ставилися до неї саме як до казки. Не думаю що Толкін у книзі використав руни як жарт, все-таки ця книга була розрахована на дітей. Це був елемент гри — так само як зображення карти Торіна із "місячними рунами". Толкін навіть хотів щоб ці руни було видно лише на просвіт. Тоді це не зробили, але у деяких сучасних виданнях "місячні руни" з'являються лише під ультрафіолетовим світлом, або світяться у темряві.

Скоріше за все, додаючи цей "інтерактив" Толкін надихався написами на давніх мовах на уламку амфори з книжки "Вона" Гаґґарда (цю книгу Толкін точно читав у дитинстві). У інтерв'ю Генрі Резніку він казав, що "уламок амфори... з давньогрецьким написом, ... був своєрідною машиною, що приводила в рух всю оповідь". Ось такою машиною була і карта Торіна. Рунічни написи спонукали читача їх розшифрувати і відчути реальність "вторинного світу". Для мене в дитинстві подібними "машинами" були шифри з книжок Жюля Верна, чи "танцюючі чоловічки" з однойменної оповіді про Шерлока Голмса.

Повернімося до спогадів Пітера Берка:

Я почав відвідувати лекції з літератури, оскільки Толкін усе ще був професором англійської літератури. ... Я сходив на одну з його лекцій, і найважливішим було радше те, про що він не говорив, аніж те, що він казав. Він викладав так, ніби магія — реальна. Він ніколи не промовляв прямо: «Я вірю в магію» чи «Магія існує», але ви відчували, що він це припускає. Це робилося для того, щоб налаштувати слухачів на потрібний лад для розуміння Середньовіччя. Мені це дуже сподобалося».

Тут Берк звертає увагу на важливу річ: за словами Толкіна завжди є щось, що "пропущено" у словах; щось, що подається як самоочевидне, про що можна не згадувати. У даному випадку йшлося про відчуття "магії", яка стоїть за середньовічним сприйняттям світу.

Але, окрім "несказаного" є і речі які Толкін не просто "замовчує", а відверто заперечує. Щодо деяких своїх тверджень він з часом змінив свою позицію. Наприклад зв'язок його Легендаріуму із кельтською міфологією він спочатку гаряче відкидав, але з роками погодився із тим, що він існує. Але деякі з його категоричних тверджень залишилися незмінними.

При цьому з його листів видно, що на одне і те саме питання він дає різну відповідь: звичайним читачам він пише одне, а колегам, яких він готовий впустити у свою авторську кухню — інше. Показовим прикладом є відповідь про нетрадиційне закінчення у слові dwarves — читачам він писав, що це свідомий спосіб показати "звичайність" гномів. Водночас видавцеві Аллену Анвіну він написав що це "прикра помилка", яка прослизнула з його "особистої" граматики, але тепер доведеться притримуватись саме цього написання.

Тому, читаючи навіть "пряму мову" Толкіна, завжди є сенс подумати, чи він справді відвертий, чи, можливо, він хоче зберегти магію "вторинного світу" і не розкривати перед читачем усі свої карти.

Магія кола у "Володарі Перснів"

Віґґо Мортенсен у ролі Араґорна / New Line Cinema

Мене давно не полишає відчуття, що у "Володарі Перснів" кільця, rings, присутні не тільки у вигляді ельфійських перснів чи єдиного Персня Саурона. "Я відчуваю це у воді, я відчуваю це у землі, я відчуваю це у повітрі" — усюди я бачу кола. 

Вони у валах Медусельда, у стінах Мінас-Тіріта та кам'яному колі, що оточує Ізенґард. Я чую їх у назвах Кормаллен ("Золоте кільце") та Раммас-Ехор ("Стіна зовнішнього кола"). Я бачу це в ідеальній циклічності часу — незмінності календаря Ширу для всіх років, де навіть місяці мають однакову кількість днів. У щорічних стражданнях Фродо від ран, залишених "жалом та кинджалом". Зрештою, навіть сюжет замикається в ідеальне коло, повертаючи гобітів туди, звідки усе почалося.

Про циклічність — "кола часу" — кажуть і дати. День знищення Перстня, 25 березня, обрано не випадково; у ньому закладений і символ надії, і символ перемоги над Темрявою. У Середньовіччі вважалося, що день смерті Ісуса на хресті співпадає із Благовіщенням — днем боговтілення. Це пов'язано і з повір'ям, що ідеальне життя має вкладатися у рівну кількість років.

Саме цю логіку Толкін закладає і у довготу життя Араґорна: він народився 1 березня 2931 року Третьої Епохи, а помер 1 березня 1541 року за літочисленням Ширу. Його життя бездоганно вкладається у рівну кількість сонячних циклів і втілює середньовічний ідеал.

Але скільки років прожив Араґорн? У рік виходу книги кожен читач, у якого виникло це питання, мав розв'язати задачу професора Толкіна. Роки життя і смерті героя подані у різних літочисленнях — за ґондорським календарем і за літочисленням Ширу. Тому до року смерті  Араґорна треба додати 1600 років (саме на стільки зміщені календарі).

Отже, 1541 + 1600 = 3141

Зупиніться на хвилину і подивіться на це число.

3141

Любителі математики одразу упізнають його: 3.141 — число π.

Число "пі" — математичний символ кола, кільця, персня — ключового артефакта твору! Араґорн народжується і помирає в один той самий день. Його коло життя починається і закінчується в одній й тій самій точці річного циклу. Важко повірити, що поява числа "пі" — це простий збіг!

Виходить, що Толкін використовує символізм кільця на усіх рівнях структури роману. Замкнене коло символізує вічний цикл часу, життя, подій і історії. І, мабуть, це є однією з причин, чому історія не завершується із перемогою над Сауроном: Фродо мусив повернутись у Шир, туди, де почалася історія, щоб замкнути коло своєї подорожі.

* * *

Гаммонд та Скалл пишуть (с. 636), що рік смерті Араґорна у першому виданні був 1521 Л.Ш. і виправлений на 1541 у другому виданні. 210 років це три біблійні строки людського життя: "The days of our years are threescore years and ten..." (Біблія Короля Якова). Це цитата з Псалма 90 (який приписують Мойсею), де йдеться про скороминущість людського буття порівняно з вічністю Бога: «Дні літ наших — сімдесят літ, а при силах — вісімдесят літ, і гордощі їхні — страждання й марнота...» (Пс. 90:10). Цей вислів став стандартною мірою людського віку в англомовній культурі.

Загадкові патериці Фарамира

Повернімося до ціпків Фарамира, які він подарував Фродо та Семові. В українському перекладі патериці "мають властивість знаходитись і повертатись". Але в оригіналі сказано більш туманно: "a virtue has been set upon them of finding and returning" — "їм надано здатності знаходження і повертання".

Тут важко сказати: хто чи що знаходиться і повертається? Що саме мається на увазі:

1. Чи то самі патериці повертаються до власників? 
2. Чи може це здатність знайти щось втрачене (наприклад, овець, як це роблять пастухи)?  
3. Чи то ті, хто ними користуються знаходять правильну дорогу?

Така багатозначність — один з прийомів Толкіна. Згадаймо крила Балроґа: щойно це була тінь, що "розпростерлася широкими крилами", а ось він раптом виріс "і крила простяглися від стіни до стіни".

Повернення до власника

Ми не бачимо якогось яскравого прояву здатності патериць у тексті. Дуже скоро одну з них Сем ламає об спину Ґолума, коли той заважає йому врятувати Фродо від нападу Шелоб. Друга патериця, яку Сем поклав поруч із Фродо, чи то забрана орками, чи загубилася там, де її залишили.

Це ставить під сумнів здатність ціпків "повертатися". Тим більше що у книзі вже описаний інший предмет, який повертається до власника: це Перстень Саурона, що маніпулює волею тих, хто його знайшов. І було б дивно, якби патериці чи то самі повертались (перелітаючи з місця на місце?), чи то підкорювали волю інших істот щоб вони принесли їх власнику.

Нещасливе 13 березня: Фродо і Фарамир на порозі смерті

Сем з Фіалом Ґаладріелі / New Line Cinema

А ви знали, що Фродо і Фарамир отримують свої "смертельні" рани в один і той самий день? Обставини дуже схожі: обидва вражені отруйною зброєю надприродного ворога (жалом Шелоб чи дротиком назґула), і в обох випадках ворога відганяє лише сліпуче світло — сяйво фіалу Ґаладріелі в руках Сема чи стовп світла від патериці Ґандалфа.

У своїх книгах Толкін майстерно використовує сюжетні паралелі, коли різні персонажі  проходять схожі випробування і своїми діями проявляють подібність чи відмінність своїх поглядів та характерів. Перед тим як заглибитися у порівняння подій 13 березня, давайте поглянемо на декілька інших яскравих прикладів.

Що вище: закон чи довіра?

І Еомер, і Фарамир зустрічають у своїх землях невідомих подорожніх (Араґорна із супутниками чи Фродо та Сема). Їхній обов'язок — затримати чужинців і відвезти їх до короля. Але вони обидва довіряють словам незнайомців і не лише відпускають їх з миром, але і допомагають у досягненні мети.

Еомер дає Араґорну, Леґоласу і Ґімлі коней, а Фарамир — провіант і особливі ціпки. Ці дорожні палиці незвичайні: вони підковані залізом, "мають властивість знаходитись і повертатись", а через їхні різьблені голівки протягнуті плетені ремінці. По суті, цей набір атрибутів нагадує вірних коней — тут і підкови, і вуздечки, і здатність "знаходитись і повертатись". (Чи "знаходити і повертати"? — навіть англомовні читачі не впевнені у тому, що саме означає ця здібність).

(Трактовка ціпка як заміни коня дозволяє побачити ще один прихований підтекст: "поховання" Фродо із мечем з одного боку і ціпком з іншого набуває рис ритуалу поховання видатного воїна під курганом разом із його зброєю, обладунками і конем. І саме про курган говориться у тексті:

І тоді Сем нарешті заплакав; він підійшов до Фродо і спорядив його як небіжчика: склав холодні руки на грудях і загорнув тіло у плащ; по один бік поклав свого власного меча, а по другий — ціпок, подарований Фарамиром.

— Якщо мені йти далі, — сказав він, — то я мушу взяти вашого меча, з вашого дозволу, пане Фродо, а цей я покладу поруч із вами, як біля старих королів у курганах; а у вас залишиться прекрасна мітрилова кольчуга від старого пана Більбо.)