Ділюся знахідкою. Том Шиппі колись звернув увагу, на те, що битва на Пеленнорських полях схожа на опис битви на Каталаунських полях (451 р.), де об'єднані сили Заходу під проводом «останнього римлянина» Аеція зупинили вторгнення племен зі сходу на чолі з Аттілою, вождем гунів. У битві гине союзник Аеція — старий король вестготів Теодоріх І. Він загинув, затоптаний кіньми власної переможної кінноти, і був оплаканий просто на полі бою — з тією ж сумішшю скорботи й слави, що супроводжує смерть Теодена. Схожі навіть їх імена, а постать Аеція добре співвідноситься із Араґорном — останнім нащадком королів Заходу.
А за тиждень до цієї битви була облога Ауреліанума (нині Орлеан), яка теж має багато спільного із облогою Мінас-Тіріта. Протягом чотирьох днів лили безперервні дощі — небеса були затягнуті хмарами (важко не згадати «день без світанку» і темряву над Мінас-Тірітом). На п'ятий день злива скінчилася. Гунам вдалося проломити міські стіни і розпочали штурм. Але саме в цей момент прибули війська Аеція і Теодоріха, відкинули нападників і врятували місто і його мешканців.
Шукаючи докладніший опис цієї облоги, я натрапив на англійську книгу «Attila and the Huns» (1915). Там додаються такі деталі: єпископ Аніан, фактичний очільник міста і керівник оборони, чекав допомоги від Аеція, але її все не було. Він послав до нього гінця з відчайдушним посланням: «Сину мій, якщо ти не прийдеш сьогодні, буде запізно», але гонець не повернувся. Далі автор пише:
«Нічого не залишалося, окрім смерті — або гіршого за смерть. Наступного ранку, після тижня, сповненого грому, перші грубі кінні загони гунів почали входити до міста через зруйновану браму. Почалися грабунок, різанина й ґвалтування [...] Гуни нічого не щадили: ані домівок громадян, ані святинь, ні жінок, ні старих. Здавалося, що все загине у всеохопному й методичному вандалізмі та вбивстві.
Раптом над шумом різанини й руйнування здійнявся крик: «Орли! Орли!» І через могутній міст, що перекидався через Луару, з громом мчала кіннота Риму, а за нею — нестримні знамена готів. Вони наступали — і ніщо не могло їх зупинити. [...] Сам Аттіла злякався. Він наказав відступати. [...] Аецій дотримав свого слова. Орлеан започаткував визволення Галлії та Заходу».
Не знаю, як ви, а я, дійшовши до «Орли! Орли!» розгубився — як у реальній історії містянам могли допомогти Гвайгір Боривітер та інші орли Середзем'я?! Лише потім я зрозумів що йдеться про аквіли — орлів на верхівках штандартів римських легіонів.
Думаю що Толкін, якщо він це читав, теж відчув розрив між художньою силою цього образу і його нереалістичністю: розгледіти легіонних орлів з міських мурів, ще й по той бік ріки, було б вкрай складно. А той, хто першим побачив союзників, навряд чи кричав би саме про «орлів».
Але так само як Толкін створив ентів з шекспірівського образу лісу, що прийшов під Дунсіанський замок (у Шекспіра це були воїни, що несли гілки дерев для маскування), він міг перетворити металеві фігурки орлів на штандартах — на справжніх, живих орлів, які своєю появою приносять порятунок. Конкретний історичний образ — римські aquilae — міг, пройшовши крізь уяву письменника, перетворитися на один із найпотужніших і найпам’ятніших символів Толкінового епосу.
Немає коментарів:
Дописати коментар