Жахливе настання ночі

День 37, Велика Середа Страсного тижня

Середзем'я, 22 березня. Фродо та Семвайз звертають із дороги й ідуть на південь, до Фатум-гори.

Запис у "Хронології" переносить увагу на Фродо та Сема: "Жахливе настання ночі". Тут йдеться не про напад ворогів і не про стихійні лиха — йдеться про виснаження двох гобітів. Сем бачить, що Фродо знаходиться на межі своїх тілесних та духовних сил:

"...для двох мандрівників почалася година чорного розпачу. Минули чотири дні, відколи вони врятувалися від орків, але цей проміжок часу чим далі, то більше здавався кошмарним сном. Увесь останній день Фродо не розмовляв, а йшов з похиленою головою, часто спотикаючись, немовби вже не бачив дороги під ногами. Сем здогадувався, що йому було найважче, бо невпинне зростання тягаря Персня пригинало тіло та мордувало душу. З тривогою Сем помічав, що ліва рука господаря піднімається, ніби прикриває від удару чи затуляє очі, осліплені жахливим Оком, яке його шукало. Інколи ж права рука тягнулася до грудей і стискалася, а тоді повільно, коли воля брала гору, опускалася.

Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного."

Опис стану Фродо перегукується із описом Месії: "Він був мучимий, але страждав добро­вільно і не відкривав уст Своїх" — Фродо мовчить увесь день, "Він відірваний від землі живих" — гобіти йдуть через мертву землю Мордору, що асоціюється із царством смерті.

Але оскільки протягом Страсного тижня Страсті читаються майже щодня, Толкін звертається не тільки до тексту, а і до обрядової сторони літургії. І головну паралель цього дня створює саме обряд.

Фарамир та Еовін гуляють мурами Міста

День 36, Великий Вівторок Страсного тижня

Середзем'я, 21 березня. Фродо і Сем йдуть до гори, а військо людей — до Чорної Брами.

Тим часом, Фарамир та Еовін проводять час разом:

"...І ввечері Фарамир і Мері гуляли в саду, та вона не прийшла. ... Але вранці, коли Фарамир вийшов із Дому Цілителів, він побачив її на міській стіні; й вона стояла там, і її біле вбрання сяяло на сонці. І він покликав її, вона зійшла, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І так вони стали гуляти щодня. А цілитель дивився зі свого вікна і радів, бо його лікарський обов'язок було полегшено; страх і погані передчуття останніх днів гнітили людей, але ці двоє під його наглядом одужували й міцнішали на силах із кожним днем."

Це сцена тихої надії посеред тривоги — і саме ця надія на повернення до нового життя звучить в Інтроїті цього дня:

"Це для нас — слава у Хресті, у якому наше спасіння, життя і воскресіння. Через нього ми спасені і вільні. Нехай Бог ... прихильно усміхнеться нам і явить нам Своє милосердя. Це — для нас."

Слова "через нього ми спасені і вільні" співзвучні почуттям Фарамира та Еовін, які усвідомлюють: їхнє спасіння і новий шанс на життя, який вони отримали, можливі лише завдяки жертовності Араґорна і його війська, а також місії Фродо та Сема.

Фарамир та Еовін зустрічаються у Домі Цілителів

День 35, Великий Понеділок Страсного тижня

Середзем'я, 20 березня. Поки Фродо і Сем йдуть до Ородруїна, а військо людей рухається до Чорних Воріт, розгортається сюжетна лінія Еовін та Фарамира, які знаходяться під наглядом цілителів.

Еовін, лиш тільки змогла встати із ліжка, бажає повернутися в бій. Вона добивається, щоб старший цілитель відвів її до намісника. Зустрівши Фарамира, вона каже: "Я прагну смерті у бою. Та я не загинула, а битва ще триває". Фарамир бачить, що вона поранена, і каже, що військо вже не наздоженеш, а їй треба скористатися часом, щоб одужати: 

"А смерть у бою нас іще може знайти, хочемо ми цього чи ні. Ти краще будеш готова зустріти її — якщо вже так хочеш, — коли, поки ще є час, робитимеш усе, як наказує цілитель."

Тема відновлення сил звучить і в молитві цього дня: «…щоб ми, що знемагаємо через слабкість у стількох труднощах, могли відновити сили».

У Євангельському читанні — історія про візит Ісуса до воскреслого Лазаря, де його сестра Марія помазала дорогоцінним миром ноги Спасителя і обтерла їх своїм волоссям: "і дім наповнився пахощами мира". Ця деталь — аромат, що наповнює простір, — дає ключ до паралелі з Толкіном.

День народження Сема Ґемджі

6 квітня — день народження Сема Ґемджі. І цю дату Толкін обрав не випадково.

Річ у тім, що 6 квітня — це англійський "Старий Новий рік"*. До 1752 року Британія жила за Юліанським календарем і рік тоді починався 25 березня. Коли країна перейшла на "новий календар", офіційний початок року змістили на 1 січня.

Проте з фінансових міркувань, початок податкового року залишили на старій даті. За новим стилем він спершу припадав на 5 квітня, а у 1800-му році переїхав на 6 квітня, де і залишається донині.

Тож день народження Сема — це символічне 25 березня («за старим стилем»), день знищення Персня та перемоги над Сауроном. Мабуть для того щоб зберегти ідею відродження, Професор зробив цю дату ще й ельфійським Новим роком та днем, коли у Ширі розквітнув золотий Маллорн.

__________

*Про зв'язок 6 квітня із 25 березня пише Том Шиппі

«Золота легенда» Вільяма Кекстона як джерело для «Володаря Перснів» Толкіна

Джуді Енн Форд

Центральним елементом сюжету «Володаря Перснів» Дж. Р. Р. Толкіна є Єдиний Перстень, викований Темним Володарем Сауроном. Протягом більшої частини роману Фродо носить перстень, прикріплений до нього ланцюжком (FR, 51). Єдиний Перстень є джерелом влади, віроломної та злої влади, оскільки він по-справжньому не служитиме волі нікого, окрім Саурона. Гендальф відмовляється від персня, коли той йому пропонують, усвідомлюючи, що піддасться спокусі використати його в прагненні творити добро, тим самим даючи персню можливість змінити його і зробити подібним до Темного Володаря (67–8). Щобільше, Єдиний Перстень може покинути власника з власної волі, як Гендальф пояснює Фродо: «Перстень Влади сам дбає про себе, Фродо. Він може зрадливо зісковзнути…» (60).

У «Золотій легенді» Вільяма Кекстона, виданні XV століття середньовічних історій про святих із «Legenda Aurea» XIII століття, також можна знайти розповідь про надзвичайний перстень. Історія з’являється в легенді про святого Стефана і розгортається після смерті святого. Там сказано:

…одна пані, названа Петронією, була вельми тяжко хворою і шукала багатьох ліків, аби зцілитися від своєї недуги, але не відчувала полегшення. Та зрештою отримала вона пораду від одного іудея, який дав їй перстень із каменем, і [звелів], аби прив’язала вона цей перстень шнурком до свого оголеного тіла, і силою того каменя вона мала б одужати. І коли побачила вона, що це їй не допомагає, пішла вона до церкви першомученика і молилася блаженному св. Стефану про своє здоров’я, і вмить, без розриву шнурка чи персня, перстень упав на землю, і вона вмить відчула себе цілком здоровою [Ellis, II:159].

У цій розповіді персонаж сподівається використати перстень чудовим чином, щоб зробити добро, і не може цього зробити. Перстень, який у контексті цієї ситуації здається протиставленим силам добра, згодом іде з власної волі. Було написано багато наукових праць про літературні моделі магічних перснів, які Толкін міг адаптувати для своєї художньої літератури. Наприклад, досить нова книга Девіда Дея «Перстень Толкіна» досліджує низку давніх і середньовічних міфологічних і літературних джерел, які могли допомогти сформувати ідеї Толкіна. Однак перстень Саурона зазвичай не асоціюється з християнськими джерелами, такими як легенда Кекстона про святого Стефана.

Гаґґардівська "Вона" та Ґаладріель

В інтерв’ю Генрі Резніку 1966 року Толкін зізнається:

«Гадаю, у дитинстві "Вона" цікавила мене понад усе — як той грецький черепок Аменартас, що став своєрідним механізмом, який привів усе в рух».

Йдеться про книгу Г. Райдера Гаґґарда "Вона", типовий вікторианський пригодницький роман, де бравий англійський полковник у відставці веде експедицію у далекій екзотичній країні. Джон Рейтліф, автор "Історії Гобіта" у своїй статті (за посиланням переклад) пише про те, як гаґґадрівський цикл про Аєшу вплинув на творчість Толкіна. Я наведу тут лише частину співпадінь.

Зовнішня сторона уламку із історією Аменартас

Тінь дев’ятнадцятого століття: Райдер Гаґґард і Толкін

Деніел Страйд

Однією з книг, які я прочитав у 2020 році, була «Вона» Г. Райдера Гаґґарда (1887). Я отримав щире задоволення — це справжній взірець доброї старомодної пригодницької історії. Також я не без усмішки зауважив, як сильно вона вплинула на фільм «Індіана Джонс і останній хрестовий похід». Серйозно. Порівняйте їхні розв’язки — подібність просто вражаюча.

Але чи помічали ви інший чіткий вплив цієї книги на пізнішу культуру? Дж. Р. Р. Толкін. Ступінь цього впливу мене щиро здивував.

Нещодавно я також перечитав інший твір Райдера Гаґґарда — «Копальні царя Соломона» (1885), і вирішив дослідити, як ці дві вікторіанські пригодницькі книги зрештою вплинули на Середзем’я. Я далеко не перший, хто помітив цей зв’язок (див. сторінку Вікіпедії про сучасні джерела натхнення Толкіна), але поки враження від старого автора ще свіжі, я подумав, що це буде чудовим матеріалом для статті в блозі. Варто пам’ятати, що Толкін у своїй творчості не просто відтворював «Беовульфа», Едди та «Калевали», а й активно взаємодіяв із набагато сучаснішим матеріалом.

«Вона» (1887)

Є підстави вважати цю оповідь наріжним каменем раннього сучасного фентезі — тут є справжні надприродні елементи, а використані в ній тропи з’являються у величезній кількості пізнішої літератури. З іншого боку, я особисто не зовсім згоден із такою класифікацією. Подібно до того, як «Франкенштейна» Мері Шеллі анахронічно втискають у жанр наукової фантастики, «Вона» сама по собі не є фентезі. Це, безумовно, пригодницький роман («Adventure Yarn») із фантастичними елементами… який просто передбачив те, що з’явиться пізніше. Можна простежити, як ідеї Райдера Гаґґарда переходять у Барсум Едгара Берроуза, а звідти — у міжвоєнний жанр «меча і магії», але сам Гаґґард працював у тіні цілком реалістичного «Острова скарбів». Сучасне фентезі, яким ми його знаємо, з’явиться лише з Вільямом Моррісом.

«Вона» та Толкін

Джон Д. Рейтліф

У праці Ліна Картера «Толкін: погляд за лаштунки "Володаря Перснів"» міститься твердження, що єдиною сучасною книгою, вплив якої на власну творчість визнавав Дж. Р. Р. Толкін, був роман Г. Райдера Хаггарда «Вона» [1]. Це досить примітна заява, оскільки протягом багатьох років різні дослідники Толкіна висували один твір за іншим як можливі джерела, проте Толкін непохитно заперечував будь-які постсередньовічні впливи [2]. Цікаво, що після рішучих заперечень щодо впливу К. С. Льюїса, Джорджа Макдональда та Чарльза Вільямса (серед інших), він сам згадав про вплив Хаггарда на своє письмо [3]. Також цікавим є той факт, що хоча це єдине відоме мені визнання впливу, зроблене Толкіном у пізні роки, я ні разу не натрапляв на жодну статтю, яка б досліджувала зв’язок Хаггарда і Толкіна, хоча цілі книги були написані про інші можливі джерела його праць [4]. У цій роботі я хотів би спробувати заповнити цю прогалину, дослідивши паралелі між циклом про Айєшу — «Вона» (1887), «Айєша: Повернення Її» (1905), «Вона і Аллан» (1921) та «Донька Мудрості» (1923) [5] — та творами Толкіна про Середзем’я, щоб з’ясувати, чи справді Хаггард вплинув на Толкіна, і якщо так, то в який саме спосіб.

Найбільш очевидною паралеллю є сама «Вона» — Айєша, Донька Мудрості, Та-Кому-Слід-Підкорятися. Надзвичайно вродлива жінка — настільки, що кожен, хто її бачив, пам’ятає цей образ до скону — вона править малим, ізольованим давнім королівством, межі якого нікому не дозволено перетинати. Чужинців пускають лише тоді, коли вона заздалегідь надсилає наказ прийняти їх, і навіть тоді частину шляху вони мусять подолати із зав’язаними очима. Прекрасна і жахлива, гідна поклоніння і страхітлива, вона не лише мудра і вродлива, а й безсмертна. У «Володарі Перснів» є персонаж, який відповідає цьому опису до найдрібніших деталей — Галадріель. Як і Айєша, Галадріель безсмертна, мудра, велична і неймовірно вродлива. Між Айєшою та Галадріель є суттєві відмінності, але схожість вражає. Вони навіть поділяють одну й ту саму ваду — надмірну гординю та бажання панувати над усім світом. Є навіть момент, коли обидві майже розкривають себе такими, якими вони є насправді або якими можуть стати:

Пітер Берк про Толкіна: "Найважливішим було те, про що він не говорив"

Історик Пітер Берк / Tolkien Society (Facebook)

На сторінці Толкінівського Товариства опублікована цитата з інтерв'ю відомого англійського історика Пітера Берка, який згадує про свої враження від "Гобіта" і лекції Толкіна, яку він  одного разу відвідав. Читаючи ці спогади приємно співставити свій досвід знайомства з книгою :)

«Я прочитав «Гобіта» ще в дитинстві. Це була одна з перших серйозних книг — на відміну від суто дитячих, хоча вона і була почасти для дітей, — яку я прочитав від палітурки до палітурки. Це, мабуть, зайняло в мене місяць, бо мені тоді було років вісім чи близько того.

Ще дитиною я помітив, що на форзаці видання у твердій палітурці є руни. Одним із моїх тогочасних захоплень було читання про скандинавську міфологію, і я навіть виписав собі рунічний алфавіт. Мені було цікаво, і з’ясувалося, що всі рунічні написи в «Гобіті» насправді зроблені англійською мовою, просто рунічними літерами. Толкін ніде про це не згадує, і більшість людей цього просто не помічають — очевидно, у нього було чудове почуття гумору».

Цікаво, що Берк сприймає "Гобіта" як не "суто дитячу" книгу, хоча перекладачі часто ставилися до неї саме як до казки. Не думаю що Толкін у книзі використав руни як жарт, все-таки ця книга була розрахована на дітей. Це був елемент гри — так само як зображення карти Торіна із "місячними рунами". Толкін навіть хотів щоб ці руни було видно лише на просвіт. Тоді це не зробили, але у деяких сучасних виданнях "місячні руни" з'являються лише під ультрафіолетовим світлом, або світяться у темряві.

Скоріше за все, додаючи цей "інтерактив" Толкін надихався написами на давніх мовах на уламку амфори з книжки "Вона" Гаґґарда (цю книгу Толкін точно читав у дитинстві). У інтерв'ю Генрі Резніку він казав, що "уламок амфори... з давньогрецьким написом, ... був своєрідною машиною, що приводила в рух всю оповідь". Ось такою машиною була і карта Торіна. Рунічни написи спонукали читача їх розшифрувати і відчути реальність "вторинного світу". Для мене в дитинстві подібними "машинами" були шифри з книжок Жюля Верна, чи "танцюючі чоловічки" з однойменної оповіді про Шерлока Голмса.

Повернімося до спогадів Пітера Берка:

Я почав відвідувати лекції з літератури, оскільки Толкін усе ще був професором англійської літератури. ... Я сходив на одну з його лекцій, і найважливішим було радше те, про що він не говорив, аніж те, що він казав. Він викладав так, ніби магія — реальна. Він ніколи не промовляв прямо: «Я вірю в магію» чи «Магія існує», але ви відчували, що він це припускає. Це робилося для того, щоб налаштувати слухачів на потрібний лад для розуміння Середньовіччя. Мені це дуже сподобалося».

Тут Берк звертає увагу на важливу річ: за словами Толкіна завжди є щось, що "пропущено" у словах; щось, що подається як самоочевидне, про що можна не згадувати. У даному випадку йшлося про відчуття "магії", яка стоїть за середньовічним сприйняттям світу.

Але, окрім "несказаного" є і речі які Толкін не просто "замовчує", а відверто заперечує. Щодо деяких своїх тверджень він з часом змінив свою позицію. Наприклад зв'язок його Легендаріуму із кельтською міфологією він спочатку гаряче відкидав, але з роками погодився із тим, що він існує. Але деякі з його категоричних тверджень залишилися незмінними.

При цьому з його листів видно, що на одне і те саме питання він дає різну відповідь: звичайним читачам він пише одне, а колегам, яких він готовий впустити у свою авторську кухню — інше. Показовим прикладом є відповідь про нетрадиційне закінчення у слові dwarves — читачам він писав, що це свідомий спосіб показати "звичайність" гномів. Водночас видавцеві Аллену Анвіну він написав що це "прикра помилка", яка прослизнула з його "особистої" граматики, але тепер доведеться притримуватись саме цього написання.

Тому, читаючи навіть "пряму мову" Толкіна, завжди є сенс подумати, чи він справді відвертий, чи, можливо, він хоче зберегти магію "вторинного світу" і не розкривати перед читачем усі свої карти.

Магія кола у "Володарі Перснів"

Віґґо Мортенсен у ролі Араґорна / New Line Cinema

Мене давно не полишає відчуття, що у "Володарі Перснів" кільця, rings, присутні не тільки у вигляді ельфійських перснів чи єдиного Персня Саурона. "Я відчуваю це у воді, я відчуваю це у землі, я відчуваю це у повітрі" — усюди я бачу кола. 

Вони у валах Медусельда, у стінах Мінас-Тіріта та кам'яному колі, що оточує Ізенґард. Я чую їх у назвах Кормаллен ("Золоте кільце") та Раммас-Ехор ("Стіна зовнішнього кола"). Я бачу це в ідеальній циклічності часу — незмінності календаря Ширу для всіх років, де навіть місяці мають однакову кількість днів. У щорічних стражданнях Фродо від ран, залишених "жалом та кинджалом". Зрештою, навіть сюжет замикається в ідеальне коло, повертаючи гобітів туди, звідки усе почалося.

Про циклічність — "кола часу" — кажуть і дати. День знищення Перстня, 25 березня, обрано не випадково; у ньому закладений і символ надії, і символ перемоги над Темрявою. У Середньовіччі вважалося, що день смерті Ісуса на хресті співпадає із Благовіщенням — днем боговтілення. Це пов'язано і з повір'ям, що ідеальне життя має вкладатися у рівну кількість років.

Саме цю логіку Толкін закладає і у довготу життя Араґорна: він народився 1 березня 2931 року Третьої Епохи, а помер 1 березня 1541 року за літочисленням Ширу. Його життя бездоганно вкладається у рівну кількість сонячних циклів і втілює середньовічний ідеал.

Але скільки років прожив Араґорн? У рік виходу книги кожен читач, у якого виникло це питання, мав розв'язати задачу професора Толкіна. Роки життя і смерті героя подані у різних літочисленнях — за ґондорським календарем і за літочисленням Ширу. Тому до року смерті  Араґорна треба додати 1600 років (саме на стільки зміщені календарі).

Отже, 1541 + 1600 = 3141

Зупиніться на хвилину і подивіться на це число.

3141

Любителі математики одразу упізнають його: 3.141 — число π.

Число "пі" — математичний символ кола, кільця, персня — ключового артефакта твору! Араґорн народжується і помирає в один той самий день. Його коло життя починається і закінчується в одній й тій самій точці річного циклу. Важко повірити, що поява числа "пі" — це простий збіг!

Виходить, що Толкін використовує символізм кільця на усіх рівнях структури роману. Замкнене коло символізує вічний цикл часу, життя, подій і історії. І, мабуть, це є однією з причин, чому історія не завершується із перемогою над Сауроном: Фродо мусив повернутись у Шир, туди, де почалася історія, щоб замкнути коло своєї подорожі.

* * *

Гаммонд та Скалл пишуть (с. 636), що рік смерті Араґорна у першому виданні був 1521 Л.Ш. і виправлений на 1541 у другому виданні. 210 років це три біблійні строки людського життя: "The days of our years are threescore years and ten..." (Біблія Короля Якова). Це цитата з Псалма 90 (який приписують Мойсею), де йдеться про скороминущість людського буття порівняно з вічністю Бога: «Дні літ наших — сімдесят літ, а при силах — вісімдесят літ, і гордощі їхні — страждання й марнота...» (Пс. 90:10). Цей вислів став стандартною мірою людського віку в англомовній культурі.

Загадкові патериці Фарамира

Повернімося до ціпків Фарамира, які він подарував Фродо та Семові. В українському перекладі патериці "мають властивість знаходитись і повертатись". Але в оригіналі сказано більш туманно: "a virtue has been set upon them of finding and returning" — "їм надано здатності знаходження і повертання".

Тут важко сказати: хто чи що знаходиться і повертається? Що саме мається на увазі:

1. Чи то самі патериці повертаються до власників? 
2. Чи може це здатність знайти щось втрачене (наприклад, овець, як це роблять пастухи)?  
3. Чи то ті, хто ними користуються знаходять правильну дорогу?

Така багатозначність — один з прийомів Толкіна. Згадаймо крила Балроґа: щойно це була тінь, що "розпростерлася широкими крилами", а ось він раптом виріс "і крила простяглися від стіни до стіни".

Повернення до власника

Ми не бачимо якогось яскравого прояву здатності патериць у тексті. Дуже скоро одну з них Сем ламає об спину Ґолума, коли той заважає йому врятувати Фродо від нападу Шелоб. Друга патериця, яку Сем поклав поруч із Фродо, чи то забрана орками, чи загубилася там, де її залишили.

Це ставить під сумнів здатність ціпків "повертатися". Тим більше що у книзі вже описаний інший предмет, який повертається до власника: це Перстень Саурона, що маніпулює волею тих, хто його знайшов. І було б дивно, якби патериці чи то самі повертались (перелітаючи з місця на місце?), чи то підкорювали волю інших істот щоб вони принесли їх власнику.

Нещасливе 13 березня: Фродо і Фарамир на порозі смерті

Сем з Фіалом Ґаладріелі / New Line Cinema

А ви знали, що Фродо і Фарамир отримують свої "смертельні" рани в один і той самий день? Обставини дуже схожі: обидва вражені отруйною зброєю надприродного ворога (жалом Шелоб чи дротиком назґула), і в обох випадках ворога відганяє лише сліпуче світло — сяйво фіалу Ґаладріелі в руках Сема чи стовп світла від патериці Ґандалфа.

У своїх книгах Толкін майстерно використовує сюжетні паралелі, коли різні персонажі  проходять схожі випробування і своїми діями проявляють подібність чи відмінність своїх поглядів та характерів. Перед тим як заглибитися у порівняння подій 13 березня, давайте поглянемо на декілька інших яскравих прикладів.

Що вище: закон чи довіра?

І Еомер, і Фарамир зустрічають у своїх землях невідомих подорожніх (Араґорна із супутниками чи Фродо та Сема). Їхній обов'язок — затримати чужинців і відвезти їх до короля. Але вони обидва довіряють словам незнайомців і не лише відпускають їх з миром, але і допомагають у досягненні мети.

Еомер дає Араґорну, Леґоласу і Ґімлі коней, а Фарамир — провіант і особливі ціпки. Ці дорожні палиці незвичайні: вони підковані залізом, "мають властивість знаходитись і повертатись", а через їхні різьблені голівки протягнуті плетені ремінці. По суті, цей набір атрибутів нагадує вірних коней — тут і підкови, і вуздечки, і здатність "знаходитись і повертатись". (Чи "знаходити і повертати"? — навіть англомовні читачі не впевнені у тому, що саме означає ця здібність).

(Трактовка ціпка як заміни коня дозволяє побачити ще один прихований підтекст: "поховання" Фродо із мечем з одного боку і ціпком з іншого набуває рис ритуалу поховання видатного воїна під курганом разом із його зброєю, обладунками і конем. І саме про курган говориться у тексті:

І тоді Сем нарешті заплакав; він підійшов до Фродо і спорядив його як небіжчика: склав холодні руки на грудях і загорнув тіло у плащ; по один бік поклав свого власного меча, а по другий — ціпок, подарований Фарамиром.

— Якщо мені йти далі, — сказав він, — то я мушу взяти вашого меча, з вашого дозволу, пане Фродо, а цей я покладу поруч із вами, як біля старих королів у курганах; а у вас залишиться прекрасна мітрилова кольчуга від старого пана Більбо.)

Промовисте ім'я Ґріми, сина Ґалмода

Ґріма Червослов / New Line Cinema

Хто не знає Ґріму Червослова, радника Теодена? Будучи таємним агентом Сарумана, він робив усе можливе щоб зсередини послабити королівство Рогану. Його головною зброєю було слово —майстерне перекручування та викривлене тлумачення фактів. По суті, він діяв як ворожий пропагандист, якому довіряв ослаблений король.

Найбільш помітним є його прізвисько Червослов. Але і власне ім'я Ґріми, і ім'я його батька приховують у собі більше сенсів, ніж здається на перший погляд.

Почнемо з прізвиська Червослов (в оригіналі — Wormtongue). Слово "worm" ("черв") одразу вказує на ницість Ґріми. Проте походить воно від від давньоанглійського "wyrm", що означає "змій" або "дракон". Хоч дракони і відомі своєю здатністю до обманів і маніпуляцій, дослідники В. Гаммонд та Х. Скалл вбачають у цьому імені відсилку саме до біблійного едемського змія, який говорив неправду та вводив у спокусу Єву. Тож прізвисько Ґріми найбільш точно перекладається як "зміїний язик". 

До цієї метафори звертається і Ґандалф викриваючи Ґріму як зрадника: 

"Замовкни і тримай свого роздвоєного язика за зубами",
"Лягай, гадюко!... Черевом у порох!",
"Бачиш, Теодене, який це плазун?". 

Та і сам Ґріма в тексті раз у раз "шипить" і нервово облизує губи "довгим блідим язиком".

Але і власне ім'я Ґріми та його батька Ґалмода — теж не випадкові і ще глибше розкривають суть персонажа. Давньоанглійською Gríma означає "маска, забрало" або "примара" — чудове ім'я для зрадника, який ховає своє справжнє обличчя і потаємну хіть до Еовін. Ім'я його батька, Gálmód, перекладається як "легковажний" або "розпусний".

У підсумку, повне ім'я Ґріми сина Ґалмода говорить про нього як про "маску", "дволикого лицеміра", породження "легковажності та розпусти".

Зустріч Ґуннлауґа та Гельґи Прекрасної / Чарльз Ферфакс Мюррей

Але є і хороші Червослови

Гаммонд і Скалл пишуть, що Толкіну мала бути знайома ісландська Сага про Ґуннлауга Змієязикого (Gunnlaug the Worm-Tongue) у перекладі Вільяма Морріса та Ейрікра Магнуссона (видана у 1869). Але там ім'я Worm-Tongue поет отримав за свій гострий розум та дотепність. Втім сага закінчується трагічно: Ґуннлауг гине у поєдинку честі з іншим поетом — Рафном Енундарсоном, який став чоловіком Гельги.

__________

Джерела: LotR Companion, p. 400, 404-405

Таємне озеро у Геннет-Аннун

Потаємне озеро / Joan Wyatt

7 березня Фродо і Сем зустрічають загон Фарамира і капітан Ґондору два дні вирішує їхню долю. Закон вимагає смерті того, хто прийшов в Ітілієн без дозволу намісника, або доправити порушника у Місто, де сам Денетор ухвалить рішення. Обидва варіанти прирікають вільні народи Середзем'я на поразку. Третій шлях — повірити Фродо і відпустити його, але якщо це рішення зашкодить Ґондору, Фарамира  чекає смерть.

Саме у ці два дні Великого Посту у церкві читалися історії про суд, де вища справедливість переважає букву закону. Зокрема, на другий день згадується суд Соломона — історія про двох жінок, які не можуть поділити немовля, і де справжня мати готова віддати своє дитя іншій жінці, аби лише зберегти йому життя.

І саме у другий день вирішується доля Ґолума. Слідопити Фарамира помітили його, коли він ловив рибу у "забороненому озері", надто близько до їх таємного сховку у Геннет-Аннун. 

"Невже Голум тут зіставляється із дитиною?" — подумав я. І знайшов підтвердження у цьому фрагменті:

Здається, нас таки вистежили [— сказав Анборн. —] У мене є лук, а ще на кожному березі я поставив добрих стрільців. Ми чекаємо тільки твого наказу, капітане.

— Стріляти чи ні? — запитав Фарамир, різко обернувшись до Фродо.

Фродо якусь мить помовчав. А потім заговорив:

— Ні! Ні! Будь ласка, не стріляйте.

Якби Сем наважився, то сказав би «так» швидше та голосніше, ніж господар. Він не бачив нічого, та з їхніх слів здогадався, на що вони дивилися.

Думки Сема та заступництво Фродо ідеально лягають на схему суду Соломона. Сем виступає у ролі жінки, що каже судді "рубайте навпіл", а Фродо — діє як друга жінка, що благає залишити "дитині" життя.

P.S. Гобіти періодично співвідносяться із дітьми у біблійних паралелях, і навіть Ґолума ця доля не оминула :)

Саурон і Король Артур

Артур витягає меч із каменя

Цікава паралель до артурівської легенди знайшлася у чернетках "Володаря Перснів". В одному з ключових моментів книги Арагорн зазирає у Палантир і являє себе Сауронові як нащадок Ісілдура і законний спадкоємець трона Ґондору. У своїй робочій версії "Хронології" Толкін вів окремі колонки для окремих сюжетних ліній, в тому числі для дій ворогів. І ось у описі подій з точки зору Саурона він пише: 

Sauron sees Aragorn & Sword in the Stone and is disturbed in plans. Decides eventually on immediate war. Draws off forces from North and aims all thrust at Minas Tirith.

Тобто "Саурон бачить Араґорна & Меч у Камені і відчуває тривогу за свої плани". 

Ви помітили? Якщо прочитати "неправильно", то раптом з тексту вигулькує "Sword in the Stone" — славетний "Меч у Камені", символ королівської влади короля Артура! І так само, як Артур витягає меч і заявляє свої права на трон, так і Араґорн "витягає" з піхов перекутий меч і заявляє про себе як про законного короля Ґондору.

Проте у романі близького поєднання слів "меч" та "камінь" не залишилося — скоріш за все автор вирішив що це небажана асоціація і не став виносити цю паралель у опублікований текст.

Лорієн—Ородруїн. День 1. Прощання з Лорієном

Прощання з Лорієном / Ted Nasmith

Перший день подорожі Братства Персня з Лорієну має багато паралелей із Попільною середою — першим днем Великого Посту.

Попіл — це нагадування про смертність. А Лорієн — це образ Едемського саду, де не існує смерті і старіння: 

"Ані вад, ані хвороб, ані каліцтва не знало тут усе, що зростало. На землі Лорієну не було ані плямки". 

Слово "плямка" — це переклад слова "stain" ("пляма, якої важко позбутися"). Дослідник Том Шиппі вбачає у цьому слові метафізичну ознаку смертності, притаманної звичайному світу. Натомість коли Фродо з високого дерева дивиться на звичайні землі за Андуїном, то йому вони здаються "пласкими та пустельними, безформними й укритими туманом". Лорієн — це ельфійське відтворення Валінору, землі за Морем, куди можна потрапити лише на ельфійському човні. Мабуть, саме тому Лорієн з усіх боків оточений водою, і саме на ельфійських човнах Братство залишає його. Відплиття за Море для людей і гобітів — синонім смерті, і наче втілюючи це повір'я, один з ельфійських човнів продовжить подорож і понесе тіло Боромира далі — "до Великого Моря у зоряну ніч".

Лорієн: мандрівка у світ пам'яті

Сірі Гавані / John Howe, 2003

Ніяк не йдуть з голови слова Толкіна, що Прямий шлях, яким пливуть кораблі ельфів За Море, веде "у світ пам'яті". Ось як він це описує: 

[Коли пливеш ельфійським кораблем] раптом бачиш, як справжня «поверхня» світу опускається, мов під міст. Ти рухаєшся лінією, що веде до того, що було — хоча, звісно, я не знаю, яка ваша теорія часу — до того, що було, що є… або ж ніколи не мало існування, але тим не менш… усе це й далі має той самий стан існування. Та це вже… ні, не слід заходити надто далеко в ці речі. Насправді вони пливуть назад у світ пам’яті.

Перечитуючи опис Лорієну, я по-новому звернув увагу на те, як часто там згадується пам'ять, спогади про минуле і те, що залишиться тут назавжди. А згадки про пісні і сни колись навели мене на думку, що Лотлорієн це велика "вистава Ґаладрієлі", її спроба відтворити власні спогади про справжні, валінорські сади Лорієну, де мешкає вала Ірмо, покровитель снів та видінь. 

У есе "Про чарівні історії" Толкін описує цю здатність ельфів створювати видіння, що схожі на реальність:

...Ці вистави так впливають на людину, що вона не просто вірить у вигаданий світ, а ніби сама — фізично — туди потрапляє. ...Будучи присутніми на виставі в Чарівній Країні, ви потрапляєте всередину сну, сплетеного чужою свідомістю, причому можете навіть не підозрювати про цей тривожний факт. Ви сприймаєте «вторинний» світ безпосередньо, і це настільки сильне зілля, що ви всьому вірите по-справжньому, якими б дивовижними не були події, що відбуваються.

Але Лорієн не просто "вистава", тут щось дивне відбувається із сприйняттям часу. Світ навколо відсувається водночас "свіжим", "щойно створеним" і водночас "стародавнім", що "існує вічно". Фродо відчуває що потрапив у "позачасовий край, який не в'яне, не змінюється і не знає забуття".

Лорієн—Ородруїн. Переддень подорожі 2/2

Відплиття з Сірих Гаваней / New Line Cinema

Ще один текст*, що читається у Сповідний вівторок говорить про зникнення чудес у кінці часів, що перегукується із словами Ґаладріелі про відхід ельфів з Середзем'я у разі знищення Перстня:

"Лорієн зів'яне, і його змиють припливи Часу. Ми або попливемо на Захід, або змаліємо до смертного люду долин і печер, повільно все забуваючи й відходячи в небуття."

Знищення Перстня стане кінцем Третьої Епохи, коли маги, ельфи, їхня краса і чари покинуть Середзем'я назавжди, залишивши по собі тільки спомин.

Згаданий текст це 13 розділ з Першого послання апостола Павла до Коринтян (13:1-13). Він відомий як гімн любові:

"Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується" (1 Кор. 13:4-8, Огієнко)

Тут цікаво звернутися до причин написання цього послання. Однією з них було те, що серед ранніх церков розповсюдилася практика використання "дару мов" (глосолалії) у церкві, коли люди починали вигукувати незрозумілі слова під час зібрань, пояснюючи це тим, що на них зійшов Святий Дух і наділив їх "даром мов", як це було із апостолами. Зокрема люди стверджували що вони моляться "ангельскою мовою", отримавши дар від Святого Духа. Можливо така популярність глосолалії була пов'язана із зовнішньо подібними дохристиянськими практиками.

Лорієн—Ородруїн. Переддень подорожі 1/2

Фродо і Вогняне Око / AI

У попередньому дописі я згадував, що 40 днів подорожі Братства від Лорієну до Ородруїну символічно перегукуються з Великим постом, який триває від Попільної середи до смерті Спасителя. Цьому часу передує Сповідний вівторок  — час глибокого "іспиту сумління": віряни зазирають у власну душу, шукаючи те, що потребує покаяння, та просять Божої допомоги для духовного зростання.

Цікаво, що переддень прощання з Лорієном пронизаний саме цією темою. У розділі "Дзеркало Ґаладріелі" герої проходять іспити сумління, в якому стикаються із своїми потаємними страхами і бажаннями.

Вперше така перевірка відбувається під час знайомства з Володаркою. Подумки вона пропонує кожному вибір: йти у темряву разом із Персненосцем, або отримати найжаданіше. Піпін влучно реагує на розгубленість Сема під час цього іспиту: 

"Чому ти так зашарівся, Семе? ... І відразу знітився. Так, ніби в тебе нечисте сумління."

Другим етапом іспиту стає саме Дзеркало, куди Ґаладріель пропонує зазирнути Фродо і Сему перед відплиттям. Герої (а несподівано для себе — і сама ельфійка) мусять довести свою готовність до подорожі.

"Переклад Р. А. Нокса"

Рональд Нокс (1888–1957)

У дослідженні зв'язків між "Володарем Перстнів" і католицькою літургією я користуюся перекладом Missale Romanum англійською мовою 1949 року. У цьому американському виданні переклад біблійних текстів зроблений Р. А. Ноксом (R. A. Knox). І нещодавно виявилося що він — хороший знайомий Толкіна!

Рональд Нокс (17 лютого 1888 — 24 серпня 1957) — англійський католицький священник, богослов, письменник і радіоведучий. Випускник Оксфордського університету, де у тому числі служив католицьким капеланом з 1926 по 1939 рік. У 1936 році почав працювати над перекладом Вульгати англійською, використовуючи гебрейські та грецькі джерела.

Він видав багато праць на релігійні, філософські та літературні теми. Створив кілька популярних детективних творів і "десять правил автора детективів", які дозволяли читачу вгадати злочинця до моменту коли це зробить герой книги.