Ґондолін — поєднання загубленого міста і королівства ельфів

Місто Ґондолін в долині Тумладен.
Малюнок Толкіна (1928). Розфарбував Г.Е. Рідетт

"Загибель Ґондоліна" — перша повість зі всесвіту Середзем'я, ранній варіант якої Толкін написав у 1917 році.  Джон Гарт, автор книги "Толкін та Велика війна" описав цю книгу як "шаблон для всього, що Толкін написав згодом", тож поглянемо на те, з яких джерел автор взяв опис таємного міста ельфів.

Ельфійське місто Ґондолін було розташоване у зеленій долині, в оточенні кільця гір. Долина була дном висохлого озера, посеред якого був острів. Острів тепер став пагорбом, а на ньому виросло місто. До Ґондоліна можна дістатися лише 

...глибоким шляхом під горами, проритим у темряві світу водами, що витікали, аби з’єднатися з потоками Сіріону... (Сильмариліон)

Опис географічного положення Ґондоліну нагадує одразу дві фантастично-міфологічні локації, описані у творах, добре знайомих Толкіну. Перша — місто Кор з циклу пригодницьких романів Р. Г. Гаґґарда про Аєшу ("Вона", "Копальні царя Соломона" тощо), якими Толкін захоплювався в юності. Інша — опис ельфійського королівства з  середньовічної поеми "Сер Орфео", яку Толкін переклав з давньоанглійської.

Гаґґард описує місто Kôr, загублене у глибині Африки.

Це місто стоїть у центрі зеленої рівнини, яка повністю оточена кільцем гір. Рівнина і гори насправді є залишками величезного вулкана, у кратері якого колись було велике озеро. Щоб дістатися до руїн міста, потрібно пройти довгим тунелем, крізь який тече потік. (Рейтліф)

Окрім запозичення опису розташування міста, Толкін також використав його назву: у ранній версії Легендаріума місто ельфів у Валінорі називалося Kôr, розташоване на однойменному самотньому пагорбі, вкритому густою травою і дзвониками. Його опис потім перейшов до ельфійського міста Тіріон на пагорбі Туна.

Сплетіння міфу і реальності в житті Толкіна

Ґандалф і Більбо за лаштунками "Гобіта"

Толкін не називав свою творчість "вигадкою" — він "виясняв" та "досліджував" історію Середзем'я.  Він був впевнений, що те, про що він пише, у певному сенсі є правдою. Так, у листі до В. Г. Одена він писав: 

Смію припустити, що в «несвідомому» щось відбувалося вже певний час, і це пояснює моє постійне відчуття — особливо коли я застрягав, — що я не вигадую, а фіксую (недосконало), і що часом мені доводилося чекати, поки проявиться «те, що сталося насправді». (Лист 163, прим. 1)

Коли був опублікований "Володар Перснів", він почав отримувати відгуки від читачів, які його дуже тішили, оскільки переконували його у сплетінні реальності із його текстами. Він був вражений, коли отримав листа від реального Сема Ґемджі, родом з по-гобітськи названого містечка Toothing (Зуб'є), і жартував, що має надію не отримати листа від містера С. Ґолума (Листи 184, 187).

А одного разу його відвідав таємничий гість: 

Кілька років тому в Оксфорді мене відвідав чоловік, чиє ім'я я забув (хоча, здається, він був добре відомим). Він був дуже вражений тим дивним фактом, що багато старих картин здавалися йому створеними для ілюстрації «Володаря перснів» задовго до його появи. Він приніс одну чи дві репродукції. Думаю, спочатку він просто хотів з'ясувати, чи живилася моя уява картинами, як це, вочевидь, було з певними видами літератури та мовами. Коли стало очевидно, що я або брехун, або дійсно ніколи раніше не бачив цих картин і не був добре знайомий з образотворчим мистецтвом, він замовк. Я помітив, що він пильно дивиться на мене. Раптом він сказав: «Ви ж не вважаєте, чи не так, що самі написали всю цю книгу?»*

Чистісінький Ґандальф! Я був надто добре знайомий із Ґ., щоб необачно виказувати себе або розпитувати, що він мав на увазі. Здається, я сказав: «Ні, я більше так не думаю». Відтоді я більше ніколи не міг цього припускати. Тривожний висновок для старого філолога щодо його приватної розваги. (Лист 328)

Слово "тривога" щодо природи взаємин між автором та його творчістю тут дуже влучне, адже найбільш разючим перетином творчості Толкіна із первинною реальністю став шторм, описаний ним у Notion Club Papers в середині 40-х років. Події твору відбуваються в майбутньому — влітку 1987 року. За сюжетом на Велику Британію насуваються надзвичайно руйнівний шторм і повінь, що завдають величезної шкоди півдню Англії та валять безліч старих дерев.

Через 40 років після написання твору, у жовтні 1987 року, південь Англії та Лондон справді несподівано (метеорологи напередодні очікували просто "погану погоду") накрив найпотужніший і найруйнівніший ураган за останні кілька століть — Великий шторм 1987 року. Він повалив близько 15 мільйонів дерев, що заблокували дороги та залізниці. Зокрема, у містечку Sevenoaks (Семидуби) впало шість дубів з тих семи, на честь яких воно назване. Час, місце і наслідки — все збігається із передбаченням Толкіна. Просто довелося почекати, поки те, що колись було написано, проявиться насправді.

__________

* Схожою розмовою Ґандалфа і Більбо завершується "Гобіт".

Сонце і стокротка

Сонце і стокротка / Matěj Čadil

Читаю книгу Корі Олсена Досліджуючи "Гобіта" Дж.Р.Р. Толкіна. У розділі про загадки, які Ґолум і Більбо задають один одному, він пише про загадку, яку Більбо вигадав сам:

Ось око на синьому полі,
А ось — на зеленому полі.
«Нагадуєш ти мене, —
Каже одне, —
Але ти долі, не вгорі, а долі.

Виявляється, ця загадка побудована не тільки на подібності квітки сонцю, а й має етимологічне підґрунтя. Англійська назва стокротки — daisy — походить від давньоанглійського daeges eage — "day's eye", "око дня". Жовта серединка виглядає як сонце, а пелюстки закривають її ввечері і відкривають на світанку.

У Середні віки саме сонце часто порівнювали з оком, називаючи його "оком світу". "Загадка грає з цими назвами, вказуючи на подібність та відношення між сонцем і стокроткою", — підводить підсумок Олсен.

Неочікуване доповнення до попереднього допису про Око Сарумана та Око Провидіння.

Брошка Мейбл Толкін

Саймон Толкін, син Крістофера Толкіна та онук Дж. Р. Р. у своєму інстаграмі час від часу розміщує фото сімейних реліквій. Цього разу він розмістив фото брошки, яка колись належала матері Дж. Р. Р. Толкіна і супроводив його таким дописом:

У 2016 році моя тітка, Прісцилла Толкін, подарувала мені цю аметистову брошку у формі серця, яку її батько, Дж. Р. Р. Толкін подарував їй у 1971 році. Брошка належала його матері, Мейбл, яка померла у 1904 році, коли їй було всього 34 роки. У супровідній записці моя тітка написала: «У мене є незгасний спогад про те, як мій батько розповідав мені, що він носив цю брошку під одягом на битву на Соммі у 1916 році, і я думаю, що він частково приписував своє виживання її присутності поруч із ним».

Яскравий Том Бомбадил

Том Бомбадил / Джеймс Тернер Моган

Старий Том Бомбадил — веселун великий; Синя-синя його куртка, жовті черевики.

Останнім часом бачу багато відео від знавців середньовічного костюма, які кажуть, що попри голлівудську тенденцію зображати середньовічний одяг сірим, блідо-бежевим, близьким до природного кольору матеріалів (максимум коричневі шкіряні ремінці тощо), насправді всі верстви населення за можливості вдягали кольоровий одяг, що видно навіть по середньовічних ілюстраціях. Незабарвлені тканини носили або найбідніші люди, або монахи — ті, хто свідомо відмовився від світського життя.

Різний майновий стан обмежував лише вибір барвників: хто бідніший, міг дозволити тканину, забарвлену барвниками з місцевих трав та коренів, які швидше вигоряли на сонці, а багатші — тканину, забарвлену більш довговічними, закордонними. Наприклад, синій барвник для куртки Бомбадила можна було взяти з листя вайди, а жовтий колір — з коренів резеди.

Тож яскраво вдягнений Том Бомбадил не настільки нереалістично вдягнений персонаж, як це може здатися на перший погляд.

Насправді пост заради картинки 😉

Більбо і Фродо: гобіти, забрані ельфами

Звичайно, що у "Володарі Перснів" Більбо і Фродо ніхто не викрадав, але якщо випустити розповідь Більбо про його пригоди після зникнення з дня народження і залишити лише самі епізоди зустрічі із ним, вибудовується історія, подібна до фольклорних оповідей про людей, яких викрали фейрі чи інші подібні персонажі.

Ельфи з поеми "Сер Орфео"

Перша частина історії Більбо така: він зникає невідомо куди посеред більш ніж сотні свідків. Жителі Ширу впевнені, що Більбо помер:

...усі місцеві мешканці зійшлися на думці, що Більбо, який завжди був трохи схибленим, нарешті зовсім з'їхав із глузду й забіг десь світ за очі. Там він, річ ясна, шубовснув в озеро або річку, де на нього чекав трагічний, хоча далеко не передчасний кінець.

Пізніше Фродо знаходить його сплячим у володіннях ельфійського володаря Елронда. Більбо не вільний покинути Рівендел: він каже, що він хотів би повернутися у Гобітон, але "вони (Елронд та Ґандалф) йому не дозволять" (бо за межами Рівендолу життя Бегінса у небезпеці). На зворотному шляху Фродо знову бачить Більбо у Рівенделі — постійно напівсонного, і зрештою у кінці книги Фродо бачить його у ельфійській процесії, яка їде через ліс.

Ці елементи нагадують сюжет середньовічної поеми "Сер Орфео", яку свого часу переклав Толкін.  Це своєрідне перенесення давньогрецького міфу про Орфея та Еврідіку на англійський ґрунт.

Якщо у давніх греків Еврідіку вкусила отруйна змія і німфа потрапила у підземне царство до бога мертвих Аїда, то дружину короля Орфео, прекрасну Г'юродис, викрадає король ельфів. Обидва герої вирушають на допомогу коханій і своєю грою на арфі розчулюють володаря підземного/ельфійського царства, і той погоджується віддати герою дружину. Втім, лише в "ельфійській" версії Орфео вдається повернутися додому із дружиною — в античному міфі Еврідіка залишається у царстві мертвих назавжди.

Том Шиппі знаходить вплив "Сера Орфео" у творах Толкіна. Так, у легенді про Берена і Лютіен ельфійка своїм співом розчулює Мандоса і повертає коханого до життя.  А опис полювання ельфійського короля з поеми він вважає "майстер-текстом" подібної сцени у "Гобіті".

Король ельфів Трандуїл (фільм "Гобіт)

29 вересня — відплиття Фродо за Море

Відплиття з Сірих Гаваней / Тед Несміт

Том Шиппі одним із перших відзначив, що 25 березня, день знищення Перстня Саурона, у середньовічній традиції має особливе значення. Вважалося, що це не тільки дата Благовіщення, але й істинний день смерті Христа, що створює символічну паралель між перемогою над Темним Володарем у "Володарі Перснів" і перемогою Спасителя над силами зла і спасінням людства від духовної загибелі.

29 вересня, коли Фродо відправляється за Море, теж має особливе значення. Разом із 25 березня (Благовіщення), 25 грудня (Різдво, Christmas) та 24 червня (день Середини літа або св. Івана Хрестителя) це один із чотирьох "квартальних днів", офіційних меж сезону.

Час винагород

29 вересня, день архангела Михаїла (Michaelmas), був "новим роком" землевласників (а пан Торбин був саме землевласником). Після збору урожаю підбивалися підсумки року, виплачувалися борги, закінчувалися старі та укладалися нові річні контракти, в тому числі із робітниками, які отримували повний розрахунок і могли перейти до іншого господаря.

"Всевидяче" Око Саурона

Зліва: Око Саурона на обкладинці першого видання "ВП"
(малюнок Толкіна). Справа: Око Провидіння
на Декларації прав людини (1789)

Якось я раніше не помічав подібності Ока Саурона до іншого відомого символу — Всевидячому Оку, або Оку Провидіння, яке зображалося як око у трикутнику (який символізує Трійцю) в оточенні променів світла.

Така алюзія навряд чи випадкова. За середньовічним принципом "Диявол — мавпа Бога", сили Темряви лише перекручують те, що зроблено Творцем, або, як каже Фродо про орків:

Тінь, яка їх виготовила, вміє лише передражнювати — не творити.

Ось і тут Саурон творить собі "ментальний образ" пильного Ока, повторюючи божественний символ:

У чорній безодні з'явилось Око..., облямоване вогнем, а саме оскляніле, жовте, мов котяче, насторожене та пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню, вікно в ніщо.

Претензію Саурона на божественність описує і Толкін:

Саурон прагнув бути Богом і Королем; таким його й визнавали прислужники; якби він здобув перемогу, він вимагав би божественних почестей від усіх розумних істот і абсолютної світської влади над усім світом. (Лист №183)

Старий яблунь та старий верб

Apple Tree Man / Alan Lee

Здається, у Старого Вербочоловіка знайшовся фольклорний прототип :)

Але почну здалеку — письменниця Зоя Жук, яка знається на середньовічному садівничому фольклорі, написала пост про середньовічні сади та їхніх ангелів-охоронців. Тема саду, до речі, присутня і у "Володарі Перснів", згадаймо хоча б Ізенґард, перетворений ентами на сад, чи те, що Сем, один з важливих героїв, є садівником, який відновлює природу Ширу.

Так ось, сад у середньовіччі мав велике значення як символічне (весь світ створений як Божий Сад), так і практичне: сад — єдине джерело фруктів і лікарських рослин. Якщо немає врожаю, рік буде важким.

Звичайно, що при такій цінності саду є багато охочих потрапити всередину і поласувати тим, що там росте — від зайців і кабанів до двоногих зайд. Але навіть високі огорожі та люди-охоронці не здатні захистити від природних факторів — забагато чи замало дощів, шкідники, приморозки, град тощо. Тому саду потрібен особливий, надзвичайний охоронець.

В Англії втіленням такого охоронця, від якого залежить врожай, є Старий Яблунечоловік — Old Apple Man (або Apple Tree Man) — найстарше яблуневе дерево. Йому співають особливі колядки (обряд wassailing), вгощають сидром і залишають останнє яблуко для гарного врожаю наступного року.

І ось цей Old Apple Man має багато спільного з Вербочоловіком: обидва опікуються деревами, тільки "Яблучний чоловік" слідкує за садом і прихильний до людей, а "Старий Верб" опікується  Старим Лісом і до людей ворожий. Власне, таку ж опозицію до людей мають Енти та їхні дружини: якщо люди навчилися садівництву від ентівських дружин, то ентівський ліс для них був ворожим місцем. Та й самого Вербочоловіка багато хто асоціює з ентом-хуорном, який чомусь опинився біля Ширу.

Old Man Willow - Old Apple Man

Зоя Жук: Про янголів саду - дуже коротко Ідея, що сад - це особливий простір виник у христянській культурі дуже рано. По-перше, біблійні образи: світ, створено, як Божий Сад, людину після гріхопадіння вигнано з Божого досконалого саду, але вона може посадити просто сад, який буде місцем відпочинку й уособленням кохання… і далі воскреслий Христос, що являється Маріі Магдалині, як садівник (найчастіше - з лопатою:). По-друге, сад - це місце де вирощують значний відсоток раціону, і якщо нема врожаю фруктів - рік буде важким, голодним. По-третє, в саду вирощували лікарські рослини - те, що становило домашню аптеку. По-друге і по-третє важливі настільки, що сакральне осмислення простору саду просто не могло не відбутися. В усіх трьох випадках: уникнути голоду, вилікуватися від хвороби і зрештою досягнути спасіння душі та побачити Божий Сад - для цього всього потрібне особливе Боже благословення, бо своїми силами людина не впорається (забагато факторів, незалежних від людської праці - посуха, надмір дощів, град, нашестя шкідників, пізні приморозки тощо).
Тож перші письмові згадки про щорічний чин благословення саду (особливий молебн) припадають на 5-6 століття.

Більбо: ім'я-меч

Мартін Фрімер в образі Більбо

Так само, як Більбо Беґінс поєднує туківську жагу до пригод із беґінсівською розсудливістю, так само і його ім'я складається з двох частин різної спрямованості.

Прізвище Беґінс, за задумом Толкіна, мало бути пов'язане звучанням із назвою його маєтку, Беґ-Енда, але це "випадковий збіг". Справжнього походження Толкін не називає. Але є діалектне слово bagging, яке означає їжу або перекус між встановленими часами прийому їжі, що пасує любові гобітів до п'яти-шести прийомів їжі на день.

Ім'я Більбо, хоч своїм звучанням пасує до круглого і м'якого персонажа, насправді може означати меч: у 16 столітті так називали мечі з якісної сталі з міста Більбао. Але і у германських іменах, і у давньоанглійській мові bil також означає меч (наприклад, у імені Bilihar: bil — "меч", hari — військо).

Тож коли прокидається містер Беґінс, гобіт перетворюється на любителя домашнього затишку, але інша сторона його особистості, що бажає пригод, подорожей і прекрасних речей, все одно залишається із ним:

Доки ґноми співали, гобіт відчув, як його переповнює любов до прекрасних речей, створених умілими руками та магією, люта і ревна любов, жага, що живе в серцях усіх ґномів. У ньому прокинулося щось туківське, й він забажав вирушити в путь, аби побачити величні гори, почути шум сосен і водоспадів, дослідити печери й узяти до рук меча замість дорожнього ціпка.

Ось таке непросте ім'я у пана Більбо Беґінса.

Кубок-попільничка

Хто не вважає напис на Персні красивим? Це, беззаперечно, шедевр каліграфії Толкіна. Він подобається усім, зокрема дизайнерам — це готова рамка для аватарки, монети, медалі, будь-чого.

Однак у самого Толкіна ставлення до цього напису було, мабуть, неоднозначним. Днями британське інтелектуальне шоу QI, ведучим якого колись був сер Стівен Фрай, опублікувало цікавий факт з біографії письменника:

Шанувальник подарував Дж.Р.Р. Толкіну кубок з вигравіюваним написом з Персня Влади, що починається з "Ash nazg…". Толкін ніколи не пив з нього і використовував його як попільничку (ashtray).

Один з коментаторів розтлумачив суть проблеми:

Він використовував його як попільничку, оскільки особисто вважав напис на Персні Влади проклятим віршем "жахливою", злою мовою і тому не придатним до їжі чи пиття. Те, що вірш починається зі слова "Ash" (попіл), — лише кумедний збіг.

Ну що ж, у почутті гумору професору не відмовиш 😄

53 роки з дня смерті Дж.Р.Р. Толкіна

2 вересня 1973 року у віці 81 року помер Дж. Р. Р. Толкін.

На могилі подружжя Толкінів поруч із їхніми іменами викарбувані імена Берена та Лутіен. Ім'я Лутіен поряд з іменем дружини з'явилося на прохання самого Толкіна, а ім'я Берен діти додали самі, на свій розсуд.

Ось як описує останню шану Толкіну Гамфрі Карпентер:

Відспівування Толкіна відбулося в Оксфорді, через чотири дні після його смерті, в скромній сучасній церкві в Гедінгтоні, де він так часто бував на месі. Молитви і читання були спеціально відібрані його сином Джоном, який і служив месу за допомогою старого друга Толкіна, отця Роберта Маррі, і парафіяльного священника Дорана. Проповіді не було, і цитати з його творів не звучали. Однак коли через декілька тижнів кілька його американських шанувальників служили в Каліфорнії поминальний молебень, перед присутніми зачитали коротку казку Толкіна «Листок пана Дрібнички». Можливо, він і сам вважав би це доречним.

«Перед ним стояло Дерево, його Дерево, завершене! Те Дерево, якщо можна так сказати, було живим: на ньому розпускалися листки, росло гілля, гойдаючись на вітрі, що його Дрібничка колись дуже часто відчував чи вгадував і найчастіше не міг упіймати. Він пильно придивився до Дерева, а тоді повільно підняв руки й широко розвів їх.
— Це ж дар! — промовив він».

Толкінівська нумерологія

Обкладинка "Толкінівського Календаря"

Почну здалеку. Є спостереження, що у "ВП" є відсилки до "Божественної комедії". Більше про це можна почитати у "Толкінівській енциклопедії" за редакцією Драута. Наприклад, в обох книгах головний герой — це водночас і автор. Обидва персонажі починають свій квест "всередині земного життя" — Данте у 35 років, а Фродо — у 50 (середня тривалість життя гобіта — 96,8 років). Чого в "енциклопедії" не написано, — так це того, що від повноліття до початку квесту у обох проходить 17 років (18+17 у Данте, 33+17 у Фродо).

Тепер пограємо у числові анаграми:
* початок "Комедії" припадає на 1300 рік,
* початок "Володаря Перснів" на 3001 за календарем Ґондору.

Перестановкою цифр з 1300 можна отримати 3001.

Але це не все: мабуть, всі знають, з якою точністю Толкін у тексті слідкував за фазами Місяця. Для цього він використовував календар за 1941–1942 роки.

Тепер дивітся:
* місячний календар на 1941 рік,
* а квест завершено у 1419 році за Літочисленням Ширу.

Знову анаграма!

Виходить, що календар Ґондору відсилає нас до середньовічної Італії, а календар Ширу — до сьогодення Англії.

Сюжетні лінії Фродо, Араґорна та Ґандалфа

Прочитав, що Фродо, Араґорн та Ґандалф — це три христологічні фігури, які представляють різні сторони служіння Христа: Фродо — священницьку, Араґорн — царську, Ґандалф — пророчу. Не знаю, яким чином Пітер Кріфт дійшов до цього висновку: з ученими та підручниками таке часто буває — отримуєш готовий факт, і маєш тепер жити із цим 😄 Але, маючи цю думку на увазі, я помітив, що дійсно, ці три персонажі у сюжеті послідовно проходять схожі етапи, і вирішив звести їх у табличку. Тут і став помітним сюжетний "дисбаланс": наприклад, у графі "пророцтво" Ґандалф має лише один слабенький пункт, а в Араґорна набереться на сторінку (тому в кожній графі лише один приклад).

Тож які це етапи?

Пророцтво говорить про майбутню долю чи роль героя: наприклад, сон Фарамира віщує появу "дрібнолюдика" та відновлення "Зламаного Меча".

"Епіфанія" — проявлення цієї ролі для інших: так, на Грозовій, Чорні вершники вперше стикаються з Носієм Персня та іншим могутнім "кимось" (Араґорном), але Фродо ще не взяв на себе свідомо місію Носія.

Близькість до загибелі — свідомому прийняттю своєї долі передує смертельна небезпека: Фродо поранений Морґульським клинком і ледь не помирає, Араґорн бореться за Палантир з Сауроном, Ґандалф вперше стикається з невідомим супротивником біля могили Баліна (у фільмі цього нема).

Відкрите служіння — свідоме прийняття своєї місії (Фродо) або перехід від переховування до активних дій (Ґандалф, Араґорн).

Символічна смерть — втрата свідомості, "Стежина Мертвих", реальна смерть Ґандалфа.

Зникнення з сюжету — наслідок символічної смерті, якщо їх декілька — відзначає найважливішу з них.

Тріумф — епічне повернення ("евкатастрофа"): вшанування на Кормалленському полі, повернення у Пеленнорській битві, повернення Ґандалфа Білого.

В принципі, кожному етапу можна знайти відповідність у житті Христа. Єдиний момент, який викликає питання, — це "близькість до загибелі": можливо, тут паралель із 40-денним постом Христа у пустелі, який закінчується спробами диявол його спокусити.

Гельмів Яр у розрізі / Адам Мідлтон

План Горнбурґа у розрізі від концепт-дизайнера Wētā Workshop:

Агларонд, пізніше більш відомий як Гельмів Яр, є найбільшою фортецею, що захищає королівство Роган. Заснована Гондором для захисту Ізенського броду, твердиня має дві основні частини: Горнбург і Глибокий мур.

До головних воріт Горнбурґа веде довгий насип. Коли ви піднімаєтеся брукованим шляхом, над вами нависає велична вежа, в якій знаходиться Ріг Гельма Молоторукого. Усередині Горнбурґа знаходяться зброярня та стайні, вмуровані в гірський схил. Стратегічний центр фортеці, велика зала, є останньою лінією оборони перед Блискучими печерами.

Долина поруч із фортецею перегороджена муром, збудованим із суцільної скальної породи, товщиною двадцять футів. Єдиним слабким місцем муру, який здатен стримати навіть найзапекліших ворогів, є невеликий сток, що пропускає воду струмка. На жаль, ця маленька вада виявиться причиною руйнування муру.

Художник розповідає, що з дитинства захоплювався подібними зображеннями реальних і вигаданих об'єктів (зокрема зі всесвіту Зоряних Війн) і вирішив зробити подібну ілюстрацію самостійно. У процесі створення цього перерізу він консультувався з Аланом Лі, який розробляв концепцію Горнбурга для фільму "Володар Перснів", і намагався перенести навіть ті його ідеї, які не увійшли у фільм. На його сторінці є варіант фортеці без людей, а також робочі ескізи (там, зокрема, підписані виходи до печер).

Не кидайте Аркенстон свиням

Торін та Аркенстон / Norloth

Назва Аркенстону, великого білого самоцвіту, що за цінністю перевищує будь-що у скарбах Смоґа, — це одне з багатьох зниклих староанглійських слів, відроджених Толкіном. У написання цих слів професор вніс зміни, які накопичилися в англійській мові за минулі століття, і слова виглядають так, наче вони не виходили з ужитку.

Давньоанглійське слово, з якого утворений Аркенстон, — eorcnanstan, "дорогоцінний камінь" (eorcnan = "дорогоцінний", stan = "камінь"). У Рашвортському Євангелії 10 століття Христос каже: "Ne geweorpaþ ercnanstanas eowre beforan swinum" — "Не кидайте перли (ercnanstanas) перед свинями".

Приблизно у той самий час, коли був написаний "Гобіт" (початок-середина 1930-х), Толкін працював над давньоанглійською версією "Анналів Валінору" і використав давньоанглійське слово eorclanstanas на позначення Сильмариллів. Тож хоча Аркенстон не має очевидного зв'язку із ширшою історією чи міфологією Середзем'я, його назва має прихований зв'язок із оповідями Давніх Днів.

За книгою Ring of Words

Преображення у "Володарі Перстнів"

Навесні я розбирав 40 днів подорожі Фродо від Лорієну до Ородруїну. Сьогодні — свято Преображення Господнього — події, опис якої надихнув Толкіна на опис проходу човнів Братства через Арґонат.

…Чорні води ревли й відлунювали, і вітер вив над ними. […] Сем спереду бурмотів і стогнав: "Що за місце! Що за жахливе місце! […]". "Не бійся!" — пролунав дивний голос позад нього. Фродо обернувся і побачив Бурлаку і водночас не Бурлаку, бо пошарпаного негодою Слідопита там більше не було. На кормі сидів Араґорн, син Араторна, гордий і стрункий, скеровуючи човен вправними рухами; його капюшон був відкинутий назад, а темне волосся майоріло на вітрі, в очах світився вогонь: король, що повертається з вигнання до своєї землі. "Не бійтеся! — сказав він. — Довго я бажав поглянути на подоби Ісілдура та Анаріона, моїх пращурів. Під їхньою тінню Елессар, […] спадкоємець Еленділа, не має чого лякатися!" Потім світло в його очах згасло, і він промовив сам до себе: "От якби Ґандалф був тут! Як моє серце тужить за Мінас Анором і мурами мого власного міста! Але куди ж тепер мені йти?"

Супутники Араґорна вперше бачать його як короля, поруч із величними постатями його предків. Вони налякані ущелиною і стрімкою течією, але Араґорн каже їм не боятися. У кінці епізоду звучить тема смерті і важкого вибору попереду.

Преображення Господнє

А ось опис Преображення у Новому Заповіті:

"Шість днів по тому Ісус узяв Петра, Якова та його брата Іоана й вирушив з ними трьома на високу гору, щоб побути там з ними на самоті. І там Ісус преобразився в них на очах: Його обличчя засяяло, мов сонце, а вбрання стало сліпучо білим. Тоді раптом Мойсей та Ілля явилися їм і почали розмовляти з Ісусом. [...] ясна хмара огорнула їх тінню, і з неї почувся голос: «Це Мій Улюблений Син. Слухайтеся Його!» Почувши це, учні Ісуса так злякалися, що впали долілиць. Тоді Він підійшов і торкнувся їх, сказавши: «Вставайте і не бійтеся!» Та підвівши очі, учні не побачили там нікого, крім Ісуса. Коли вони сходили з гори, Ісус наказав їм: «Не кажіть нікому про те, що бачили, аж доки Син Людський не воскресне з мертвих» (Мт. 17:1–9).

Учні бачать відблиск майбутньої слави Спасителя. Мойсей та Ілля символізують Закон і Пророків, які визнають і поклоняються Йому як Месії. Учні лякаються голосу з неба, але Ісус каже їм: "Не бійтеся", завершується оповідь згадкою про смерть та воскресіння.

Дружини ентів та влада над природою

Прощання з Фанґорном / Luca Bonatti

Одна з сумних історій Середзем'я — зникнення дружин ентів. Кожної зустрічі Древлен питає, чи не бачив хто дружин ентів, а під час прощання просить повідомити, якщо хтось про них дізнається.

Дружини ентів здаються досить дружніми створіннями, які вирощували фруктові сади і ділилися своїми знаннями з людьми. Але у розповіді Древлена про ентів і про їхніх дружин, під час уважного прочитання, відчувається неоднозначний підтекст, де Толкін зачіпає важливу для себе тему — свободи чи контролю над іншими.

Все, про що розповідає Древлен про дерева, здається нам дивиною. Енти — пастирі дерев, вони вміють з ними розмовляти. Деякі дерева можуть "прокинутись" і стати "ентуватими". Окрім ентів та дерев, є проміжний стан: гуорни. Це чи то енти, що здерев'яніли (версія Меррі), чи то дерева, які "прокинулись", але мають "погану серцевину". Гуорни, як і енти, здатні ходити і стають основною силою, що знищує військову міць Сарумана.

Тож дерева, зі слів Древлена, — це розумні істоти, у яких є власні бажання, власні думки і слова, власні друзі і вороги. Енти опікуються ними безкорисливо, споживаючи лише "плоди, які самі падали під ноги".

Папа Г.

Урсула Ле Гуїн

Я ДУМАЛА про Гомера, і мені спало на думку, що його дві книги — це дві основні фентезійні історії: «Війна» та «Подорож». 

Я впевнена, що це спадало на думку й іншим. У цьому й полягає особливість Гомера. Люди продовжують звертатися до нього й відкривати для себе щось нове, або старе, або те, що бачать уперше, або те, що бачать знову, і розповідають про це. Це триває вже два чи три тисячоліття. Це надзвичайно довгий час, щоб щось мало значення для когось. 

У будь-якому разі, «Іліада» — це «Війна» (насправді лише її частина, близька до кінця, але не включає його), а «Одіссея» — це «Подорож» («Туди й назад», як висловився Білбо). 

Я вважаю, що Гомер перевершує більшість письменників, які писали про війну, тим, що не стає на чийсь бік.