Деніел Страйд
Але чи помічали ви інший чіткий вплив цієї книги на пізнішу культуру? Дж. Р. Р. Толкін. Ступінь цього впливу мене щиро здивував.
Нещодавно я також перечитав інший твір Райдера Гаґґарда — «Копальні царя Соломона» (1885), і вирішив дослідити, як ці дві вікторіанські пригодницькі книги зрештою вплинули на Середзем’я. Я далеко не перший, хто помітив цей зв’язок (див. сторінку Вікіпедії про сучасні джерела натхнення Толкіна), але поки враження від старого автора ще свіжі, я подумав, що це буде чудовим матеріалом для статті в блозі. Варто пам’ятати, що Толкін у своїй творчості не просто відтворював «Беовульфа», Едди та «Калевали», а й активно взаємодіяв із набагато сучаснішим матеріалом.
«Вона» (1887)
Є підстави вважати «Вону» наріжним каменем раннього сучасного фентезі — тут є справжні надприродні елементи, а використані в ній тропи з’являються у величезній кількості пізнішої літератури. З іншого боку, я особисто не зовсім згоден із такою класифікацією. Подібно до того, як «Франкенштейна» Мері Шеллі анахронічно втискають у жанр наукової фантастики, «Вона» сама по собі не є фентезі. Це, безумовно, пригодницький роман («Adventure Yarn») із фантастичними елементами… який просто передбачив те, що з’явиться пізніше. Можна простежити, як ідеї Райдера Гаґґарда переходять у Барсум Едгара Берроуза, а звідти — у міжвоєнний жанр «меча і магії», але сам Гаґґард працював у тіні цілком реалістичного «Острова скарбів». Сучасне фентезі, яким ми його знаємо, з’явиться лише з Вільямом Моррісом.
Але зачекайте… я ж говорив про Дж. Р. Р. Толкіна, чи не так? На щастя, «Вона» — одна з небагатьох книг, яку Толкін прямо називав серед тих, що на нього вплинули. В інтерв’ю Генрі Резніку 1966 року Толкін зауважив:
«Гадаю, у дитинстві "Вона" цікавила мене понад усе — як той грецький черепок Амінти [Аменартас], що став своєрідним механізмом, який привів усе в рух».
Черепок Аменартас — це нібито давній текст, наведений Райдером Гаґґардом як засіб для експозиції історії. Це подія, що дає поштовх пригоді. Але черепок — не звичайний давній текст, принаймні за формою подачі. Гаґґард наводить факсиміле фрагмента справжньою грецькою мовою, латиною та ранньомодерною англійською.
Не хвилюйтеся, автор люб’язно транскрибує та перекладає текст. Проте зусилля, докладені автором, щоб артефакт виглядав реальним і переконливим, варті уваги. Це дуже нагадує напис на Єдиному Персні чи на гробниці Баліна, не кажучи вже про внутрішньосвітові толкінівські тексти, як-от «Книга Мазарбул» чи карта Трора. Якщо говорити про історичну експозицію, то можна провести цілком доречне порівняння між тим, як герої Гаґґарда розгадують таємницю черепка, і тим, як Ґендальф дізнається про Перстень через забутий сувій Ісілдура в архівах Мінас-Тіріта.
(Так, я знаю, що Райдер Гаґґард не винайшов цей прийом. Жюль Верн наводить рунічний рукопис у «Подорожі до центру Землі» (1871). Але Толкін цитує саме Гаґґарда, а не Верна).
Є ще кілька очевидних прикладів впливу цієї книги на Толкіна:
(i) Кор (Kôr)
Мабуть, найзухвалішим толкінівським реверансом у бік Райдера Гаґґарда є місто Кор. У романі «Вона» Кор — це давнє руїнище, настільки старе, що воно було покинуте ще за тисячі років до появи Аєші. За давністю Кор перевершує єгипетські піраміди й додає неймовірної атмосфери місцю дії.
Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що Кор було початковою назвою великого міста нолдорів — Тіріона на пагорбі Туна. Домівки Фінве, Феанора та інших. Більше того, у первісній концепції Толкіна (викладеній у «Книзі втрачених переказів») це місто зрештою стає покинутим. Ранній вірш Толкіна під назвою «Kôr: In a City Lost and Dead» («Кор: У місті втраченому й мертвому») описує цю сцену після того, як ельфи пішли звідти:
«Gigantic, rampart-crowned, a sable hill Stands gazing out across an azure sea…» (Далі у вірші йдеться про мармурові храми, білі зали та глибоку тишу).
Цей вірш був написаний ще у 1915 році, до того, як Толкін почав працювати над легендаріумом у відомому нам сьогодні вигляді. Назвати це фанфіком було б грубо, але відчувається, що Толкін використовував Кор Райдера Гаґґарда як творчий трамплін — ніби хотів розповісти «справжню» історію давнього міста. Побудованого ельфами, а не людьми; покинутого не через звичайну чуму (як у Гаґґарда), а з інших причин. І оскільки ми говоримо про Толкіна, він також обґрунтував назву міста через власні вигадані мови.
В контексті пізніших міфів Толкіна, мені здається, що і Морія, і Осґіліат дечим завдячують Кору. Обидва міста є давніми руїнами на момент оповіді. Морія нагадує Кор темними тунелями та гробницями, а Осґіліат був спустошений чумою, як і місто Гаґґарда.
(ii) Ґаладріель та Шелоб
Аєша Райдера Гаґґарда — одна з найбільш пам’ятних лиходійок у пригодницькій літературі. Вона не лише дала назву книзі, а й вислів «Вона-Якій-Слід-Підкорятися» («She-Who-Must-Be-Obeyed») міцно увійшов в англійську мову.
Аєша явно вплинула на двох дуже різних персонажів: Ґаладріель та Шелоб. Першій вона передала свою чарівність — образ прекрасної й безсмертної чаклунки, яка тисячоліттями править своїми володіннями, майже не контактуючи із зовнішнім світом. Взагалі, дотепним коротким переказом книги Гаґґарда могло б бути наступне: що сталося б, якби Ґаладріель оселилася в руїнах Морії (без Балроґа), чекаючи століттями на появу Переґріна Тука (так, справді), як реінкарнацію свого втраченого кохання. Однак Аєша темноволоса, а не блондинка. Це цікава зміна, враховуючи схильність Толкіна використовувати темне волосся та сірі очі як ознаку краси.
Ще одна риса Ґаладріель, що перегукується з Аєшою, — це Дзеркало. Дзеркало Ґаладріель — це чаша з водою, яка показує видіння. У Аєші є власна версія:
«Тоді поглянь на цю воду», — вона вказала на посудину, схожу на купіль, і, нахилившись, тримала над нею руку. Я підвівся і поглянув, і вмить вода потемніла. Потім вона прояснилася, і я побачив так чітко, як ніколи нічого не бачив у житті — наш човен на тому жахливому каналі…
Подібно до того, як Семвайз Ґемджі сприймає дії Ґаладріель як «магію» (що саму Ґаладріель дещо дивує), герой Гаґґарда говорить про магію з Аєшою. Різниця в тому, що Аєша визнає обмеженість своїх сил: вона каже, що це лише «знання таємниць природи», і вона не може бачити майбутнє. Ґаладріель залишається набагато таємничішою. Толкін не став би псувати ефект, порівнюючи її Дзеркало з фотографією!
Але Аєша — лиходійка, а Ґаладріель — ні (хоча й має в собі таку потенційну силу). Темна сторона Аєші, ймовірно, втілилася в Шелоб. Окрім самого імені, що натякає на порівняння (She / Shelob), Аєша живе в темних тунелях гробниць занедбаного Кора. Шелоб живе в темних тунелях Кіріт-Унґолу. Хоча Аєша не їсть людей, вона вбивця, а її стосунки з місцевими племенами нагадують той сповнений жаху страх, який орки відчувають до «Її Милості».
(iii) Міст над прірвою
Порівняння між Морією та Кором не обмежуються лише руїнами. В обох містах є Міст над бездонною прірвою. У Толкіна він рукотворний (гномівський), а у Гаґґарда — природне утворення:
«Перед нами була могутня розселина в чорній скелі, порізана й розколота в давнину якимось жахливим здриганням природи... Ця розселина... могла бути будь-якої ширини, але через темряву я не думаю, що вона була дуже широкою...»
Міст Толкіна має довжину п’ятдесят футів, тоді як у Гаґґарда — п’ятдесят ярдів. Більше того, міст Гаґґарда не доходить до іншого боку — героям доводиться нести дошку, щоб подолати решту шляху. Міст Толкіна також руйнується, але це йде на користь героям, бо забирає з собою Балроґа й заважає оркам наздогнати Братство.
(iv) Безсмертя та його кінець
Згадайте призначення Великих Перснів у Толкіна — вони уповільнюють час і дають змогу ельфам жити в незмінному світі. Королівство Ґаладріель підтримується силою Неньї, одного з Трьох. Коли ж смертний отримує Великий Перстень… він так само перестає змінюватися, хоча це має свої наслідки, про що могли б розповісти Назґули або Ґоллум.Знищення Єдиного Персня кладе край усьому, що було зроблено за допомогою Великих Перснів. Час невблаганно накриває володіння Ґаладріель. Назґули нарешті вмирають (імовірно тому, що час зрештою наздогнав їх через чотири тисячі років). Більбо Беґґінс стрімко старішає. А що ж Ґоллум? Ми, звісно, так і не побачили впливу знищення Персня на нього, але він сам дає пронизливий прогноз:
«Ми пропали. І коли Моя Принада щезне, ми помремо, так, перетворимося на порох». Він шкрябав довгими безплотними пальцями попіл на стежці. «Пооорох!»
хоча Ґоллум і не вивчав науку про Персні, тривале володіння артефактом дало йому певне прозріння. Ці 478 «пропущених» років мали б раптово наздогнати його… справді, перетворивши на порох.
Сьогодні найвідомішим візуальним втіленням раптового старіння є знаменита сцена у фіналі фільму «Індіана Джонс і останній хрестовий похід» (яка жахала мене в дитинстві). Але насправді це дуже давній троп. Стрімке старіння зустрічається в ірландських міфах, як-от в історії про «Плавання Брана» або в пізнішій легенді про «Країну Вічної Юності». Толкін, безумовно, знав ці міфологічні та фольклорні прецеденти.
Але цей мотив також з’являється у романі «Вона».
ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕРИ! З’ясовується, що Аєша не є безсмертною від природи. Вона здобула своє незмінне довголіття (і видиму молодість), один раз занурившись у магічне полум’я. Вона хоче розділити цей дар із нашими героями, бажаючи їм вічного життя. Щоб продемонструвати безпечність процедури, вона занурюється в полум’я вдруге.
Виявляється, що друге купання скасовує дію першого. Аєша миттєво перетворюється з юної красуні на стару, демонструючи свій справжній вік — кілька тисячоліть… Болісне видовище.
Наші герої вирішують не купатись у вогні навіть одного разу, бо вони радше оберуть свою природну смертність, ніж погодяться на таку спотворену форму безсмертя. Це те саме почуття, яке Толкін артикулював у більшості своїх творів.
(v) Загін героїв
Другорядний момент, але для повноти порівняння «Вони» та «Володаря Перснів» зауважу: початкове тріо, що вирушає з Торбиного Кута — Фродо Беґґінс, Семвайз Ґемджі та Переґрін Тук — фактично відповідає трьом англійським протагоністам у Гаґґарда. Фродо подібний до Голлі: середній клас, чудова освіта, знання давніх переказів та мов. Сем — це Джоб: вірний, чесний, хоча подекуди недовірливий слуга з робітничого класу. Піппін — це Лео: такий собі аристократичний «красунчик» (himbo) у цій групі.
Звісно, ці архетипи персонажів існували задовго до Райдера Гаґґарда, але я вважаю, що про це порівняння варто згадати.
«Копальні царя Соломона» (1885)
Я досить детально обговорив можливий вплив «Вони» на Толкіна, але як щодо іншого знаменитого вікторіанського пригодницького роману Гаґґарда — «Копальні царя Соломона»? У цій книзі немає відверто фантастичних елементів, хоча в питанні віку Ґаґули є натяк на щось надприродне. І на відміну від «Вони», ми не маємо прямих підтверджень того, що Толкін її читав.Проте можна провести певні паралелі, навіть якщо вони не такі очевидні. Тут немає настільки вигадливого артефакту, як черепок, що дає поштовх пригоді, але Гаґґард надає нам карту, яка виглядає цілком у дусі Толкіна. Отже, перейдемо до ймовірних схожостей…
(i) Ґоллум і Ґаґула
Жахлива і неймовірно стара віщунка Ґаґула, ймовірно, є одним із прообразів Ґоллума. Не стільки характером (Ґаґула принаймні при своєму розумі), скільки зовнішністю та певною роллю в сюжеті.
Як і Ґоллум, Ґаґула древня за людськими мірками — настільки, що ніхто, навіть найстаріші з її народу, не пам’ятають її інакше як старою. Вона розповідає про події трьохсотлітньої давнини так, ніби пам’ятає їх особисто. І хоча вона може брехати (вона надзвичайно підступна), виникає стійке відчуття, що тут не обійшлося без чогось надприродного. Як і Ґоллум, вона огидна, маленька й зморщена. Істота, яка вже не зовсім схожа на людину, проте все ще відчайдушно чіпляється за самі лише покидьки свого висушеного існування.
Щодо сюжетного повороту…
ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕРИ! Ґаґула змушена вести наших героїв до легендарної скарбниці Соломона, бо лише вона знає шлях. Вона відчиняє потаємні двері й чекає, поки герої опиняться всередині. Доки ті зачаровано дивляться на золото й діаманти, Ґаґула підступно кидає їх, зачиняючи двері — величезну стіну з суцільної скелі, що спускається зі стелі.
Втім, Ґаґулі не вдається втекти: вона сама потрапляє під двері, які розчавлюють її на кашу. За нею ніхто не сумує, хоча у замурованих героїв є інші турботи.
(ii) «Їжте скарби»
Якщо «Вона» та «Володар Перснів» досліджують сурогатне безсмертя, то «Копальні царя Соломона» та «Гобіт» поділяють спільне застереження проти жадібності. Ключовим моментом «Гобіта» є надмірна, хвороблива прив’язаність Торіна до скарбів, що зрештою виливається у знамениту відповідь Барда:
«Я оголошую Гору в облозі. Ви не вийдете з неї, доки не покличете нас для перемир’я та перемовин. Ми не піднімемо проти вас зброї, ми залишаємо вас із вашим золотом. Можете їсти його, якщо забажаєте!»
Звісно, золото їсти неможливо. Більбо цілком зрозуміло охоплює розпач від такої перспективи.
А тепер погляньмо на зловісну Ґаґулу, яка звертається до наших героїв, коли ті стоять, роззявивши роти від подиву перед діамантами у скарбниці Соломона:
«Хі-хі-хі! — заверещала стара Ґаґула за нашими спинами, літаючи довкола, наче вампір. — Ось блискучі камінці, які ви так любите, білі люди; беріть їх скільки заманеться, пропускайте крізь пальці, їжте їх, хі-хі! Пийте їх, ха-ха!»
Ґаґула передрікає долю наших героїв, глузуючи з них: діаманти не можна їсти чи пити, як і золото, тож багатство не має значення, коли ти в пастці. Як і Торін та його компанія, Аллан Квотермейн зі своїми друзями змушені на власному досвіді переконатися, що в житті є речі куди важливіші за скарби. В обох випадках застереження звучить у майже ідентичній глузливій формі.
Зрештою, і ті, й інші засвоюють урок. Подібно до того, як Більбо усвідомлює, що не зможе привезти додому чотирнадцяту частку всього скарбу, і задовольняється лише двома невеликими скриньками із золотом та сріблом, Квотермейн відмовляється від надмірного мародерства й повертається додому з помірною кількістю діамантів (яких, втім, цілком вистачає, щоб зробити його заможною людиною).
(iii) Прихований спадкоємець
Говорячи про персонажів «Вони», я зауважив, що вони досить точно відповідають трійці героїв, які вирушають із Торбиного Кута. Про «Копальні царя Соломона» такого сказати не можна, за одним помітним винятком.
В обох випадках до загону приєднується незапланований, але корисний «додатковий» супутник. У «Копальнях» до експедиції пристає чолов’яга на ім’я Умбопа. На перший погляд — звичайний слуга, але згодом з’ясовується, що він значно більше, ніж здається. Він — Іґнозі, законний король країни, до якої вони прямують. Значна частина сюжету присвячена боротьбі за повернення йому трону. Коротше кажучи, він відіграє роль, подібну до ролі Араґорна у Толкіна: той теж проходить шлях від звичайного Слідопита-провідника у Брі до короля, що повертається в Мінас-Тіріт.
(Хоча Денетор навряд чи схожий на Твалу, та й Боромир — далеко не Скраґґа).
Приховані спадкоємці — це, звісно, давній і поширений літературний троп, і немає підстав вважати, що на Араґорна Умбопа/Іґнозі вплинув більше, ніж незліченні інші історії. Проте, як і у випадку з трійцею з «Вони», я вважав за потрібне згадати це порівняння мимохідь.
(iv) Незграбний англієць у кольчузі
Раніше я припустив, що «Копальні царя Соломона» мають більше спільного з «Гобітом», ніж із «Володарем Перснів». Тож, підбиваючи підсумки, наведу останню паралель. Вона другорядна, але показова.
Головному герою «Гобіта» Більбо Беґґінсу Торін дарує знамениту (і надзвичайно корисну) мітрилову сорочку. Його перша думка — він виглядає абсурдно (хоч і велично), адже Більбо в душі — вікторіанський джентльмен. Крім того, у наступній битві його приголомшують і він втрачає свідомість: попри розум і вміння влучно кидати каміння, у справжньому бою він не надто корисний.
Оповідачеві «Копалень» Аллану Квотермейну та його супутникам також дарують кольчуги перед битвою. Один із них, сер Генрі, почувається в ній як риба у воді, але Квотермейн та капітан Ґуд виглядають куди незграбніше. Ґуд обережно заправляє кольчугу у свої «вельми пошарпані» вельветові штани — це створює той самий комічний ефект, що й Більбо в обладунках. До того ж Квотермейн теж вибуває з битви через удар по голові: він хитрий і майстерно стріляє з гвинтівки, але стає безпорадним, коли набої закінчуються, а на нього сунуть люті воїни.
Гадаю, це порівняння виникає не тому, що Толкін навмисно копіював «Копальні царя Соломона», коли писав «Гобіта». Це радше неминучий наслідок того, що ми поміщаємо вікторіанських джентльменів у технологічно «давніший» світ, орієнтований на героїку. Спокуса використати це зіткнення культур задля комічного ефекту просто занадто велика, щоб її ігнорувати.
Хух. Досить розлога стаття для початку року, і вона аж ніяк не претендує на нове слово у толкіністиці. Тим не менш, ці думки з’явилися самі собою після прочитаного торік. Як бачите, «Вона» має куди більше прав називатися вікторіанським попередником Середзем’я (що цілком логічно, враховуючи, що сам Толкін згадував її як джерело впливу), проте і «Копальні царя Соломона» мають чимало цікавих точок дотику. Під час перечитування останніх мене особливо вразила фраза про поїдання діамантів — наскільки точно вона вписалася у тематику «Гобіта».
У будь-якому разі, якщо ви ще не читали ці твори Райдера Гаґґарда — щиро раджу. Подекуди вони виглядають дещо застарілими (все ж таки 1885 та 1887 роки видання), але повірте, буває й куди гірше.
Немає коментарів:
Дописати коментар