Юнг, думки як природні події або Чому творець не володіє своїм творінням

Феанор та Сільмарилли

Юнг пише у "Червоній Книзі": "Мої думки — це не я, так само, як і речі світу, живі й мертві. Як я не зазнаю шкоди, живучи в частково хаотичному світі, так само я не зазнаю шкоди, якщо живу в частково хаотичному світі думок. Думки — це природні події, якими ти не володієш і значення яких ти лиш недосконало усвідомлюєш. ... Мені загрожує небезпека повірити, що я сам значущий, оскільки бачу значуще".

У цих словах Юнга я бачу можливу відповідь на питання, чому Толкін вважає гріхом, чи неправильним діянням бажання митця (або суб-творця, бо єдиним справжнім Творцем є Бог), отже бажання суб-творця володіти своїм творенням.

Хоча результат роботи майстра може бути прекрасним, що дає йому право сказати "це — моє, бо я його створив"? Саме такий конфлікт є основною темою Сильмарилліона — Феанор, що створив три сильмарилли та клятва його самого та його синів, що тільки вони мають право ними володіти.

Адже Феанор не може повторити своє творіння, і матеріали, з яких він зробив свій витвір він взяв з оточуючого світу (те ж світло дерев, які створені Валарами). Навіть думка, як створити шедевр, за словами Юнга, може прийти, а може і не прийти. Яким чином творець може сказати що саме він повністю відповідає за те що творіння вийшло таким прекрасним?

Еаренділ, батько Елронда і перший персонаж Легендаріуму

Зоря Незгасної Надії. Ілюстрація Антоніо Вінчі

Ось як Сильмарилліон розповідає про те як корабель Еаренділа став небесною зорею:

"А [корабель] Вінґілот [валари] узяли, й освятили, і пронесли через Валінор до найдальшого краю світу; там він проминув Двері Ночі, і його здійняли аж до неозорих небесних просторів.

Став той корабель прегарним і дивовижним, сповненим хисткого полум’я, чистого та ясного; а за стерном стояв Еаренділ Мореплавець, іскристий од пилу ельфійських коштовностей, і Сильмарил пишався в нього на чолі. Далеко, аж до беззоряних порожнеч, запливав він на своєму кораблі, проте найчастіше бачили його вранці чи ввечері, як він сяяв при сході чи заході сонця, повертаючись до Валінору з мандрівок у позасвіття.

Аркенстон та Сильмарилли

Аркенстон, малюнок Теда Насміта

Серед шанувальників творчості Толкіна є теорія що Аркенстон, який був знайдений гномами в Ереборі (королівстві під Самотньою Горою), насправді був сильмарилом, який Маедрос, старший син Феанора, забрав із собою, коли кинувся у вогняне провалля. Цей сильмарил нібито промандрував у магмі 1000 кілометрів до Самотньої Гори (яка дуже схожа на вулкан), де і був знайдений гномами, які його обгранили. В цій теорії є складнощі, наприклад те, що сильмарил був незнищенним, а отже йому не можна було б надати іншої форми. Проте є й покращена теорія, яка каже що на сильмарил наріс алмазний шар, який вже можна було обгранити (це також пояснює чому він не обпікає руки смертних — гномів, Більбо або Барда). В будь-якому разі Толкін ніде у своїх творах не пов'язує ці два каменя, що обидва здатні світитися своїм власним внутрішнім світлом.

Але між ними є інший зв'язок, не менш цікавий. Толкін працював над історією сильмарилів приблизно в той самий час що і над "Гобітом". В якийсь момент йому стало потрібно щоб Більбо був здатен винести з лігва Смоґа еквівалент 1/14 долі скарбу, тим самим довівши що підозри щодо чесності гномів, на що натякав сам Смоґ, безпідставні. Таким способом став дорогоцінний камінь, який втілював у собі величезну цінність.

Аркенстон як Сільмарил (глава з книги "Історія Гобіта")

Еволюція Самоцвіту Гіріона в Аркенстон Трайна, Серце Гори і найвищий скарб роду Дуріна, відбувалася поступово протягом останніх частин роботи Толкіна над історією Другої Епохи, починаючи з Сюжетних Нотаток Б і далі, доки вона нарешті не набула знайомої нам зараз форми в текстах Третьої Епохи. Спочатку винайдений як переносима чотирнадцята частина скарбу, щоб спростувати натяки Смоґа на те, що гноми з самого початку знали, що Більбо ніколи не зможе забрати свою справедливу частку, його цінність і привабливість значно зростали з кожною ітерацією, поки замість призначеної Більбо частки він не став єдиною річчю зі скарбу, яку Торін найбільше хотів повернути (DAA.326), і, за іронією долі, єдиною річчю, яку він заборонив би брати Більбо.

В оригінальному задумі "Самоцвіт Гіріона" названий так тому, що його віддав Гіріон, король Дейлу, гномам Самотньої Гори як плату за озброєння своїх синів; нам ніколи не розповідають, як він потрапив у володіння Гіріона. І подібно до того, як для ролі вбивці драконів довелося ввести нового персонажа, коли Толкін вирішив, що маленькому Більбо не можна довірити цю роль (вбивцею дракона став Бард, якого Толкін економно зробив також спадкоємцем Гіріона, відкриваючи таким чином нові майбутні сюжетні лінії та можливості, навіть якщо він зараз вирішив одну проблему), так само піднесення "Самоцвіту Гіріона" до рівня Аркенстона призвело до введення Намиста Гіріона, яке взяло на себе деякі сюжетні елементи, що вже не підходили для оригінального предмета, оскільки він еволюціонував.

Падіння Феанора і ельфів через власницьке ставлення до Сильмарилів

«...В усіх цих текстах ідеться про Падіння, Смертність і Машину. ...Зв’язок зі Смертністю по­стає з огляду на те, як вона впливає на мистецтво та бажання творення (чи краще сказати: суб-творення), яке нібито не виконує жодних біологічних функцій і відсторонене від задоволення потреб простого біологічного життя, що з ним воно в нашому світі зазвичай перебуває у стані боротьби. Це бажання путами пристрасної любові прив’язане до реального первинного світу й, отже, пронизане чут­тям смертності, а відтак невдоволенням нею. У ньому закладено безліч можливостей для «Падіння». Це бажання, привласнюючи створене «власноручно», може трансформуватись у бажання воло­діти; суб-творець захоче бути Володарем і Богом власного приват­ного творення. Він повстане проти законів Творця, особливо проти смертності...

...Проте найвидатніший ельфійський ремісник (Феанор) замкнув Світло Валінору в трьох верховних коштовностях — Сильмарилах — іще до того, як Дерева були споганені чи знищені. Тож їхнє світло жило звідтоді лише в цих каменях. Падіння ж ельфів стається через влас­ницьке ставлення до цих коштовностей Феанора та сімох його синів. Ворог захоплює коштовності й, прикрасивши ними Залізну Корону, пильно стереже у своїй неприступній твердині. Сини Феанора дають жахливу та блюзнірську обітницю бути ворогами і мститись усім і кожному (навіть богам), хто наважиться заявити про свою причет­ність до Сильмарилів чи про право на них. Вони підбурюють більшість свого роду повстати проти богів, полишають рай і виступають на без­надійну війну з Ворогом. Першим «плодом» їхнього падіння стає війна в Раю, братовбивство між ельфами, яке разом із лихою обітницею не­відступно супроводжує всі подальші геройські вчинки, спричиняючи віроломства та нівелюючи перемоги. 

«Сильмариліон» — це історія Війни ельфів-вигнанців із Ворогом, війни, що точиться на Північно­му Заході світу (Середзем’я). У цій історії задокументовано кілька опо­відей про звитяги і трагедії, проте завершується вона катастрофою та проминанням Стародавнього Світу, світу тривалої Першої Епохи. Ельфи віднаходять коштовності (завдяки вирішальному втручанню богів) тільки для того, щоби знов — і вже навіки — втратити їх: одну поглинуло море, другу — надра землі, а третя стала зорею не­бесною. Цей збірник легенд завершується видивом кінця світу, його зруйнуванням і новостворенням, а також віднайденням Сильмарилів і «досонячного світла» після вирішальної битви. Це видиво своєю появою найбільше завдячує давньоскандинавській візії Раґнарока, хоча не дуже до неї подібне».

Лист №131 до Мілтона Волдмена, кінець 1951 року

(Цей лист українською є у Сильмарилліоні видавництва "Астролябія")

Ельфи у Сильмарилліоні (російською)

Як енти допомогли Берену

«В історіях давніших ентів немає або не було - бо енти насправді з'явилися моєму зору, коли я дійшов до розділу IV Книги Третьої, - я їх навмисне не вигадував і на свідомому рівні про них навіть не підозрював. Але оскільки Древлену відомо про затонулу землю Белеріанд (на захід від гір Лун), де розгорталися основні бойові дії у війні проти Моргота (Тасарінан, Оссіріанд, Нельдорет, Дортоніон - це були області Белеріанда, які відіграли важливу роль в історії Війни), їх доведеться таки включити. Однак на момент зустрічі з гобітами з часів Війни в Белеріанді минуло близько 7000 років, тож, поза всяким сумнівом, енти були вже не ті: не такі мудрі, не такі сильні, більш полохливі й нетовариські (їхня власна мова спростилася, а інших мов вони майже не знали). Але я можу припустити один їхній військовий виступ, що має деякий стосунок і до "В. П.".

Це трапилося в лісовому краю Оссіріанд, потаємному і загадковому, біля західних підніжжь Еред Луїн, де Берен і Лутіен жили якийсь час після повернення Берена з країни Мертвих (I стор. 206). Берен більше не з'являвся серед смертних, за винятком одного-єдиного разу. Він перехопив воїнство гномів, що спустилися з гір, розорили королівство Доріат, вбили короля Тінгола, батька Лутiен, і забрали багату здобич, включно з намистом Тінгола з вправленим у нього Сильмарилем.* Біля броду через одну з Семи Річок Оссіра сталася битва, Сильмариль був відвойований і так перейшов до Діора, сина Берена, та до Ельвінг, доньки Діора, і до її чоловіка Еаренделя (батька Ельроса і Ельронда). Не доводиться сумніватися, що Берену, в якого не було жодної армії, прийшли на допомогу енти: що, звісно ж, не сприяло приязності між ентами та гномами.

...Ніхто не знав, звідки вони (енти) взялися і коли з'явилися вперше. Високі ельфи кажуть, що Валар у "Музиці" про них не згадували. Але дехто (Галадріель) дотримувався думки, що, коли Йаванна дізналася про милість Еру до Ауле щодо гномів, вона благала Еру (через Манве), просячи дарувати життя істотам, створеним із живої матерії, а не з каменю; і що енти - це або душі, вселені в дерева, або вони згодом уподібнилися до дерев унаслідок своєї вродженої любові до них. (Не всі вони були хорошими [нерозбірливо].) Таким чином, енти мали владу над каменем. Енти-чоловіки були віддані Ороме, дружини ентів - Йаванні».

Лист №247 до полковника Ворскетта, 20 вересня 1963 року 

_______

* Це одна з причин чому ельфи не люблять гномів.