Таємне озеро у Геннет-Аннун

Потаємне озеро / Joan Wyatt

7 березня Фродо і Сем зустрічають загон Фарамира і капітан Ґондору два дні вирішує їхню долю. Закон вимагає смерті того, хто прийшов в Ітілієн без дозволу намісника, або доправити порушника у Місто, де сам Денетор ухвалить рішення. Обидва варіанти прирікають вільні народи Середзем'я на поразку. Третій шлях — повірити Фродо і відпустити його, але якщо це рішення зашкодить Ґондору, Фарамира  чекає смерть.

Саме у ці два дні Великого Посту у церкві читалися історії про суд, де вища справедливість переважає букву закону. Зокрема, на другий день згадується суд Соломона — історія про двох жінок, які не можуть поділити немовля, і де справжня мати готова віддати своє дитя іншій жінці, аби лише зберегти йому життя.

І саме у другий день вирішується доля Ґолума. Слідопити Фарамира помітили його, коли він ловив рибу у "забороненому озері", надто близько до їх таємного сховку у Геннет-Аннун. 

"Невже Голум тут зіставляється із дитиною?" — подумав я. І знайшов підтвердження у цьому фрагменті:

Здається, нас таки вистежили [— сказав Анборн. —] У мене є лук, а ще на кожному березі я поставив добрих стрільців. Ми чекаємо тільки твого наказу, капітане.

— Стріляти чи ні? — запитав Фарамир, різко обернувшись до Фродо.

Фродо якусь мить помовчав. А потім заговорив:

— Ні! Ні! Будь ласка, не стріляйте.

Якби Сем наважився, то сказав би «так» швидше та голосніше, ніж господар. Він не бачив нічого, та з їхніх слів здогадався, на що вони дивилися.

Думки Сема та заступництво Фродо ідеально лягають на схему суду Соломона. Сем виступає у ролі жінки, що каже судді "рубайте навпіл", а Фродо — діє як друга жінка, що благає залишити "дитині" життя.

P.S. Гобіти періодично співвідносяться із дітьми у біблійних паралелях, і навіть Ґолума ця доля не оминула :)

Саурон і Король Артур

Артур витягає меч із каменя

Цікава паралель до артурівської легенди знайшлася у чернетках "Володаря Перснів". В одному з ключових моментів книги Арагорн зазирає у Палантир і являє себе Сауронові як нащадок Ісілдура і законний спадкоємець трона Ґондору. У своїй робочій версії "Хронології" Толкін вів окремі колонки для окремих сюжетних ліній, в тому числі для дій ворогів. І ось у описі подій з точки зору Саурона він пише: 

Sauron sees Aragorn & Sword in the Stone and is disturbed in plans. Decides eventually on immediate war. Draws off forces from North and aims all thrust at Minas Tirith.

Тобто "Саурон бачить Араґорна & Меч у Камені і відчуває тривогу за свої плани". 

Ви помітили? Якщо прочитати "неправильно", то раптом з тексту вигулькує "Sword in the Stone" — славетний "Меч у Камені", символ королівської влади короля Артура! І так само, як Артур витягає меч і заявляє свої права на трон, так і Араґорн "витягає" з піхов перекутий меч і заявляє про себе як про законного короля Ґондору.

Проте у романі близького поєднання слів "меч" та "камінь" не залишилося — скоріш за все автор вирішив що це небажана асоціація і не став виносити цю паралель у опублікований текст.

Лорієн—Ородруїн. День 1. Прощання з Лорієном

Прощання з Лорієном / Ted Nasmith

Перший день подорожі Братства Персня з Лорієну має багато паралелей із Попільною середою — першим днем Великого Посту.

Попіл — це нагадування про смертність. А Лорієн — це образ Едемського саду, де не існує смерті і старіння: 

"Ані вад, ані хвороб, ані каліцтва не знало тут усе, що зростало. На землі Лорієну не було ані плямки". 

Слово "плямка" — це переклад слова "stain" ("пляма, якої важко позбутися"). Дослідник Том Шиппі вбачає у цьому слові метафізичну ознаку смертності, притаманної звичайному світу. Натомість коли Фродо з високого дерева дивиться на звичайні землі за Андуїном, то йому вони здаються "пласкими та пустельними, безформними й укритими туманом". Лорієн — це ельфійське відтворення Валінору, землі за Морем, куди можна потрапити лише на ельфійському човні. Мабуть, саме тому Лорієн з усіх боків оточений водою, і саме на ельфійських човнах Братство залишає його. Відплиття за Море для людей і гобітів — синонім смерті, і наче втілюючи це повір'я, один з ельфійських човнів продовжить подорож і понесе тіло Боромира далі — "до Великого Моря у зоряну ніч".

Лорієн: мандрівка у світ пам'яті

Сірі Гавані / John Howe, 2003

Ніяк не йдуть з голови слова Толкіна, що Прямий шлях, яким пливуть кораблі ельфів За Море, веде "у світ пам'яті". Ось як він це описує: 

[Коли пливеш ельфійським кораблем] раптом бачиш, як справжня «поверхня» світу опускається, мов під міст. Ти рухаєшся лінією, що веде до того, що було — хоча, звісно, я не знаю, яка ваша теорія часу — до того, що було, що є… або ж ніколи не мало існування, але тим не менш… усе це й далі має той самий стан існування. Та це вже… ні, не слід заходити надто далеко в ці речі. Насправді вони пливуть назад у світ пам’яті.

Перечитуючи опис Лорієну, я по-новому звернув увагу на те, як часто там згадується пам'ять, спогади про минуле і те, що залишиться тут назавжди. А згадки про пісні і сни колись навели мене на думку, що Лотлорієн це велика "вистава Ґаладрієлі", її спроба відтворити власні спогади про справжні, валінорські сади Лорієну, де мешкає вала Ірмо, покровитель снів та видінь. 

У есе "Про чарівні історії" Толкін описує цю здатність ельфів створювати видіння, що схожі на реальність:

...Ці вистави так впливають на людину, що вона не просто вірить у вигаданий світ, а ніби сама — фізично — туди потрапляє. ...Будучи присутніми на виставі в Чарівній Країні, ви потрапляєте всередину сну, сплетеного чужою свідомістю, причому можете навіть не підозрювати про цей тривожний факт. Ви сприймаєте «вторинний» світ безпосередньо, і це настільки сильне зілля, що ви всьому вірите по-справжньому, якими б дивовижними не були події, що відбуваються.

Але Лорієн не просто "вистава", тут щось дивне відбувається із сприйняттям часу. Світ навколо відсувається водночас "свіжим", "щойно створеним" і водночас "стародавнім", що "існує вічно". Фродо відчуває що потрапив у "позачасовий край, який не в'яне, не змінюється і не знає забуття".

Лорієн—Ородруїн. Переддень подорожі 2/2

Відплиття з Сірих Гаваней / New Line Cinema

Ще один текст*, що читається у Сповідний вівторок говорить про зникнення чудес у кінці часів, що перегукується із словами Ґаладріелі про відхід ельфів з Середзем'я у разі знищення Перстня:

"Лорієн зів'яне, і його змиють припливи Часу. Ми або попливемо на Захід, або змаліємо до смертного люду долин і печер, повільно все забуваючи й відходячи в небуття."

Знищення Перстня стане кінцем Третьої Епохи, коли маги, ельфи, їхня краса і чари покинуть Середзем'я назавжди, залишивши по собі тільки спомин.

Згаданий текст це 13 розділ з Першого послання апостола Павла до Коринтян (13:1-13). Він відомий як гімн любові:

"Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується" (1 Кор. 13:4-8, Огієнко)

Тут цікаво звернутися до причин написання цього послання. Однією з них було те, що серед ранніх церков розповсюдилася практика використання "дару мов" (глосолалії) у церкві, коли люди починали вигукувати незрозумілі слова під час зібрань, пояснюючи це тим, що на них зійшов Святий Дух і наділив їх "даром мов", як це було із апостолами. Зокрема люди стверджували що вони моляться "ангельскою мовою", отримавши дар від Святого Духа. Можливо така популярність глосолалії була пов'язана із зовнішньо подібними дохристиянськими практиками.

Лорієн—Ородруїн. Переддень подорожі 1/2

Фродо і Вогняне Око / AI

У попередньому дописі я згадував, що 40 днів подорожі Братства від Лорієну до Ородруїну символічно перегукуються з Великим постом, який триває від Попільної середи до смерті Спасителя. Цьому часу передує Сповідний вівторок  — час глибокого "іспиту сумління": віряни зазирають у власну душу, шукаючи те, що потребує покаяння, та просять Божої допомоги для духовного зростання.

Цікаво, що переддень прощання з Лорієном пронизаний саме цією темою. У розділі "Дзеркало Ґаладріелі" герої проходять іспити сумління, в якому стикаються із своїми потаємними страхами і бажаннями.

Вперше така перевірка відбувається під час знайомства з Володаркою. Подумки вона пропонує кожному вибір: йти у темряву разом із Персненосцем, або отримати найжаданіше. Піпін влучно реагує на розгубленість Сема під час цього іспиту: 

"Чому ти так зашарівся, Семе? ... І відразу знітився. Так, ніби в тебе нечисте сумління."

Другим етапом іспиту стає саме Дзеркало, куди Ґаладріель пропонує зазирнути Фродо і Сему перед відплиттям. Герої (а несподівано для себе — і сама ельфійка) мусять довести свою готовність до подорожі.

"Переклад Р. А. Нокса"

Рональд Нокс (1888–1957)

У дослідженні зв'язків між "Володарем Перстнів" і католицькою літургією я користуюся перекладом Missale Romanum англійською мовою 1949 року. У цьому американському виданні переклад біблійних текстів зроблений Р. А. Ноксом (R. A. Knox). І нещодавно виявилося що він — хороший знайомий Толкіна!

Рональд Нокс (17 лютого 1888 — 24 серпня 1957) — англійський католицький священник, богослов, письменник і радіоведучий. Випускник Оксфордського університету, де у тому числі служив католицьким капеланом з 1926 по 1939 рік. У 1936 році почав працювати над перекладом Вульгати англійською, використовуючи гебрейські та грецькі джерела.

Він видав багато праць на релігійні, філософські та літературні теми. Створив кілька популярних детективних творів і "десять правил автора детективів", які дозволяли читачу вгадати злочинця до моменту коли це зробить герой книги.

Старий Сарум — місто, розібране по камінчику

"Вид на Старий Сарум зі сходу у 553 році",
 вигадане зображення міста з брошури 1761 р.,
дуже схоже на план Ізенгарду.

Якось у мою фейсбучну стрічку занесло допис про історію Старого Саруму — давнього англійського міста, від якого сьогодні залишилися лише фундаменти кафедрального собору та залишки стін фортеці. Його назва і доля — будівлі буквально розібрали по камінчику — нагадали мені історію Сарумана та Ізенґарду, укріплення якого розібрали енти, залишивши саму лише вежу Ортханк.

Поселення на місті Саруму з'явилося щонайменше 5000 років тому — приблизно в той самий час, коли був збудований Стоунгендж, розташований усього за 10 кілометрів звідси. Цілком можливо що творці кам'яного кола — будівельники, астрономи чи жерці — мешкали саме тут. У залізну добу Сарум був фортецею, що контролювала торгівельні шляхи. Після нормандського завоювання нащадок вікінгів Вільґельм-Завойовник побудував центральний замок і собор. Король Генріх I звів королівський палац, а Генріх II тримав у місцевій фортеці свою дружину Елеонору Аквітанську (після смерті короля її звільнив їхній син — Річард Левове Сердце). Без перебільшення, Сарум — одне з ключових місць англійської історії.

Що ж привело до його занепаду?

Усе сталося через конфлікт між місцевим єпископом та шерифом Вілтширу. Солдати королівської фортеці іноді не пускали мирян до собору, через що клірики билися з військовими. Один зі священників навіть називав собор «ковчегом Божим, замкненим у нечестивому домі Ваала». Врешті-решт храм вирішили перенести з пагорба в долину. У 1220 році заклали новий собор біля річки Ейвон, у трьох кілометрах від Саруму, а камінь для його будівництва брали, розбираючи старий собор.

Жителі Саруму стали переселятися до нового собору, також розбираючі свої старі будинки на будівельні матеріли. Вже у 1322 році, через століття, колишнє місто було настільки занедбане, що король Едуард II видав наказ знести і фортецю. Нове поселення спочатку назвали Новий Сарум, а пізніше перейменували у Солсбері — місто відоме собором із найвищим середньовічним шпилем.

Толкін, типологія та чарівні історії

У епілозі есе "Про чарівні історії" Толкін говорить про "евкатастрофу" — цим словом він називає раптову щасливу розв'язку, в момент, коли герой знаходиться у безнадійній ситуації, "щасливий кінець". Особливо вражає такий поворот подій у історіях, які мають свою внутрішню узгоджену реальність. На думку Толкіна, якщо автору вдалося створити твір із правдоподібною внутрішньою реальністю, то цей твір якимось чином торкається і нашого світу, первинної реальності. А особливу радість, яку приносить "щасливий кінець" такої вдалої чарівної історії "можна пояснити як раптовий проблиск глибинної реальності або істини". 

Найвищим зразком такої історії, на думку Толкіна, є Євангеліє. Тут він бачить дві евкатастрофи — Різдво та Воскресіння Христа. Оскільки автором цієї історії є сам Творець, вона втілилася наяву і стала частиною реальної історії світу: "Легенда й Історія зустрілися й злилися".

"Глибинна істина", з якою пов'язана особлива радість у чарівних історіях, це Велика Евкатастрофа; якщо дія відбувається до Різдва, то така історія може сприйматися як передчуття Євангелія; якщо після — як відгомін або пам'ять про нього.

У такому погляді є спорідненість із біблійною типологією — богословським методом, що поєднує Старий та Новий Заповіт. Події, особи та образи Старого Заповіту розглядаються як "типи" (прообрази), що знаходять своє звершення в "антитипах" — у Христі чи у тому, як Бог відкриває себе у Новому Заповіті. Часто такі типологічні пари звучать під час літургії: спочатку читається фрагмент зі Старого Заповіту, що задає "тип", а потім читається фрагмент з Євангелія, що вказує на "антитип".

Подорож у сорок днів: від Лорієну до Ородруїну

Сем і Фродо. Кадр з "Володаря Перснів" Пітера Джексона

Вільям Хіклін, укладаючи на основі чернеток Толкіна анотовану "Хронологію" Володаря Перснів, зіткнувся з проблемою. Толкін декілька разів змінював дату, коли Братство випливало з Лорієну. Оскільки Хіклін прагнув простежити й прокоментувати зміни у порядку подій у процесі роботи Толкіна над романом, ці "глобальні" зміни дат робили його примітки дуже заплутаними.

Тоді він помітив важливу річ: хоча початок подорожі Рікою декілька разів змінювався, послідовність подій залишалася сталою. В усіх версіях Сем дивується появі нового місяця на сьомий день від початку подорожі, а Леголас, Арагорн і Гімлі зустрічають Ґандалфа Білого на шістнадцятий. Тому Хіклін вирішив пронумерувати дні з дати відплиття з Лорієну — і коментувати події, посилаючись на номер дня. У цій схемі день знищення Персня отримав номер 40.

На перший погляд — нічого особливого: досліднику було зручно, ось він і вибрав дату відплиття за "день перший". Обрав би інший день, отримав би в кінці тридцять дев'ять чи сорок один. Але мені здається що Хіклін — свідомо чи ні, вловив глибинну ідею заключного етапу квесту.

Число сорок неодноразово з'являється у Біблії, але тут найбільш очевидною є відсилка на Великий піст, який символізує 40 днів перебування Христа у пустелі. Це час випробувань, труднощів, утримання від їжі й усвідомлення близькості смерті. Не дарма один із друзів Толкіна сказав, що читає цю книгу лише у Великий піст, бо вона "така важка та гірка" (інтерв'ю 1964 року).

Чи ховається в Семуайзі/Фулвайзі жарт із прізвища Толкіна?

Сем Ґемджі у виконанні Шона Астіна

На сайті tolkiengateway.net, своєрідній толкіністічній вікіпедії, побачив неочікуваний варіант тлумачення прізвища Толкін. Письменник вважав що воно походить від німецького "Toll-kühn" — "нерозсудливо сміливий" і перекладав його готською як Dwalakōneis, давньоанглійською як Hrædmóding, і мовою квенья Arcastar. У невиданому творі "Notion Club Papers" прізвище профессора Рашболда— це прізвище "Tollkühn" перекладене з німецької на англійську.

Але виявляється, що це не єдиний спосіб перекласти прізвище Толкіна англійською. Складові Toll-kühn у сучасній англійській звучали б як "dull-keen" — "тупо-гострий", "дурно-кмітливий". Цей варіант видно у псевдонімі Oxymore, яким Толкін підписав один зі своїх віршів. "Оксюморон" грецькою означає як раз "гостро-тупий", "кмітливо-дурний".

Оця гра із мудрістю і дурістю присутня і в імені Семвайза. У нього Толкін заклав значення "простодушний", "напівмудрий" від "semi-wise". Вже тут парадоксальним чином слово "мудрий" використане у складі слова, що означає його протилежність — наївну, легковірну людину.

Толкін на цьому не зупиняється і йде далі — виявляє і посилює парадокс. У неопублікованому "Епілозі" до "Володаря Перснів", Араґорн надсилає Сему листа, де називає його "Семуайз, якого варто називати Фулвайз"(тобто "напівмудрий", якого варто називати "повномудрий") — "Halfwise (who should rather be called Fullwise)."

Слово "full", "повний" звучить подібно до "fool", "дурень", а отже ім'я "Фулвайз" може сприйматися на слух як "fool-wise" — "дурно-мудрий". Ось ми і прийшли до "дурно-кмітливий" — "dull-keen" — Толкін.

Тож... це натяжка, чи щось в цьому є? 😉

Про Ґданське коріння Дж. Р. Р. Толкіна

Від Ґданська в першій половині XVIII століття до прибуття в Лондон у другій половині XVIII століття

Автор: Ришард Дердзінський. E-mail: derdzinski@gmail.com, http://tolkniety.blogspot.com

Толкіни з Англії усвідомлювали своє німецьке походження. Сам Дж. Р. Р. Толкін, однак, рано опинившись осторонь родини через передчасну смерть батька, не знав, звідки і яким шляхом Толкіни потрапили до Лондона у XVIII столітті. Як видатний лінгвіст, він підтримував думку, що його прізвище походить від німецького прикметника tollkühn — «зухвалий, безрозсудно сміливий»⁵. 

Від раннього підліткового віку Толкін перекладав своє прізвище на улюблені мови: Ruginwaldus Dwalakōneis — готською, Arcastar — квенья, Rashbold — англійською. Водночас він знав і альтернативну балтійську етимологію (нижньопрусське tolk — «тлумач, посередник у переговорах» < балтійсько-прус. tulk- < слов’ян. tъlkъ — «сенс, переклад, тлумачення, пояснення»), але принаймні одного разу, у 1973 році, висловлював своє здивування⁶.

У біографії Дж. Р. Р. Толкіна, написаній Гамфрі Карпентером, згадується певна родинна легенда:

У родині Толкінів існували різні думки щодо того, чому і коли їхні предки прибули до Англії. Прихильники більш прозаїчного пояснення вважали, що це сталося 1756 року, аби врятуватися від прусського вторгнення до Саксонії, де родина володіла землями. (…)
(Bio 27)

Саксонське походження, вочевидь, було особливо привабливим для Дж. Р. Р. Толкіна. Саме германське плем’я саксів заселило Британію й у так звану добу Великого переселення народів разом з англами, ютами та фризами сформувало давньоанглійську мову й культуру — сферу зацікавлень, фахових студій і наукових досліджень професора Толкіна. Багато про те, яку саме Саксонію він міг мати на увазі, говорить важлива цитата з його вступної лекції 1955 року «Англійська і валлійська», опублікованої в The Monsters and the Critics:

Я не німець, хоч моє прізвище й німецьке (англізоване, подібно до Cerdic) (…). Разом із прізвищем я не успадкував нічого з того, що первісно до нього належало в мові чи культурі, а після двохсот років «кров» Саксонії та Польщі, ймовірно, є лише незначним фізичним складником.
(M&C 170)

Килим-невидимка та інші способи дратувати людей

Gallos, Північний Корнуолл, 2015
Назва скульптури означає «влада» але

вона більш відома як «Статуя короля Артура»

Що вражає у Толкіна — це системність його підходу до фольклору. У «Володарі Перснів» можна знайти три найвідоміші предмети, пов’язані з невидимістю: шапку-невидимку, плащ-невидимку та зачарований перстень. Але кожен із них працює в сюжеті по-своєму.

Казки й легенди знають понад два десятки способів набути невидимість: чари, мазі, трунки, рослини, камені, палички, зачаровану зброю й одяг — усе це добре знайоме нам із книжок та ігор у жанрі фентезі. Цікаво, що невидимість приписували навіть насінню папороті: оскільки ніхто не міг його знайти, вважалося, що воно саме є невидимим, а отже може дати невидимість тому, хто носить його при собі або використовує в магічному рецепті.

Є й зовсім незвичні предмети. Наприклад, килимок-невидимка. В оповідях про короля Артура згадується зачарований килим Ґвенн, який робить невидимим того, хто на ньому сидить. Непогано для сидячої роботи — але для активних пригод навряд чи підходить :)

Та коли йдеться про предмети, що дають власнику невидимість, зазвичай згадують саме шапки, плащі та персні. Подивімося, що про них каже фольклор — і що з цього робить Толкін.

"Орли! Орли!" і кривава Битва П'яти Армій у "Гобіті"

Битва під Горою / Matthew Stewart

У попередньому дописі я писав, що облога Мінас-Тіріта має паралелі з описом облоги Ауреліанума в книзі Едварда Гаттона "Аттіла і гуни". І хоча вигук "Орли!" у "Володарі Перснів" з'являється дещо пізніше — у сцені, коли війська Заходу підходять до воріт Мордору і опиняються в оточенні сил Саурона, — саме перенесення цієї деталі на інший етап оповіді не заперечує можливості її походження з того самого літературного джерела.

Втім, є й інше важливе зауваження. Сцена з орлами у "Володарі Перснів" є відсилкою до "Гобіта", де Більбо бачить орлів під час Битви П'ятьох Армій. Хоча "Гобіт" традиційно вважається дитячою книжкою, опис битви там містить досить брутальні деталі: 

"Орли! Орли!" — чи можна було сказати "орел" на означення "легіон"?

Чи вигук "Орли! Орли!" сприймався у давнину як "Легіони! Легіони!"

Я спробував дізнатися наскільки часто римські легіони називали "орлами". Aquila, назва римського штандарту і є "орел".

Я спитав ChatGpt і він без жодних вагань сказав що називали, без проблем. Але оскільки я йому давно не вірю, пішов до інших ботів — Perplexity та Gemini.

Обидва сказали що римляни точно не називали — aquila могло означати сам штандарт, особливо після реформи генерала Gaius Marius, який у 104 році до н.е. заборонив інші символи легіонів — вовка, мінотавра, коня та вепра. Але і в цьому випадку з контексту завжди зрозуміло що мова йде про штандарт а не про легіон: "були підняті орли" означає що легіони підняли штандарти перед маршем.

"Орли! Орли!" і облога Мінас-Тіріту

Ділюся знахідкою. Том Шиппі колись звернув увагу, на те, що битва на Пеленнорських полях схожа на опис битви на Каталаунських полях (451 р.), де об'єднані сили Заходу під проводом «останнього римлянина» Аеція зупинили вторгнення племен зі сходу на чолі з Аттілою, вождем гунів. У битві гине союзник Аеція — старий король вестготів Теодоріх І. Він загинув, затоптаний кіньми власної переможної кінноти, і був оплаканий просто на полі бою — з тією ж сумішшю скорботи й слави, що супроводжує смерть Теодена. Схожі навіть їх імена, а постать Аеція добре співвідноситься із Араґорном — останнім нащадком королів Заходу.

А за тиждень до цієї битви була облога Ауреліанума (нині Орлеан), яка теж має багато спільного із облогою Мінас-Тіріта. Протягом чотирьох днів лили безперервні дощі — небеса були затягнуті хмарами (важко не згадати «день без світанку» і темряву над Мінас-Тірітом). На п'ятий день злива скінчилася. Гунам вдалося проломити міські стіни і розпочали штурм. Але саме в цей момент прибули війська Аеція і Теодоріха, відкинули нападників і врятували місто і його мешканців.

Ліки від Чорного Подиху

Зцілення Еовін / Брати Гільдебрандт

У "Володарі Перснів" сили добра і зла часто використовують симетричні "механіки" — символіку чисел, використання сил природи, тощо. Так Елронд, визначаючи склад Загону Персня, каже: 

"Загін Персня утворять Дев'ятеро. Дев'ятеро Мандрівників виступлять супроти Дев'ятьох Вершників, котрі є лихими".

Обидві сторони використовують вітер: Саурон накриває Мінас-Тіріт чорними хмарами, що несуть попіл з Ородруїну, а Володарі Заходу надсилають вітер, який розвіює морок і повертає сонячне світло.

Менш помітною є відповідь сил добра на Чорний Подих назґулів. Жертва Чорного Подиху занурюється у темний, холодний сон, з якого вже не пробуджується. Після Пеленнорської битви Фарамир, Еовін та Мері лежать у Домі Цілителів, уражені Чорним Подихом. Єдиний, хто їм може допомогти — Араґорн. Він лікує їх дихаючи на листя ателасу:

"Узявши два листки, він подихав на них, розтер у долонях, і кімната відразу ж наповнилася свіжістю, мовби саме повітря прокинулось і затремтіло, радісно виблискуючи".

Потім він кидає листя у чашу з окропом і підносить її до обличчя хворого. Але складається враження, що саме його подих є необхідним інгредієнтом ліків від Чорного Подиху.

Толкін ніби навмисно приховує цей крок — щоразу він скорочує опис приготування ліків. Вдруге сказано лише: "Араґорн іще раз розтер два листки ателасу і кинув в окріп". Втретє — "коли аромат ателасу поширився кімнатою, мов пахощі квітучих садів і сонячного вересового поля, де гудуть бджоли, Мері раптом прокинувся і сказав: 'Я голодний. Котра година?'". 

Але всюди незримо присутній подих короля, що протистоїть Чорному Подиху назґулів.

Вічний календар Ширу

Календар Ширу. Жовтим відмічений четвер, 22 вересня

У ці дні — між Різдвом і Новим Роком саме час поговорити про незвичайний календар Ширу.

Кожен місяць у ньому має по 30 днів (навіть лютий), а один день посеред року — Середрічний День, — не відноситься до жодного дня тижня. Завдяки цьому одні й ті ж дати завжди припадають на один і той самий день тижня, адже 364 дні це рівно 52 тижні. Через це день народження Більбо та Фродо (22 вересня) завжди припадає на четвер. На ілюстрації видно, що сітка днів тижня у календарі зміщена, верхній рядок відповідає суботі, а два нижніх — четвер і п'ятниця. Тому в дев'ятому місяці 22 число опиняється там, де ми звикли бачити суботу.

Ця особливість робить цей календар "вічним", придатним до використання в будь-якому році. Колись такі календарі були досить популярні — можна було покрутити диск і отримати календарну сітку на потрібний місяць та рік.

Вічний календар: треба сумістити номер року
і місяць у верхній частині, тоді у віконечку
внизу з'являться назви днів

На фото — механічний "вічний" календар у вигляді двох дисків. Щоб отримати сітку дат для певного місяця, потрібно сумістити номер року і місяць у верхній частині. Після цього над таблицею дат у віконечку знизу з'являються перші літери днів тижня. На зображенні видно що над першою колонкою знаходиться літера "T" — Thursday (четвер).

Легенда про Засохле дерево II

Карта світу з Псалтиря (Лондон, 1262–1300)

English version (extended)

Рік тому писав про середньовічні прототипи дерев у толкінівських книжках, зокрема що Біле Дерево Ґондору дуже схоже на Засохле Дерево, яке стоїть посеред пустелі в Персії і яке розквітне коли "князь із заходу" проспіває під ним месу. Але у Толкіна дерево знаходиться у місті, ледь не у єдиній його "зеленій" частині і зовсім не у якійсь віддаленій пустелі.

А вчора я випадково натрапив на середньовічну карту із тими самими трьома деревами. Під фігурою Христа зображено чорний кружечок з двома обличчами — це Едемський сад, і Адам і Єва у ньому. Їх розділяє Дерево пізнання добра і зла. З правої сторони саду стоять два дерева — ті самі Дерево Сонця та Дерево Місяця. З Едему витікають п'ять річок, зокрема Ганг, Тигр та Єфрат. В лівій частині карти теж видно огорожу і ворота, але це не сад, а землі, де ув'язнені народи Ґоґ і Маґоґ. Їх буде звільнено перед другим приходом Месії.

У статті із детальним описом цієї карти сказано, що Дерево Пізнання може також ототожнюватися із Сухим Деревом і наводиться "одна з багатьох подібних" легенд про Сухе Дерево:

Дерево Сонця, Дерево Місяця

Сухе дерево між Деревом Місяця і Деревом Сонця,
Руанський манускрипт 1444-1445

English version (extended)

На мініатюрі з манускрипту, що зберігається у Британській бібліотеці зображено цілий сад легендарних дерев: Дерево Місяця, Сухе Дерево із гніздом фенікса, та Дерево Сонця. Аналоги цих дерев можна зустріти у творах Толкіна: Сухе Дерево схоже на засохле Біле Дерево Ґондору у Мінас Тіріті, а Дерево Місяця і Дерево Сонця нагадують валінорські дерева Телперіон та Лаурелін.

Телперіон та Лаурелін

Cріблястий Телперіон, з плоду якого зробили Місяць, був деревом чоловічої статі. Золотава Лаурелін була жінкою, і її вогняний плід став Сонцем. У вигаданому листі Олександра Македонського до Аристотеля, де описуються Дерево Сонця і Дерево Місяця стать дерев зворотня: Дерево Сонця має чоловічу стать, а Дерево Місяця — жіночу.

У листі Олександр розповідає, під час своєї експедиції в Індію відвідав гай де росло два священних дерева. Там він зустрів жерця, висотою більше трьох метрів, який розповів йому що одне з дерев — чоловічої статі, розмовляє індійською мовою і пророкує майбутнє зі сходом сонця. Друге дерево — жіночої статі, говорить грецькою і пророкує зі сходом Місяця. Імена цих дерев його мовою звучали як Muthu та Emaūsae.* Від дерев Олександр отримав пророцтво, що він завоює світ, але помре від отруєння у Вавилоні, не повернувшись додому.