Політика у «Володарі Перснів»: Фродо, Денетор, Елронд, Саруман, Ґандалф

«У цьому контексті слово «політичний» мені не подобається; аж надто фальшиво звучить. На мій погляд, цілком зрозуміло, що обов'язок Фродо — це обов'язок "людяності", а не політики. Природно, передусім він думав про Шир, оскільки там - його коріння, однак квест мав на меті не збереження тієї чи іншої форми правління, як, скажімо, напівреспубліканський, напіваристократичний устрій Шира, а визволення від злої тиранії всього "гуманного людства" (оскільки це чарівна казка — в нього входять, звичайно, ельфи і усі "істоти, що розмовляють") — включно й з тими, хто, як "східняки" та харадрім, усе ще слугував тиранії. 

Денетор був заплямований політикою як такою; звідси його падіння і його недовіра до Фараміра. Для нього головною метою стало збереження держави Гондор як такої, протистояння іншому правителеві, який став могутнішим, і боятися його і дати йому відсіч слід було саме тому, а аж ніяк не тому, що він безжалісний і злісний. Менших людей Денетор зневажав, і можна з упевненістю сказати, що не проводив різниці між орками і союзниками Мордора. Якби він вижив і переміг, навіть не користуючись Перснем, він далеко просунувся б на шляху до того, щоб самому стати тираном, і з ошуканими народами сходу і півдня обійшовся б жорстоко і мстиво. Він став "політичним" лідером: тобто Гондор проти всього іншого. 

Три персні: зберігають незмінним те, що змінюється

«Високі ельфи, що фігурують у цій книжці, — це Вигнанці, які повернулися з-за Моря назад у Середзем'я, після подій, які становлять головну тему «Сильмариліона»; вони належать до одного з основних родів ельдар: нолдорів (Ті, що володіють Знанням). Або, скоріше, останні, що залишилися з їхнього числа. Бо сам «Сильмариліон» і Перша епоха завершилися знищенням споконвічної Темної Влади (Саурон був при ній лише намісником) і прощенням Вигнанців, які знову повернулися за Море. Залишилися тільки ті, що всією душею полюбили Середзем'я і тим не менш жадали незмінної краси Землі Валар. Для цього й створені Персні: бо Три Персні якраз і наділені силою збереження, але не народження. Нехай і неосквернені, оскільки Саурон не брав участі в їхньому створенні і навіть не торкався їх, вони все одно частково є результатом його настанов і зрештою опиняються під контролем Єдиного. Тож, як ви ще побачите, після того, як не стане Єдиного Персня, останні хранителі мудрості та краси Високих ельфів позбудуться сили затримувати хід часу — і підуть».

Лист №144 до Наомі Мітчисон, 25 квітня 1954

Як енти допомогли Берену

«В історіях давніших ентів немає або не було - бо енти насправді з'явилися моєму зору, коли я дійшов до розділу IV Книги Третьої, - я їх навмисне не вигадував і на свідомому рівні про них навіть не підозрював. Але оскільки Древлену відомо про затонулу землю Белеріанд (на захід від гір Лун), де розгорталися основні бойові дії у війні проти Моргота (Тасарінан, Оссіріанд, Нельдорет, Дортоніон - це були області Белеріанда, які відіграли важливу роль в історії Війни), їх доведеться таки включити. Однак на момент зустрічі з гобітами з часів Війни в Белеріанді минуло близько 7000 років, тож, поза всяким сумнівом, енти були вже не ті: не такі мудрі, не такі сильні, більш полохливі й нетовариські (їхня власна мова спростилася, а інших мов вони майже не знали). Але я можу припустити один їхній військовий виступ, що має деякий стосунок і до "В. П.".

Це трапилося в лісовому краю Оссіріанд, потаємному і загадковому, біля західних підніжжь Еред Луїн, де Берен і Лутіен жили якийсь час після повернення Берена з країни Мертвих (I стор. 206). Берен більше не з'являвся серед смертних, за винятком одного-єдиного разу. Він перехопив воїнство гномів, що спустилися з гір, розорили королівство Доріат, вбили короля Тінгола, батька Лутiен, і забрали багату здобич, включно з намистом Тінгола з вправленим у нього Сильмарилем.* Біля броду через одну з Семи Річок Оссіра сталася битва, Сильмариль був відвойований і так перейшов до Діора, сина Берена, та до Ельвінг, доньки Діора, і до її чоловіка Еаренделя (батька Ельроса і Ельронда). Не доводиться сумніватися, що Берену, в якого не було жодної армії, прийшли на допомогу енти: що, звісно ж, не сприяло приязності між ентами та гномами.

...Ніхто не знав, звідки вони (енти) взялися і коли з'явилися вперше. Високі ельфи кажуть, що Валар у "Музиці" про них не згадували. Але дехто (Галадріель) дотримувався думки, що, коли Йаванна дізналася про милість Еру до Ауле щодо гномів, вона благала Еру (через Манве), просячи дарувати життя істотам, створеним із живої матерії, а не з каменю; і що енти - це або душі, вселені в дерева, або вони згодом уподібнилися до дерев унаслідок своєї вродженої любові до них. (Не всі вони були хорошими [нерозбірливо].) Таким чином, енти мали владу над каменем. Енти-чоловіки були віддані Ороме, дружини ентів - Йаванні».

Лист №247 до полковника Ворскетта, 20 вересня 1963 року 

_______

* Це одна з причин чому ельфи не люблять гномів.

«Чи варто автору підлаштовуватись під рівень дітей» — відповідь Толкіна

«Життя помітно перевершує наш рівень (за винятком, мабуть, дуже небагатьох). І нам усім потрібна література, що перевершує наш рівень, — хоча в нас, можливо, не завжди вистачає для неї сил. Однак у молодих сил зазвичай більше. Отже, молодість менше, ніж зрілість або Старість потребує того, що знижено до її (передбачуваного) рівня. Але навіть у Старості, здається мені, нас насправді зачіпає лиш те, що щонайменше в одному з аспектів чи моментів є вищим за нас, вищим за нашу мірку, хоча б до того, як ми прочитали це та «увібрали в себе». Тому не пишіть, підлаштовуючись під Дітей або кого б то не було. Навіть у тому, що стосується мови. Хоча було б непогано, якби велике благоговіння, на яке заслуговують діти, увібралося б у форму утримання від затертих і тривіальних кліше дорослого життя. Але справжнє, чесне слово — це справжнє, чесне слово, і познайомитися з ним можна тільки в правильному контексті. Багатий словник не здобути, читаючи книжки, написані згідно із чиїмось уявленням про словник певної вікової групи. Приходить він через читання книжок, які тобі не до снаги».

Лист №215 до Уолтера Аллена (чернетка), квітень 1959

Лист №246. Кінець квесту Фродо, альтернативні варіанти завершення

Відповідь на зауваження читачки щодо того, що Фродо не зумів відмовитися від Персня і кинути його у Провалля Фатуму.

Далеко не всі (а в листах так взагалі тільки ви і ще одна людина) відзначили або прокоментували "поразку" Фродо. Але ж це дуже важливий момент.

З погляду автора, події на горі Фатуму випливають просто-напросто з логіки оповіді аж до цього моменту. Їх ніхто не підлаштовував навмисне і не передбачав доти, доки вони не трапилися. (Насправді, оскільки події на горі Фатуму мали виявитися життєво важливими для Оповіді, на різних стадіях розвитку сюжету я зробив кілька начерків або пробних варіантів - але жоден із них не використав, і всі вони були досить далекими від того, про що зрештою розповідається в закінченому творі) Але, по-перше, під кінець стало цілком зрозуміло, що Фродо після всього, що сталося, добровільно знищити Перстень не зможе. Розмірковуючи про розв'язання проблеми вже після того, як до нього дійшов (як до просто події), я відчуваю, що воно стоїть у центрі всієї поданої в книжці "теорії" істинного шляхетства і героїзму.

Хто міг би перемогти Саурона за допомогою Персня?

«Зі "смертних" - ніхто, навіть Арагорн.

...З усіх інших, імовірно, міг здолати його тільки Ґандалф: будучи посланцем Валар і істотою того ж чину, безсмертним духом, одягненим у зриму фізичну форму. У "Дзеркалі Галадріелі", I 381, створюється враження, ніби Галадріель вважала себе здатною володіти Перснем і зайняти місце Темного Володаря. Якщо це правда, значить, те ж саме могли й інші хранителі Трьох, особливо Елронд. Але це - інше питання. Суть мороків Персня почасти і полягала в тому, щоб заполонити свідомість образами вищої влади. Але Величнi добре про те подумали і відкинули такий шлях, як випливає зі слів Ельронда на Раді. Те, що Галадріель відмовилася від спокуси, ґрунтувалося на попередніх роздумах і рішенні. 

У будь-якому разі Ельронд або Галадріель стали б продовжувати політику, що її нині проводить Саурон: вони побудували б імперію з могутніми і повністю залежними від них воєначальниками, і арміями, і військовими машинами, і згодом змогли б кинути Саурону виклик і знищити його силою. Поєдинок із Сауроном сам на сам, без будь-якої допомоги, навіть не розглядався. Можна уявити собі сцену, в якій у подібному становищі опинився б, скажімо, Ґандалф. Крихка вийшла б рівновага. На одному боці - те, що насправді Перстень зберігає вірність Саурону; на іншому - переважаючі сили, оскільки Саурон Перснем уже не володіє, та ще, можливо, тому, що міць його ослаблена - надто довго він спотворював і витрачав волю, підпорядковуючи собі нижчих. Якщо переможцем вийшов би Ґандалф, для Саурона результат був би тим самим, що й знищення Персня; для нього Перстень і справді був би знищений, забраний назавжди. Але Перстень і вся його праця залишилися б. І врешті-решт Перстень взяв би гору.

Ґандалф як Владика Персня виявився б куди гіршим за Саурона. Він залишився б "праведним", та тільки надто впевненим у своїй праведності. Він би продовжував керувати і розпоряджатися "на благо", в ім'я вигоди своїх підданих, згідно зі своєю мудрістю (яка була і залишилася б великою). Так, у той час як Саурон примножував [нерозбірливе слово] зло, "добро" залишалося чітко від нього відмінним. Ґандалф виставив би добро у відразливому вигляді, уподібнив би злу».

Лист №246 (чернетки) до місіс Ейлін Елгар, вересень 1963 року

Як діяв би Саурон якби Фродо став Володарем персня

«У книзі Фродо все-таки одягає Перстень і оголошує його своїм, і, зрозуміло, він ...отримав би ясність бачення [він усвідомив би зло Саурона і раптово зрозумів би, що не може скористатися Перснем і не володіє ані силою, ані іншими якостями, достатніми для того, щоб зберегти Перстень при собі всупереч Саурону: єдиним способом утримати Перстень і зашкодити Саурону було знищити Перстень заодно із собою], та тільки часу йому забракло: на нього одразу ж напав Горлум. Щойно Саурон виявив, що Перстень привласнено, йому залишалося тільки сподіватися на владу Персня: на те, що претендент не зможе випустити його з рук доти, доки Саурон, що поквапиться прийти, не візьметься за нього. Тоді, можливо, і Фродо, якби на нього не напали, довелося б вчинити так само: кинутися в прірву разом із Перснем. В іншому разі він, звичайно ж, зазнав би повної невдачі. 

Ось вам цікава проблема: як би повівся Саурон і як би чинив опір претендент. Саурон негайно вислав Примар Персня. Вони, природно, були детально проінструктовані і жодним чином не помилялися щодо того, хто справжній володар. Володар Персня не був би для них невидимим, навпаки; тим вразливішим виявився б він для їхньої зброї. Але тепер ситуація відрізнялася від стану справ під Громовою, де Фродо діяв лише під впливом страху і хотів лише скористатися (марно) побічною властивістю Персня наділяти невидимістю. Відтоді він зріс. Чи залишилися б Примари Персня невразливими для влади Персня, якби Фродо скористався ним як знаряддям панування і підпорядкування?

Не зовсім. Не думаю, щоб Кільцепривиди спробували на нього напасти або схопили й узяли в полон; вони б підкорялися йому або вдавали, що підкоряються будь-якому дрібному його розпорядженню, що не перешкоджало б їхньому дорученню, покладеному на них Сауроном, який дотепер за допомогою дев'яти їхніх перснів (якими володів) цілковито контролював їхню волю. Доручення полягало в тому, щоб відвести Фродо від Прірви. Щойно він втратив би здатність або можливість знищити Перстень, в результаті сумніватися не доводиться - якщо не брати до уваги допомогу ззовні, на яку навряд чи доводилося сподіватися навіть віддалено!

Фродо став особистістю винятковою, але особливого роду: у сенсі, скоріше, духовного зростання, аніж примноження фізичних чи інтелектуальних сил; воля його значно зміцніла, як порівняти з тією, якою була, але досі воля ця використовувалася задля опору Персню, аніж заради його використання, і для того, щоб знищити Перстень. Фродо був потрібен час, багато часу, перш ніж він навчився б керувати Перснем або (що в даному випадку одне й те саме) перш, ніж Перстень став би керувати ним; перш ніж його воля і самовпевненість виросли б настільки, щоб він зміг би підкоряти інші могутні ворожі волі. І навіть тоді довгий час його вчинки і веління йому самому повинні були б, як і раніше, здаватися "добрими" і служити на благо іншим, крім нього самого.

Протистояння Фродо з Перснем і Вісімки (адже Король-чаклун позбувся всієї своєї сили) можна порівняти із ситуацією, коли маленький відважний чоловічок, володар руйнівної зброї, опинився віч-на-віч із вісьмома лютими дикунами великої сили та спритності, озброєними отруєними клинками. Слабкість людини в тому, що вона поки що не знає, як користуватися своєю зброєю; і водночас її характеру і вихованню насильство не до вподоби. Їхня слабкість у тому, що зброя людини навіює їм жах як якийсь страхітливий об'єкт їхнього релігійного культу, у рамках якого їх привчили догоджати тому, хто цим об'єктом володіє. Думаю, вони і виявили б "догідливість". Вони б вітали Фродо як "Владику". Ввічливими промовами вони переконали б Фродо покинути Саммат Наур - наприклад, щоб "поглянути на своє нове королівство і побачити вдалині новознайденим поглядом оплот влади, який йому нині треба оголосити своїм і використати для своїх цілей". А тільки-но той вийшов би з печери і почав витріщатися на всі боки, хтось із них завалив би вхід. 

На той час Фродо, цілком ймовірно, уже надто захопився б великими задумами правління й перетворення - у дусі того бачення, що спокушало Сема (III 177 - "У свідомості його сколихнулися божевільні фантазії; він побачив себе Семуайзом Могутнім, Героєм Епохи, ось він крокує з мечем через вдягнену мороком землю, і армії стікаються на його заклик, бо він іде нищити Барад-дур"), тільки значно ширше, значно грандіозніше, - щоб це помітити. 

Але якби він усе-таки зберіг бодай якусь здатність мислити розсудливо і частково зрозумів би сенс того, що відбувається, і відмовився б вирушити з ними до Барад-дура негайно, вони б просто почекали. Поки не з'явиться сам Саурон. У будь-якому разі, якби Перстень залишився цілим і неушкодженим, Фродо дуже скоро зіткнувся б із Сауроном. А в результаті сумніватися не доводилося. Фродо був би розбитий вщент, перетворений на пил або приречений на болісну долю раба, що втратив розум. Вже Саурон би Персня не злякався! Перстень належав йому, підкорявся його волі. Навіть здалеку Саурон впливав на нього, спонукав його робити все, щоб повернутися до господаря. А вже в присутності Саурона ніхто, за винятком дуже небагатьох, рівних йому в могутності, не міг і сподіватися вберегти від нього Перстень. 

Зі "смертних" - ніхто, навіть Арагорн. У боротьбі за палантир Арагорн був законним власником. Крім того, боротьба відбувалася на відстані, а у творі, де допускається втілення могутніх духів у фізичній і знищуваній формі, їхня сила має непомірно зростати за безпосередньої, фізичної присутності. Саурона треба уявляти вельми жахливим. Він приймав вигляд людини зростом вище звичайного, але при цьому не велетня. У колишніх своїх інкарнаціях він був здатний приховувати свою могутність (як Ґандалф); і являв собою постать вельми величну, сповнену великої тілесної сили, і виглядав, і тримався воістину по-королівськи».

Лист №246 (чернетки) до місіс Ейлін Елгар, вересень 1963 року

Тонка гілка родоводу

«"Ельфи" — це переклад слова "квенді", тепер, напевно, не цілком відповідний, а спочатку цілком стерпний. Вони представлені як раса, схожа з людьми зовнішнім виглядом (і чим далі в минуле, тим більше), а в минулі дні — і статурою. ...Але я так вважаю, що квенді цих переказів, по суті, мають мало спільного з європейськими ельфами і фейрі; і якби від мене зажадали раціоналістичного пояснення, я б сказав, що насправді вони уособлюють собою людей, наділених набагато більшим естетичним і творчим потенціалом, більшою красою, більш довгим життям і шляхетністю, — то Старші Діти, приречені згаснути, поступаючись шляхом тим, хто прийшов слідом (людям), і вижити лише в тонкій гілці родоводу, що змішала кров із народом людей, серед яких лише це одне і дає право на істинну "шляхетність"». 

Лист №144 до Наомі Мітчисон, 25 квітня 1954

Сем — найтиповіший гобіт

«Сем замислювався як персонаж чарівний і сміховинний. Деяких читачів він дратує і навіть бісить. І я їх чудово розумію. Усі гобіти часом викликають у мене ті ж почуття, хоча я, як і раніше, люблю їх усією душею. Але Сем буває і справді "нестерпний". Він - найтиповіший гобіт з усіх, кого ми бачимо часто; і в результаті цього в ньому найяскравіше проявляється та якість, яку часом ледве виносять навіть самі гобіти: вульгарність, - і під цим словом я маю на увазі не просто "приземленість", а духовну короткозорість, собою вельми горду, самовдоволення (різною мірою) і самовпевненість, і готовність усе міряти й оцінювати, зважаючи на обмежений досвід, втілений здебільшого у набридлих у зубах сентенціях "житейської премудрості". Ми близько знайомі лише з гобітами винятковими - тими, хто наділений благодаттю або даром: умінням бачити красу і шанувати те, що вище і шляхетніше за їхніх самих, - умінням, яке вступає в протиріччя з їхнім сільським самовдоволенням. Уявіть собі Сема, але без настанов Більбо, без його захопленості всім ельфійським! Зовсім не складно - достатньо лише поглянути на сімейство Хатонів (Розі Хатон стає дружиною Сема — А.К.) і на Дідуся Правонога після повернення "Мандрівників".

Сем був украй самовпевнений і в глибині душі злегка марнославний; однак марнославство це перемінилося завдяки його відданості Фродо. Він не вважав себе ані героєм, ані хоробрим, узагалі нічого визначного в собі не вбачав, - от хіба що служіння і вірність своєму панові. І до них (мабуть, неминуче) домішувалися гордість і власництво; їх важко зовсім відокремити від відданості тих, хто виконує подібну службу. У будь-якому разі, ці якості завадили йому до кінця зрозуміти улюбленого господаря і слідувати за ним у його поступовому наближенні до шляхетності служіння тим, хто до себе не привертає уваги, і до вміння побачити в зіпсованому - пошкоджене добро. Він з усією очевидністю не розумів до кінця ні спонукань Фродо, ні його горя в епізоді із Потаємним озером. Розумій він краще, що відбувається між Фродо і Ґолумом, у фіналі все, можливо, склалося б інакше. Напевно, для мене найтрагічніший момент у Повісті настає в II 323 і далі, коли Сем не зумів помітити разючу зміну в тоні Ґолума і у виразі його обличчя. "Нічого, нічого, - тихо промовив Ґолум. - Славний господар!" Каяття його занапащено під корінь, і вся жалість Фродо пропала даремно. (У тому сенсі, що "жалість" для того, щоб стати істинною чеснотою, має бути спрямована на благо її об'єкта. Вона порожня, якщо практикується тільки для того, щоб залишитися "чистим" самому, вільним від ненависті або вчинення несправедливості як такої, хоча і це теж гідне спонукання). Лігво Шелоб стає неминучістю».

Лист №246 (чернетки) до місіс Ейлін Елгар, вересень 1963 року

Як Ґандалф носить свою люльку

Цікавий факт: у сцені розмови із Саруманом Гандалф ховає люльку у своїй патериці:

Мрія Толкіна: Залишити свободу дії для інших умів і рук

«Не смійся! Колись давно (відтоді я поступово спустився на зем­лю) мені заманулося створити основну частину більш-менш цілісної легенди, яка від опису космогонії поволі переходила б у романтичну казкову історію, де більше ґрунтувалося би на меншому, дотичному до землі, а менше збагачувалося би з широкого тла. їй би добре па­сувала проста присвята: Англії, моїй Батьківщині. їй були би при­таманні доволі спокійні й чисті інтонації та мелодії, що їх я прагнув знайти, вона би викликала спомин про нашу «атмосферу» (про по­вітря та ґрунт Північного Заходу, себто Британії та сусідніх частин Європи, а не про італійські, егейські чи тим паче східні краї). На до­дачу до прозорої, ледве вловної (якби мені вдалося цього досягнути) краси, яку дехто називає кельтською (втім, вона нечасто трапляється у справжніх кельтських речах), ота легенда була би «високою», звіль­неною від очевидності й гідною зрілого духу землі, віддавна зануреної в поезію. Деякі великі оповіді я б описав детально, та більшість на­кидав би тільки у вигляді схем, загальними рисами. Цикли поєдну­валися б у величну цілісність, однак давали би свободу дії іншим умам і рукам, які володіють фарбами, музикою, драмою. Абсурд.»

Лист №131 до Мілтона Уолдмана, кінець 1951 р.

Неймовірні пригоди Мері та Піпіна

У подкасті «Радіо Палантир» Остап Українець зробив цікаве зауваження: Толкін не виступає у книзі автором «Володаря Перснів». Він «публікує» частину історії з «Червоної книги Західного Пограниччя», яка написана Фродо:

«Тут почерк Більбо закінчувався, і Фродо написав:

ПАДІННЯ ВОЛОДАРЯ ПЕРСТЕНІВ І ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ (зі свідчень Малого Народу; спогади Більбо та Фродо з Ширу, доповнені розповідями друзів і відомостями Мудрих) А також витяги з Книг Знання, які переклав Більбо в Рівендолі.

— Та ви вже майже закінчили, пане Фродо! — вигукнув Сем. — Ну, я бачу, ви і попрацювали!

— Я закінчив, Семе, — сказав Фродо. — Останні сторінки залишаю тобі».

Відповідно ті частини, де Фродо мандрував із Братством Персня та потім із Семом він писав згідно власних спогадів, а от пригоди інших персонажів він записував по їх оповідям, вірячи їм на слово.

Мабуть тому пригоди Мері та Піпіна за описом у книзі набагато більш захопливіші ніж ті частини, що розповідають про Фродо і Сема, особливо в тих місцях де окрім Мері і Піпіна ніхто не міг розповісти подробиць.

Невиліковні рани Фродо: відчуття провини і неможливість повернутися до звичного життя

«Фродо розпочав свій квест з любові - щоб врятувати знайомий йому світ від біди за свій власний рахунок, якщо вийде; а також і в глибокому смиренні, розуміючи, що для цього завдання він абсолютно непридатний. Насправді він брав на себе зобов'язання лише зробити все, що зможе, спробувати відшукати шлях і пройти цією дорогою стільки, наскільки вистачить сил духовних і фізичних. Усе це він виконав. Я особисто не бачу, чому те, що розум його і воля зламалися під демонічним впливом після мук, вважається моральним провалом більшою мірою, ніж якби постраждало його тіло, - скажімо, якби його задушив Голлум чи його б придушило каменем, що впав згори.

Очевидно, саме так вважали Ґандалф і Арагорн, і всі, хто знав історію походу Фродо від початку і до кінця. Звісно, Фродо не став би нічого приховувати! Але що думав сам Фродо з приводу згаданих подій - це питання інше.

Спочатку Фродо начебто ніякого почуття провини не відчував (III 224-225: "То був Фродо, блідий, змучений, але він все ж таки знову став самим собою; погляд його був спокійний, і не читалося в ньому ні болісного напруження волі, ні божевілля, ні тіні страху... "Мети досягнуто, все, кінець", - [промовив Фродо]"); до нього повернулися розум і спокій. Але тоді він вважав, що приніс у жертву власне життя: він думав, що скоро помре. Однак він не помер; і можна помітити, що мало-помалу ним опановувало занепокоєння. Арвен першою помітила ознаки цього - і подарувала Фродо на підтримку свій дорогоцінний камінь (право відплисти на Захід - А.К.), і замислилася над тим, як зцілити його.

...Поступово Фродо зникає "з картини": говорить і робить усе менше й менше. Здається мені, уважний читач, поміркувавши, зрозуміє, що в темні моменти, коли Фродо усвідомлював, що "поранений кинджалом, і жалом, і іклами, і довгим тягарем" (III 268), мучили його не лише моторошні спогади про пережиті жахіття, а також і невиправдані самозвинувачення: він сприймав і себе, і все, що він зробив, як уособлення провалу й невдачі. "І хоча я міг би повернутися в Шир, він здасться мені чужим, тому що мені самому вже не стати колишнім". Насправді то була спокуса з Темряви, останній проблиск гордині: бажання повернутися "героєм", не задовольняючись роллю просто знаряддя блага. А до цієї спокуси підмішувалася ще одна, темніша і, однак же, (у відомому сенсі) більш заслужена, бо, хоч би як це пояснювати, насправді ж він не кинув Перстень добровільно: його мучила спокуса пожалкувати про його знищення і, як і раніше, побажати його. "Він згинув назавжди, і нині все темно і порожньо", - говорив він, прийшовши до тями від своєї недуги в 1420 р.

"На жаль! - є рани, які до кінця не виліковуються", - говорив Ґандалф (III 268) - у всякому разі, не в Середзем'ї. Фродо відіслали або дозволили вирушити за Море заради зцілення, - якщо тільки зцілити його було можливо до того, як він помре. Згодом йому належало "піти": ніхто зі смертних не міг і не може вічно жити на землі або в межах Часу. Тож Фродо до певного часу вирушив одночасно в чистилище і назустріч своїй винагороді: нагородою йому став термін для роздумів і відпочинку, і здобуття більш істинного розуміння свого становища як у нікчемності, так і у величі, - термін, який він мав провести, як і раніше, в Часі, серед природної краси "Арди Непокривленої", Землі, не спаплюженої злом.

...Зрозуміло, годі сумніватися, що план насправді був задуманий і обговорений (Арвен, Гандальвом та іншими) ще до того, як Арвен про це заговорила. Однак Фродо зрозумів, що до чого, не одразу; усвідомити, що все це означає, можна було лише поступово, після зрілих роздумів. Така подорож спочатку, треба думати, здавалася зовсім не страшною, навіть скоріше бажаною - доки не називали точної дати і можна було відкладати її до нескінченності. Насправді йому хотілося, так по-хоббітськи (і по-людськи), просто-напросто знову "стати самим собою" і повернутися до колишнього, звичного, одного разу перерваного життя. Але вже на зворотному шляху з Рівенделла він раптово зрозумів, що це для нього неможливо. Звідси його вигук: "Де знайду я спокій?" Відповідь він знав, так що Ґандалф не відгукнувся ні словом. З часів першого ж нападу хвороби (5 жовтня 3019 р.) Фродо, напевно, замислювався про "відплиття", хоча, як і раніше, утримувався від ухвалення остаточного рішення - чи вирушити з Більбо, чи відправлятися туди взагалі. Визначився він, поза всяким сумнівом, після своєї тяжкої недуги в березні 3020 р.»

Лист №246 (чернетки) до місіс Ейлін Елгар, вересень 1963 року

Фродо витратив усю силу волі до краплі

«Я тут якраз отримав ще один лист на тему провалу Фродо. Схоже, мало хто звертає увагу на цю подробицю. Але, виходячи з логіки сюжету, невдача ця, як подія, чітко неминуча. І вже, звісно, вона — подія значно значніша й реальніша, ніж звичайний «казковий» фінал, де герой виявляється непереможним! Для добрих, і навіть праведних, існує можливість опинитися перед обличчям сили зла настільки великої, що впоратися з нею вони не в змозі — самі по собі. У даному випадку місія (не «герой») увінчалася перемогою, бо завдяки жалості, милосердю і прощенню образ виникла ситуація, в якій усе було виправлено, а нещастя — відвернено. <...>

Фродо заслужив найвищі почесті, оскільки витратив усю силу своєї волі й тіла до краплі, і цього якраз вистачило, щоб довести його до призначеної межі, і не більше. Мало хто інший, а, можливо, і ніхто інший з його сучасників не дійшов би так далеко. А потім те, що відбувається, узяла на себе Інша Сила: Автор Оповідання (і я маю на увазі аж ніяк не себе), «та незмінно наявна Сутність, що завжди присутня і ніколи не згадується»* (як сказав один із критиків). Див. т. I стор. 65**. Третій (і останній) із тлумачів цієї проблеми кілька місяців тому обізвав Фродо негідником (якого слід було повісити, а не вшановувати), та й мене заодно. До чого сумно і дивно, що в наші недобрі часи, коли щодня люди доброї волі піддаються тортурам, «промиванню мізків» і виявляються зломленими, хтось може бути настільки войовничо обмежений і самовпевнений».

_______

* Власне, у Додатку А III стор. 317 1.20 використовується слово «Єдиний». Нуменорці (і ельфи) були абсолютними монотеїстами. — Прим. авт.

** «За всім цим діє якась інша сила — понад будь-які задуми творця Персня. Не можу висловитися зрозуміліше, окрім як словами: Більбо було призначено знайти Перстень, і аж ніяк не його творцем» (Ґандалф до Фродо) (див. «Незакінчені перекази», розділ «Похід до Еребора»).

Лист №192 до Емі Рональд, 27 червня 1956

Високі ельфи, сірі ельфи, менші ельфи

«Передбачається, що ельфи на самому початку розділилися на два або навіть три різновиди. 1. Ельдар, які прислухалися до заклику Валар або Влади покинути Середзем'я і відправитися за Море на Захід; і 2. Менші ельфи, які на заклик не відгукнулися. Більшість ельдар по завершенні великого походу досягли Західних берегів і попливли за Море; то були Високі ельфи, чиї здібності і пізнання невимовно примножилися. Але частина їх зрештою осіла на північно-західному узбережжі: це були синдар або Сірі ельфи. Менші ельфи в історії майже не фігурують, хіба що як частина народу ельфійських королівств, Північного Морок-лісу і Лоріену, де правлять ельдар; їхні мови не представлені».

Лист №144 до Наомі Мітчисон, 25 квітня 1954

Тінебор — кінь, що походить від коней Валінору

«Думаю, Тінебор звичайно вирушив з Ґандалфом [за Море], хоча про це ніде не йдеться. Мені здається, ліпше не повідомляти всього (справді, так виходить реалістичніше, адже в хроніках і літописах «справжньої» історії багато фактів із тих, про які допитливий не проти б довідатися, випущено, тож істину доводиться з'ясовувати чи здогадуватися з огляду на наявні свідчення). Я б міркував так: Тінебор належав до особливої породи*, так би мовити, ельфійського аналога звичайних коней: його «рід» прийшов із «Заходу з-за Моря». Так що йому «піти на Захід» цілком личить. Ґандалф зовсім не «вмирав» і не вирушав особливою милістю в Західну землю, перш ніж піти «за межі кіл світу»: він повертався додому, вочевидь будучи одним із «безсмертних», ангельським посланцем ангельських розпорядників (Валар) Землі. І він, звісно ж, узяв би з собою або, принаймні, міг би взяти те, що полюбив. Востаннє Ґандалфа бачили верхи на Тінеборі. Він, вочевидь, приїхав до Гавані верхи, і неможливо собі уявити, щоб він їхав верхи на будь-якому іншому скакуні, крім Тінебора; тож і Тінебор напевно там був. Хроніст, завершуючи довгу розповідь і в той момент розмірковуючи головним чином про скорботу тих, хто залишився (адже серед них був і він сам!), можливо, про коня і не згадав*; але, якби могутній кінь теж поділяв горе розставання, про нього навряд чи б забули.

_______

* «У ньому відродився один із могутніх скакунів давнини». «Якби Західний Вітер зодягнувся в зриму плоть, таким би він і постав». «То були меарас... і говорили люди, ніби Бема (кого ельдар називають Ороме), мабуть, привів їхніх предків із Заходу з-за Моря».

** Недогляд Толкіна. Насправді в тексті глави «Сірі Гавані» про Тінебора згадується: «...і біля причалу поруч із могутнім сірим конем стояла одягнена в біле постать».

Лист № 268 до міс А.П. Норді, 19 січня 1965 р.

Мем про двері і краса Cellar Door

1. More Door — більше дверей (звучить як Мордор, на картинці — ворота Мордора)

2. Less Door — менше дверей (на картинці — двері у нору гобіта)

3. Gone Door — зникли двері (звучить як Гондор. На картинці — Ґронд, таран, яким пробили ворота Мінас-Тіріту, столиці Гондора).

Цікаво що цей мем підмічає особливість назв двох земель, які закінчуються на «-дор», що може бути не простим співпадінням, адже за свідоцтвом Карпентера, сам Толкін казав що «більшість носіїв англійської визнають, що, наприклад, слова “cellar door” (“двері комори”) “звучать гарно”, особливо якщо відволіктися від їхнього сенсу (і написання). Красивіше, ніж, скажімо, слово “sky” (“небо”), і, звісно, куди красивіше, ніж слово “beautiful” (“красивий”). Так от, у валлійській я знайшов для себе дуже багато таких “cellar door”»

Сновидіння і чарівна казка

«Я б також виключив з кола чарівних казок будь-яку історію, яка для пояснення чудес, що відбуваються в ній, користується мотивом сновидіння або присипляння людини за допомогою машини. Навіть якщо переказане сновидіння саме по собі в усіх відношеннях і схоже на чарівну казку, вся розповідь загалом, на мій погляд, жодним чином не годиться, бо нагадує гарну картину в похиленій рамі. Немає сумнівів, що сновидіння пов'язане з Чарівною Країною. Під час сну можуть вивільнятися незвичайні сили душі. Часом у сновидіннях людина ненадовго знаходить чарівну здатність не тільки створювати, а й оживляти казку, розфарбовуючи її всіма кольорами веселки. Буває, що сон — це чарівна казка, за своєю природністю і майстерністю близька до тих, що розповідають ельфи, — але тільки поки сновидіння триває. Однак якщо автор, який не спить, зазначає, що його історія — всього лише сон, значить, він навмисно обманює очікування читача, споконвіку пов'язані з Чарівною Країною: побачити здійснення уявного дива, незалежно від свідомості, що його породила. Про ельфів часто кажуть (не знаю, правда це чи брехня), що вони створюють ілюзії, обманюють людей «фантазіями». Але це — їхня справа. До нашої проблеми вона стосунку не має. У всякому разі, подібні фокуси трапляються в казках, де самі чарівні істоти зовсім не ілюзорні, де за «фантазіями» ховаються цілком реальні прагнення і сили, незалежні від свідомості і цілей людини. 

Для справжньої чарівної казки — не беручи до уваги випадків, коли її форму використовують у менш значних або навіть неналежних цілях, — дуже важливо, щоб усе, що в ній відбувається, було представлено як «реальне». На значенні слова «реальне» в цьому контексті я ще зупинюся. Оскільки в чарівній казці йдеться про «дива», вона не терпить такого оформлення або заданої настанови, які б свідчили, що вся історія загалом, усередині якої мають місце й дива, є вигадкою або фокусом. Звісно, і в таких випадках трапляються настільки прекрасні чарівні історії, що читач просто забуває про оформлення. Деякі з них мають успіх саме як історії про сновидіння. Такими є книжки Льюїса Керрола про Алісу, в яких обрамлення і рух сюжету засновані на мотиві сновидіння. З цієї ж, зокрема, причини (а також з низки інших) ці книги чарівними казками не є».

Толкін, «Про чарівні казки», 1964

Цю ж критику Толкіна можна спрямувати на «Сон літньої ночі» Шекспіра. Окрім того що весь сюжет пояснюється тим що це був лиш сон, ельфи в цій п'єсі показані маленькими істотами, які їздять на комахах — саме той образ ельфів який Толкін просто не терпів.

Не треба плутати автора з героєм

(щодо зйомок інтерв'ю для Бі-Бі-Сі)

«...Ці люди абсолютно не бачать різниці між МНОЮ і моїм твором; а ще мене затягли на шоу з феєрверками: з самого дитинства на таких не бував. До мене феєрверки жодного стосунку не мають. Вони фігурують у книжках (і фігурували б, навіть якби сам я їх не любив), оскільки вони - частина образу Ґандальфа, хранителя Кільця Вогню, що Запалює: водночас найбільш "дитячий" аспект, явлений гобітам, — це якраз феєрверки».

Лист №301 до Дональда Суона, 29 лютого 1968

"Божевільні" ельфи та "невловима краса": Деякі кельтські мотиви міфології Толкіна

Автор: доктор Дімітра Фімі (джерело)

Прибуття Туата-де-Дананн

Анотація

Всупереч спростуванню Толкіном "кельтської традиції" (things Celtic) як джерела його власної міфології, ця стаття намагається показати, як його творчість була натхненною кельтським фольклором і міфами. Стаття не є просто джерелознавчим дослідженням. Вона зосереджується на одному головному прикладі з ранніх літературних творів Толкіна, який видає кельтський вплив. Водночас у ній обговорюється складне ставлення Толкіна до "кельтської традиції" в контексті його сильного почуття англійської ідентичності. Нарешті, вона намагається пояснити зневажливі коментарі Толкіна щодо кельтського матеріалу як результат популярних ідей "кельтськості".

Вступ

У листопаді 1937 року, після успіху "Гобіта", Толкін надіслав своїм видавцям матеріали "Сильмариліону", [2] міфи та легенди про ельфів, над якими він працював роками, з метою можливої публікації. У свою чергу, вони передали рукопис для оцінки одному із зовнішніх рецензентів фірми, Едварду Кренкшоу. Він дав негативний відгук на книгу, частково через те, що в ньому були "кельтські імена, що ріжуть очі". Він також стверджував, що "в ній є щось від тієї божевільної, ясноокої краси, яка спантеличує всіх англосаксів перед обличчям кельтського мистецтва" (Carpenter 1981, 27). Відповідь Толкіна своїм видавцям показує, що він був роздратований такою характеристикою його твору. Він захищав імена персонажів, кажучи "Мені шкода, що імена ріжуть йому очі - особисто я вважаю, що... вони хороші, і завдяки ним створюється значна частина ефекту". Він також додав досить сердито:

Зайве говорити, що вони не кельтські! Як і казки. Я знаю кельтські тексти (багато з них мовою оригіналу - ірландською та валлійською), і відчуваю до них певну огиду: здебільшого через їхню фундаментальну безглуздість. Вони мають яскраві кольори, але схожі на розбитий вітраж, зібраний абияк. Вони насправді "божевільні", як каже ваш рецензент, але сам я в здоровому глузді (Carpenter 1981, 26).

Від Дедала та Ікара до Важкого Бомбардувальника

Мотоцикл Ixion, модель 1920 року

«Дорогий мій. Ось, подумав, а надрукую-но я, заради експерименту, авіалист на машинці, дрібним шрифтом*. Букви виходять анітрохи не більшими за рукописні, зате куди розбірливішими...»

«...Я ось усе думаю, як там у тебе справи з польотами - відтоді як ти вперше вилетів наодинці: адже ми більше нічого про це не чули. Мені особливо запам'яталися твої зауваження щодо ластівок, що ковзають у повітрі. У цьому — сама суть, чи не так? Ось — безвихідна трагедія всіх машин, як на долоні.

На відміну від мистецтва, яке задовольняється тим, що створює новий, вторинний світ в уяві, техніка намагається втілити бажання в життя і так створити якусь могутню силу в цьому Світі; але ж насправді справжнього задоволення це нізащо не принесе. Працезберігаючі машини лише породжують працю ще більш тяжку і нескінченну. А до цього вродженого безсилля тварної істоти додається ще й Падіння, внаслідок якого наші винаходи не тільки не виконують наших бажань, а й звертаються до нового, кошмарного зла. Так ми неминуче приходимо від Дедала та Ікара до Важкого Бомбардувальника. Чи це не прогрес, хіба не збагатилися ми новою мудрістю?

Ця страшна правда, давним-давно вгадана Семом Батлером**, у наш час настільки впадає в око, так жахливо виставляється на загальний огляд, за всієї її ще більш моторошної загрози майбутньому, що складається враження, ніби весь світ страждає на повальне божевілля, раз побачити цю правду здатна лише жалюгідна меншість. 

Навіть якщо люди і чули стародавні легенди (а таких стає дедалі менше), вони й не підозрюють про закладене в них застереження. Ну, як виробник мотоциклів міг назвати свою продукцію «Іксіон»? Іксіон, навіки прикутий у пеклі до колеса, що безперервно обертається! 

Ну ось, я примудрився втиснути в цей тоненький авіалист понад 2000 слів; тож я готовий пробачити мордорським апаратам частину їхніх гріхів, якщо вони доставлять його тобі якнайшвидше...»

Лист №75 до Крістофера Толкіна, 7 липня 1944 року

_______

* Толкін користувався друкарською машинкою "Хеммонд" зі змінними шрифтами; один зі шрифтів був зовсім дрібним.
** Автор антиутопії «Идукін, або за межею» виданої у 1872 р. («Идукін» це «нікуди» в зворотньому напрямку). В країні Идукін відсутні машини через їх потенційну небезпеку. Батлер перший хто написав що машини можуть розвити свідомість за допомогою дарвінівського відбору.

Перстень і два ока

Окрім того, що пригоди гобітів у лісі Тома Бомбадила показують красу рідного краю, на захист якого вони встають, сама постать Тома і його взаємодія з Єдиним Перснем допомагає автору прояснити властивості персня, про які потім, у Рівендолі буде розповідати Ґандалф. По суті, Том Бомбадил є повною протилежністю Саурону. І ця протилежність в тому числі виражена візуально: два рази в книзі з'являється образ ока у колі: перший раз це синє око у золотому кільці, другий раз — у дзеркалі Галадріелі Фродо бачить в темряві жовте око, облямоване вогнем.

Зліва — Том Бомбадил дивиться крізь Перстень,

Справа — Око Саурона на обкладинці «Володаря Перснів»

Гобіти у гостях у Тома Бомбадила:

«— Покажи-но мені цей скарб! — раптом перебив він розповідь Фродо, і той, на своє здивування, витягнув із кишені ланцюжок і, відчепивши Персня, відразу подав Томові.
Перстень мовби збільшився, хвилю полежавши на його засмаглій долоні. Тоді раптом Том приклав Персня до ока і засміявся. На мить ця картинка видалася гобітам і тривожною, і комічною: яскраво-блакитне око в золотій оправі».

Фродо дивиться у Дзеркало Галадріелі:

«Але раптом Дзеркало почорніло, почорніло так, мов у видимому світі відкрився отвір, і Фродо зазирнув у порожнечу. У чорній безодні з'явилось Око, що повільно зростало, аж поки не заповнило майже все Дзеркало. Воно було таке жахливе, що Фродо завмер на місці, неспроможний ані скрикнути, ні відвести очей. Око, облямоване вогнем, а саме оскляніле, жовте, мов котяче, насторожене та пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню, вікно в ніщо».

* * *

Ще один образ, дотичний до образу Персня та Ока — кадр який став основою для багатьох мемів "Не можна просто взяти і..."

Власне своїм жестом Боромир показує Недремне Око Саурона, яке пильнує всі шляхи, що ведуть у Мордор.

Der Berggeist (Походження Ґандалфа)

 

Der Berggeist (Гірський дух)

Хамфрі Карпентер у книзі «Дж. Р. Р. Толкін. Біографія» описує як Толкін натрапив на цю листівку під час подорожі Швейцарією у 1911 році: «Перед тим, як вирушити у зворотну подорож до Англії, Толкін купив кілька листівок з малюнками. Серед них була репродукція картини німецького художника Й. Маделенера. Вона називається "Гірський дух" (Der Berggeist), і на ній зображений старий чоловік, який сидить на скелі під сосною. У нього біла борода, він носить крислатий капелюх і довгий плащ. Він розмовляє з білим оленятком, яке нюхає його долоні; у нього веселий, але добродушний вираз обличчя; вдалині видніються скелясті гори. Толкін дбайливо зберігав цю листівку, а на паперовій обкладинці, в якій вона зберігалася, багато років потому написав: “Походження Ґандалфа”».

Карпентер каже що зробив припущення щодо 1911 року, бо листівка лежала серед інших нотаток того часу. Проте, згідно спогадів доньки художника, сама картина була створена Йозефом Маделенером в середині або наприкінці 1920-х років.

Коли саме Толкін почав працювати над «Гобітом» достеменно не відомо, проте у щоденнику старшого сина Джона зберігся запис від 1 січня 1930 року про те, що того дня «після чаю тато читав “Гобіта”». На підставі цього дослідники творчості письменника дійшли висновку, що за створення казки він узявся наприкінці 1920-х років, а придбання листівки відносять до середини 20-х.

Які машини подобалися Толкіну

«Шановний Бредертоне!

Отримати відповідь 14 липня на лист, відправлений лише 10 числа, — ось що я називаю спритністю, навіть за нормальної роботи пошти. Як на мене, у друкуванні на машинці нічого нечемного немає. Я, у всякому разі, зазвичай саме друкую, оскільки мій «почерк», спочатку чіткий і ясний, швидко деградує до мальовничої нерозбірливості. Крім того, я люблю машинки; моя мрія — раптом розбагатіти настільки, щоб замовити собі електричну друкарську машинку згідно з моїми власними вимогами, щоб друкувати Феанорів алфавіт... Я сам передруковував «Гобіта», а «Володаря Перснів» — так навіть двічі (окремі частини по кілька разів) на своєму ліжку на горищі в будинку на Менор-Роуд».

Лист №257 до Крістофера Бредертона, 16 липня 1964

Чому Мордор на сході?

«Те, що Мордор розташований на сході, пояснюється просто-напросто вимогами географії та сюжету всередині моєї «міфології». Спочатку оплот Зла розташовувався (цілком традиційно) на Півночі; але, оскільки його зруйнували і, ба більше, його поглинуло море, треба було звести нову фортецю, подалі від Валар, ельфів і морської держави Нуменор».

Лист №229 до видавництва «Аллен енд Анвін», 23 лютого 1961.

Чому Саурон — Некромант

Нарешті у мене зіставилися постаті Саурона і Некроманта. Під іменем Некромант (або Чорнокнижник у перекладі «Астролябії») він з'являється в «Гобіті», де він відігравав роль ворога, що полонив колись батька Торіна — Траїна). А на момент написання «Володаря Перснів» Толкін вже ототожнив його із Сауроном.

В самому «Гобіті» ніяких інших подробиць про Некроманта не розповідається. Можливо це і було для мене причиною такої нестиковки цих двох персонажів у двох книжках. Власне світ «Гобіта», принаймні той, що описується на початку, досить скупо використовує імена і назви. Часто — це просто означення, написане з великої літери: швидка річка називається Швидка Річка, імлисті гори — Імлистими Горами, орли — Орлами, а шир (адміністративна одиниця, аналог графства, але не має на чолі графа) — називається Широм. Ім'я Некромант також з цього ряду: воно вже само по собі описує персонажа і не потребує розкриття того, що саме робить його некромантом.

Тож читачу доводиться додати подробиць самостійно. Щодо некромантів відомо що вони  можуть прикликати на свою службу померлих істот, або, якимось чином довести живих істот стану не-життя (що вже може бути метою і прокляттям), при чому вони можуть залишитись під контролем некроманта. 

Власне дев'ять примар персня — це як раз другий випадок: дев'ять перснів влади, які дав Саурон людям, збільшували їх силу, природні здібності і владу над іншими, але з часом перетворювали своїх власників на примар — духів, які не можуть залишити цей світ і мають вічно служити їх господарю — Саурону.

Мандрівка у Старий Гондор

Венеція, Собор Санта-Марія-делла-Салуте

«...У Венеції, серед каналів, він [Толкін] відчув себе «майже вільним від проклятої зарази двигунів внутрішнього згоряння, що душать весь світ». Пізніше він писав: «Венеція здавалася неймовірно, ельфійськи прекрасною. Для мене це було як сон про Старий Гондор, або Пеларгір Нуменорських Кораблів, до повернення Тіні».

Х. Карпентер, «Джон Р.Р. Толкін. Біографія» (про подорож Толкіна Італією у 1955 році).

«Шановний містере Джеффері! Щиро дякую за лист.... Він прийшов, коли я був у від'їзді, в Гондорі (тобто у Венеції), бо для розмаїття я вирішив відпочити від Північного Королівства*, не то б я відповів раніше». 

Лист №168 до Річарда Джеффрі, 7 вересня 1955.
_______

* Мається на увазі Британія, але, хоча Британія знаходиться на північ від Італії, її офіційна назва «Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії». Проте в міфології Толкіна є два королівства вихідців з Нуменора — Гондор, або Південне Королівство і Арнор, Північне Королівство.

Подорож Швейцарією: Келебділ, гра в бобрів та кам'яні брили

«Я.... дуже радий, що ти познайомився-таки зі Швейцарією, до того ж із тією її частиною, яку я колись знав краще за інші і яка справила на мене найсильніше враження. Подорож гобіта (Більбо) від Рівенделла на інший бік Туманних гір, включно із зісковзуванням донизу із осипом схилу* до соснового лісу, ґрунтується на моїх пригодах у 1911 р. (Толкіну на той час 19 років - А.К.)

Зараз мені вже не відновити в деталях послідовність мандрів нашого загону з дванадцяти людей, здебільшого пішки, проте окремі картини спливають у пам'яті так яскраво, нібито справа була тільки вчора (наскільки давні спогади старого стають виразнішими). Ми пройшли пішки, з важкими рюкзаками, практично весь шлях від Інтерлакена, головним чином гірськими стежками,... до виходу з Лаутербруннена серед льодовикових морен. Ночували ми в суворих умовах... - частіше на сіннику або в корівнику, оскільки йшли ми за мапою, доріг уникали, номерів у готелях не замовляли, зранку задовольнялися мізерним сніданком, а обідали на відкритому повітрі: в хід йшли посуд для готування і неабияка кількість "спрідвіна" (як один неосвічений франкомовний учасник походу і вимовляв, і писав слово "денатурат"). Потім ми, якщо не помиляюся, вирушили на схід через два хребти Шайдегге... і нарешті дісталися до Майрінгена. Коли Юнгфрау зникла з поля зору, я про те глибоко пошкодував: вічні сніги, наче вигравірувані на тлі вічного сонячного світла, і на тлі темної блакиті - чіткий пік Зільберхорна: Срібний Ріг (Келебділь**) моїх мрій... У Бриг ми прийшли пішки - у пам'яті лишився тільки шум; а там - усюди трамвайні колії, і вереск і скрегіт стоїть над рейками годин по 20 на добу, аж ніяк не менше. Після такої ночі ми піднялися на кілька тисяч футів нагору, до села біля підніжжя Алечського льодовика, і там затрималися на кілька ночей у готелі-шале, під дахом та в ліжках (чи радше під ліжками: bett - це такий безформний мішок, під яким ти згортаєшся калачиком).

Гора Зільберхорн

Пам'ятаю кілька тамтешніх прикметних епізодів! ...Ми винайшли спосіб розправлятися з твоїми приятелями павуками-сінокосцями, крапаючи розплавленим воском зі свічки на товсті тушки (слуги цю розвагу не схвалили); а ще - "гра в бобрів", вона мене завжди зачаровувала. Чудова місцина для такої забави: на такій висоті води багато, з гір струменіють незліченні струмочки, та й матеріалу для греблі скільки завгодно; розсипи каміння, верес, трава, рідкий бруд. Дуже скоро у нас вийшов чудовий "ставок" (місткістю, здається мені, галонів у двісті (тобто 900 літрів - А.К.), ніяк не менше). Тут нас підкосили муки голоду, і один із хоббітів загону (він живий і донині) заволав: "Обідати!" - і розтрощив греблю ударом альпенштока. Вода ринула вниз по схилу, і тільки тут ми помітили, що загатили струмочок, який, збігаючи вниз, наповнював баки і бочки позаду готелю. У цей самий момент літня пані вийшла з відром за водою - а їй назустріч пінний потік! Бідолаха впустила відро - і кинулася геть, закликаючи всіх святих. Ми якийсь час лежали, зачаївшись, як ті "волоцюги, мешканці торф'яних ям", а потім прокралися в обхід і з'явилися-таки "до ланчу" - сама невинність, хоч і в багнюці по вуха (у тій подорожі для нас - справа звичайна). 

А одного чудового дня ми вирушили в довгий похід із провідниками на Алечський льодовик, і там я ледь не загинув. Так, провідники у нас були, але або ефект спекотного літа виявився для них новим, або не надто вони про нас піклувалися, або вийшли ми пізно. Хай там як, опівдні ми вервечкою піднімалися по вузькій стежині, праворуч від якої до самого горизонту простягнувся засніжений схил, а ліворуч розверзлася ущелина. Того літа розтануло багато снігу, так, що оголилося каміння і валуни, зазвичай (я гадаю) укриті під ним. На денній спеці сніги продовжували танути, і ми вельми стривожилися, спостерігаючи, як тут і там каміння, набираючи швидкість, покотилося вниз схилом: каміння найрізноманітніше, величиною від апельсина до великого футбольного м'яча, а чимало і ще більшого розміру. Воно зі свистом проносилося понад нашою стежкою і зривалося в прірву. "Добряче гатять", леді та джентльмени (Алюзія на слова герцога Веллінгтона, нібито вимовлені ним під час битви при Ватерлоо (1815) з приводу ворожої артилерії: "Добряче гатять, джентльмени, ну так подивимося, хто протримається довше"). Зрушивши з місця, каміння спочатку котилося повільно, і зазвичай по прямій, проте стежка була нерівна, тож доводилося і під ноги уважно дивитися. Пам'ятаю, як одна учасниця походу, що йшла попереду мене (літня вчителька), раптово зойкнула і метнулася вперед, і між нами просвистіла здоровенна брила. Не більше ніж за якийсь фут від моїх колін, що боягузливо підгиналися. Після того ми вирушили до Вале, але тут спогади мої вже не настільки виразні: хоча пам'ятаю, як одного вечора ми, з ніг до голови заляпані брудом, прибули до Церматта, а французькі дами з буржуазії роздивлялися нас у лорнети. Ми видерлися з провідниками на висоту будиночка Альпійського клубу - зі страховкою (інакше я б упав у снігову щілину в льодовику); пам'ятаю сліпучу білизну порізаної снігової пустелі між нами і чорним рогом Маттерхорна за кілька миль від нас. 

Напевно, зараз це все вже не надто цікаво. Але в дев'ятнадцять років для мене це був приголомшливий досвід, після дитинства, проведеного в бідності. Тієї осені я вступив до Оксфорда...»

Лист №306 до Майкла Толкіна, 25 серпня 1967

Група, з якою Толкін (сидить в центрі) перед вступом до університету ходив в похід по Швейцарії. Разом з ним був його молодший брат Гіларі та їх тітка Джейн Нів.

_______

* Більбо та гноми продовжують путь після пригоди у печерах:

«Вони йшли і йшли. Стежка, раніше ледве помітна, тепер зовсім зникла. Кущі, висока трава поміж валунами, латки общипаного кроликами дерну, чебрець і шавлія, майоран і скельна шипшина – все це зникло, і вони опинилися на вершечку широкого крутого схилу, всіяного камінням – рештками гірського обвалу. Коли вони почали спускатися донизу, під їхніми ногами стали осипатися дрібні камінці та рінь. Потому вниз заторохтіли більші уламки скель, тягнучи за собою каміння нижче по схилу, а потім із гуркотом зрушили з місця й загупали великі брили, підіймаючи стовпи пилу. Невдовзі весь схил вище та нижче від них, здавалося, заворушився, і їх усіх гамузом понесло вниз, у страшній веремії битого каміння, де все котилося, торохтіло та грюкало.

Їх урятували дерева. Зсув приволік мандрівників до жменьки сосон, які росли на кручі, що спадала просто в дрімучі долинні ліси. Хтось зачепився за стовбур і видряпався на нижні гілки, ще хтось (як-от маленький гобіт) заповз за дерево, щоб захиститися від шаленої атаки скель. Незабаром небезпека минула, зсув припинився і було чути лише слабке гуркотіння, коли найбільші зі зрушених каменів перекочувались і підстрибували серед папороті й соснового коріння далеко внизу».

** Келебділь (синдарин — "Срібний ріг") або мовою гномів Зіракзігіль, — вершина на якій у "Володарі Перснів" Ґандалф бився із Балрогом. На прикладі цієї назви можна побачити один з прийомів словотвору Толкіна — перекласти складові назви реального об'єкту (Зільберхорн: зільбер — "срібний", хорн — "ріг") ельфійською, гномською, тощо мовами.

"Володар перснів": відповідь на негативну реакцію проти небілих акторів у новій екранізації Amazon

Автори: Дімітра Фімі та Маріана Риос Мальдонадо з Університету Глазго
Оригінал статті

Улюблене фентезі Толкіна "Володар перснів" - твір епічного масштабу, що розповідає про раси вигаданих істот у середньовічному Середзем'ї, кульмінацією якого є битва добра зі злом. Екранізації Пітера Джексона на початку 2000-х років створили іконографію та естетику, на якій виросли багато фанатів і яку вони вважають майже священною.

Тепер нова екранізація світу Толкіна від Amazon виходить на наші екрани у вересні: "Володар перснів - Персні влади". Нещодавні повідомлення та нещодавно опублікований трейлер розкрили більше подробиць про сюжетні лінії, посилюючи очікування.

Софія Номвете в ролі гном'ячої принцеси Діси

Але саме різноманітний кастинг, який включає небілих акторів, що грають ельфа та жінку-гнома, викликав обурення в певних колах фанатів Толкіна. Деякі фанати стверджують, що Толкін ніколи не описував ельфів, гномів чи гобітів інакше, ніж білими, і стверджують, що кастинг є неповагою до його книг. Але цей аргумент хибний у двох аспектах.

Діва, увінчана сяючим волоссям

«“Галадріель”, як і всі інші імена для персонажів-ельфів із “Володаря Перснів”, мій власний винахід. За формою воно — синдарське (див. Додатки Е і F) і означає “Діва, увінчана сяючим волоссям”. Це друге ім'я їй дали в юності, в далекому минулому, оскільки в неї було довге волосся, сяюче, немов золото, але зі сріблястим відливом. У ту пору вона була справжньою амазонкою за складом характеру і, беручи участь у спортивних змаганнях, підбирала волосся догори й укладала його вінцем».

Лист №348 до місіс Катаріни Фіндлей, 6 березня 1973 року 

Толкін і проблема з Місяцем

«Зранку з'їздив у місто, виконав деякі формальності за заповітом для місіс Райт*, прочитав кепську лекцію, півгодини спілкувався з Льюїсами і Ч. У. (у "Білому коні "); скосив три газони, написав листа Джону, поборовся з непіддатливим епізодом «Персня». На даний момент мені необхідно знати, наскільки пізніше місяць встає щоночі напередодні повного місяця і як саме тушкують кролів**!..»

Лист №63 до Крістофера Толкіна, 26 квітня 1944

«Ну ось, любий мій, знову сідаю за нормальний лист... Учора попрацював скількись над книжкою, але трапилися дві перешкоди: потреба прибрати в кабінеті (там запанував хаос, незмінна ознака літературних або філологічних занять) і зайнятися справами; і проблема з місяцем. Розумієш, я виявив, що місяці в мене у вирішальні дні між втечею Фродо й нинішньою ситуацією (прибуття до Мінас Морґула) викидали щось абсолютно неможливе, вставали в одній частині країни й одночасно сідали в іншій. Одним словом, переписував уривки зі старих розділів аж до самого вечора!..»

Лист №69 до Крістофера Толкіна, 14 травня 1944

_______

* Дружина Джозефа Райта, вчителя Толкіна, який помер у 1930 р. Толкін був його душоприказником.
** Епізод з тушкуванням кролів передує зустрічі Фродо і Сема з Фараміром. 

Авторське право на імена

У 1964 судно на підводних крилах "Аквастролл", яке здійснило пробне плавання від Кале до Дувра, отримало назву "Shadowfax" (в українському перекладі "Тінебор" - ім'я коня Ґандальва у "Володарі перснів").

Судно Shadowfax у 1964 році

«Хотілося б мені, щоб "авторське право" поширювалося і на імена теж, на додачу до витягів із текстів. Це - особливий різновид вигадки, що коштує мені чималих зусиль і приносить чимало задоволення; чесно кажучи, дається вона анітрохи не легше (а часто-густо й важче), ніж, скажімо, віршовані рядки. Мушу зізнатися, я чимало вражений тим, що це жахливе "судно на підводних крилах" "охрестили" "Тінебором" - навіть дозволу не спитавши; про що мені не забули повідомити в особистому листуванні (дехто з обуренням). Я поступово звикаю до "Рівенделів", "Лоріенів", "Імладрісів" тощо як назв для будинків - хоча, боюся, назви ці трапляються куди частіше, ніж листи зі словами "з вашого дозволу"».

Лист №258 до Рейнера Анвіна, 2 серпня 1964

Перший рейс судна Shadowfax 

Репортаж про перший рейс

(Цікаво що слово "гобіт" захищено авторським правом, тому для його використання потрібен дозвіл Tolkien Estate)

Фродо і Сем — лише хазяїн та слуга?

Чув цікаву думку що сучасний читач неправильно розуміє стосунки персонажів у «Володарі Перснів» черз те, що Толкін створював історію на основі ідеалів аристократичної доби. Через це багато нюансів у стосунках персонажів для нас залишаються незрозумілими або непомітними. Так, наприклад, у фільмі Пітера Джексона Боромир далеко не одразу сприймає Арагорна як законного спадкоємця королівського трону у Гондорі, а у книзі це відбувається без емоційної боротьби: якщо він законний наступник престолу — то він законний король, про що тут сперечатися?

Так само ми начебто не бачимо закладених стосунків між Семом і Фродо. Сем у книзі весь час називає Фродо «мастер» (тобто господар), але ми цього не відчуваємо і сприймаємо їх як друзів, бо для нас стосунки «господар-слуга» не зрозумілі і є для нас «сліпою плямою». (Доречі мені траплявся переклад де Сем і Фродо звертаються одне до одного на «ви» і це було досить незвично).

Однак чи закладав Толкін саме модель відносин «господар-слуга» як основну, яку ми помилково трактуємо як відносини друзів? Цікаво що відповідь на це питання дає сам Толкін в обговоренні етимології імені Еарендиль:

«...[Етимологія] почала, ..., набувати певних обрисів, згодом виникли (а) заг. ельф. основа *AYAR «Море» (Квенья ёar, синд. аеаr), спочатку вживана по відношенню до Великого Західного моря, що розділяло Середзем'я й Аман, Благословенне Королівство Валар; і (б) елемент або дієслівна основа (n)dil, «любити, бути відданим комусь/чомусь» — що описує відношення до людини, речі, справи чи заняття, яким людина віддана безкорисливо, заради них самих. 

Це — ключ до багатьох інших ельфійських кв. імен, таких, як Еленділь «Друг ельфів» (eled + ndil), Валанділь, Марділь «Гідний Намісник» (відданий Дому, тобто Королям), Менельділь «звіздар» тощо.

Приблизно те саме значення в іменах має елемент — (n)dur, хоча, строго кажучи, він означає «служити», так, як служать законному пану: порівн. квенья arandil (друг короля, «рояліст») і arandur (слуга короля, міністр). Але найчастіше ці два значення збігаються: напр., ставлення Сема до Фродо може сприйматися і так, і так: за статусом — ndur, за духом — ndil. Порівняйте варіанти імен: Еарендур «(професійний) мореплавець».

Лист №297 до «містера Ранга», серпень 1967.

Тобто, за словами Толкіна, дружба і служіння поєднуються у відношенні Сема до Фродо і те, що ми сприймаємо як прояви дружби — ними і є і не пояснюються виключно прописаною вірністю слуги своєму господарю.