Лист Дороті Сеєрз до Чарльза Вільямса про "Пекло" Данте

Дороті Сейерз / Sir William Hutchison, бл. 1950

Ньюленд Стріт, 24
Вітам, Ессекс
Чарльзу Вільямсу
16-17 серпня 1944 року

Друже Чарльзе,

Ти кажеш, що любиш отримувати листи, тому я пишу тобі цей, щоб сказати, що я розпочала важку справу, за яку ти несеш повну відповідальність.

Прочитавши "Постать Беатріче" (The Figure of Beatrice) і впоравшись із "Льюїсом про Мільтона" ["Передмова до Втраченого раю"], та фактично перечитавши більшу частину "Втраченого раю" як наслідок, я радісно зауважила подрузі, що Мільтон був приголомшливо великим письменником релігійного епосу, за умови, що вам не спаде на думку порівнювати його з Данте.

Моя подруга, з лагідним виразом обличчя і роззброюючою чесністю, відповіла, що ніколи не читала Данте. Тоді я усвідомила, що теж ніколи не читала Данте, а лише цитувала уривки з нього і розглядала ілюстрації Доре до "Пекла" (і я досі вважаю, що б там не було модно говорити про Доре, він був великим ілюстратором). Тоді мені спало на думку, що, мабуть, мені краще прочитати Данте, інакше я можу виявитися приреченою вічно шкандибати серед Лицемірів.

Невідомий лист про ентів

На аукціоні "Крістіс" продають раніше невідомий лист Толкіна від 28 лютого 1966 р., де він розповідає про "ходячий в'яз", якого бачив кузен Сема Гал:

— Гаразд, — сказав Сем ... — А що скажеш про тих людей-дерев, велетів, як їх називають? Подейкують, нещодавно бачили одного з них, вищого за дерево, ген за Північними Вересовищами. ... Цей був високий, як в'яз, і переступав через сім ярдів, ніби то був якийсь дюйм.

Довгий час з приводу цього "в'яза" точились дискусії — чи був це ент, чи може дружина ентів, а хтось казав що це залишкова згадка про велетнів, яку Толкін забув прибрати в остаточному варіанті книги. І ось знайшовся лист, де автор сам розставляє крапки над "і":

«Я бував у більшості куточків Уельсу, але топоніми, які я використовую, створені за англійськими зразками або запозичені з книг, хоча Крікголлоу насправді мав нагадувати Крікговелл. 

Ходячі в'язи мали бути ентами (але не дружинами ентів). Ґандалф попросив одного чи двох із них наглядати за Широм, але нікому про це не сказав.*

* Як можна зрозуміти з розмов Древлена з М[еррі] та П[іпіном], він знав про події набагато більше, ніж вони здогадувалися, і більше про "гобітів", ніж вдавав».

Минуло вже більше 50 років після смерті Толкіна, а його листи з невідомими деталями  його всесвіту все ще продовжують з'являтися. Можливо що і відповідь на ваше питання, на яке досі ніхто не відповів існує "десь там", у якомусь сімейному архіві?

Як би Толкін сприйняв аналіз своїх творів?

Мене завжди цікавило, як поставився б Толкін до спроб аналізувати його власні твори. І ось нещодавно на сторінці WELA у Facebook опублікували псевдо-толкінівський текст — цілком у дусі середньовічних літературних прийомів — де про це дискутують двоє його героїв: мандрівник з нашого світу Ельфвіне та ельфійський мудрець, автор «Сильмарилліона» Пенґолод. Звісно, це не відповідь самого Толкіна, але хоч якась індульгенція на подібні дослідження. 

Ельфвіне сказав: «Скажи мені, Пенґолоде, чому так багато шанувальників оповідей переймаються подібними питаннями: Хто такий Бомбадил? Чи мали балроґи крила? Чому Великих Орлів одразу не відправили знищити Перстень? Чи варті такі питання дослідження, чи це лише прості запитання, що створюють видимість мудрості?»

Пенґолод усміхнувся і відповів: «Ти ставиш гарне запитання, Ельфвіне. Давай спершу поміркуємо, що спільного мають усі ці питання. Чи не шукають вони прихованої відповіді, факту, схованого десь усередині оповіді?»

Толкін не писав детективів...

Детектив Дороті Сеєрс, 1927 р.

...і це дивно, бо на початку ХХ століття в Англії їх писали всі — від домогосподарок до священників. У Лондоні створили "Детективний клуб" де письменники ділилися своїми знахідками. Його очолив Ґілберт Кіт Честертон — богослов, поет, прозаїк, публіцист і автор відомої детективної серії про патера Брауна. "Королевою детективу" була Агата Крісті. Їй довелося обирати між кар'єрою в медицині та письменництвом: у часи Першої світової війни вона пройшла підготовку медсестри. З двох можливостей вона обрала письменництво, але й медичні знання не пропали марно: в її творах сюжет нерідко будується навколо того, що за "природними причинами смерті" ховається майстерне використання побічних дій звичайних ліків. Професійні медики відзначали достовірність, із якою вона описувала симптоми отруєння персонажів своїх книжок.

За легендою її ледь не вигнали з "Детективного клубу", бо в одній з книжок, яка шокувала читачів, вбивцею виявився герой, від імені якого йде оповідь, а це суперечило "десятьом заповідям детективів", які були ухвалені Клубом. Насправді все було навпаки: "декалог" створили як реакцію на цю книгу. Його автором був знайомий Толкіна, оксфордський католицький священник Рональд Нокс. Він здійснив відомий переклад Біблії англійською, і, не повірите, також писав детективи. Толкін дуже поважав його як священника, але "ноксівський" переклад Біблії йому не подобався.