Відповідь на зауваження читачки щодо того, що Фродо не зумів відмовитися від Персня і кинути його у Провалля Фатуму.
Далеко не всі (а в листах так взагалі тільки ви і ще одна людина) відзначили або прокоментували "поразку" Фродо. Але ж це дуже важливий момент.
З погляду автора, події на горі Фатуму випливають просто-напросто з логіки оповіді аж до цього моменту. Їх ніхто не підлаштовував навмисне і не передбачав доти, доки вони не трапилися. (Насправді, оскільки події на горі Фатуму мали виявитися життєво важливими для Оповіді, на різних стадіях розвитку сюжету я зробив кілька начерків або пробних варіантів - але жоден із них не використав, і всі вони були досить далекими від того, про що зрештою розповідається в закінченому творі) Але, по-перше, під кінець стало цілком зрозуміло, що Фродо після всього, що сталося, добровільно знищити Перстень не зможе. Розмірковуючи про розв'язання проблеми вже після того, як до нього дійшов (як до просто події), я відчуваю, що воно стоїть у центрі всієї поданої в книжці "теорії" істинного шляхетства і героїзму.
І справді, як "герой" у сприйнятті простеців Фродо "зазнав невдачі": він не витримав до кінця; він здався, відрікся. Я кажу "простеці" аж ніяк не з презирством; вони часто виразно бачать просту істину й абсолютний ідеал, до якого треба прагнути, навіть якщо він недосяжний. Однак у них є два слабких місця. Вони не розуміють складності будь-якої заданої ситуації в Часі, куди втягнутий абсолютний ідеал. Вони схильні забувати про той незбагненний елемент Світу, який ми називаємо Жалістю або Милосердям, і який також є абсолютно необхідною умовою для морально-етичної оцінки (оскільки в Божественній природі він присутній). У вищому своєму прояві він належить Господу. Для смертних суддів, які не володіють усією повнотою знання, він повинен вести до використання двох різних мірок "моралі". До себе самих ми повинні застосовувати абсолютний ідеал без жодних компромісів, тому що ми не знаємо меж тієї сили, що дана нам від природи (+ благодать), і якщо ми не прагнемо найвищого, то напевно не досягнемо того максимуму, якого могли б досягти. До інших, у тих випадках, про які ми знаємо достатньо, щоб судити, слід застосовувати мірку, пом'якшену "милосердям": тобто, оскільки ми в дусі доброї волі здатні зробити це без упередженості, неминучої в наших судженнях про себе самих, ми зобов'язані оцінювати межі сил ближнього та співставляти це із силою конкретних обставин. (Ми часто спостерігаємо, як таку подвійну мірку використовують святі, судячи себе самих тоді, коли на долю їм випадають великі негаразди чи спокуси, та ближніх своїх у час подібних же випробувань).
Ми - істоти скінченні, і сили наших тіла і душі як єдиного цілого обмежені ззовні в тому, що стосується дії або витривалості. Гадаю, про моральний провал можна говорити лише тоді, коли зусилля або витривалість людини не дотягують до покладених їй меж, і що ближча межа, то менша провина. (Тут не враховується "благодать" або збільшення наших сил як знаряддя Провидіння. Фродо була дарована "благодать": спершу відгукнутися на заклик (наприкінці Ради) після того, як він довго опирався повній капітуляції; і пізніше, у спротиві спокусі Персня (у ті моменти, коли оголосити його своїм і тим самим виявити обернулося б загибеллю), і в тому, як мужньо він виносив страх і страждання. Однак благодать не нескінченна, і, як видається, у Божественному промислі здебільшого обмежується тим, що необхідно для виконання завдання, призначеного одному знаряддю в структурі обставин та інших знарядь). Проте, гадаю, що в історії та на досвіді можна спостерігати, як окремих індивідів немов би ставлять у "жертовне" становище: ставлять їм такі ситуації або завдання, для розв'язання й здійснення яких потрібні сили, що виходять за всі покладені на них межі, ба більше: позамежні для будь-якої втіленої істоти у фізичному світі, - і в процесі тіло можуть знищити або понівечити так, що це зачепить і розум, і волю. Судити в кожному подібному випадку слід, ґрунтуючись на мотивах і намірах, з яких індивід почав, і, зіставляючи його вчинки і межі відпущених йому сил протягом усього шляху аж до того моменту, коли індивід "зламався".
Фродо розпочав свій квест з любові - щоб врятувати знайомий йому світ від біди за свій власний рахунок, якщо вийде; а також і в глибокому смиренні, розуміючи, що для цього завдання він абсолютно непридатний. Насправді він брав на себе зобов'язання лише зробити все, що зможе, спробувати відшукати шлях і пройти цією дорогою стільки, наскільки вистачить сил духовних і фізичних. Усе це він виконав. Я особисто не бачу, чому те, що розум його і воля зламалися під демонічним впливом після мук, вважається моральним провалом більшою мірою, ніж якби постраждало його тіло, - скажімо, якби його задушив Голлум чи його б придушило каменем, що впав згори.
Очевидно, саме так вважали Ґандалф і Арагорн, і всі, хто знав історію походу Фродо від початку і до кінця. Звісно, Фродо не став би нічого приховувати! Але що думав сам Фродо з приводу згаданих подій - це питання інше.
Спочатку Фродо начебто ніякого почуття провини не відчував (III 224-225: "То був Фродо, блідий, змучений, але він все ж таки знову став самим собою; погляд його був спокійний, і не читалося в ньому ні болісного напруження волі, ні божевілля, ні тіні страху... "Мети досягнуто, все, кінець", - [промовив Фродо]"); до нього повернулися розум і спокій. Але тоді він вважав, що приніс у жертву власне життя: він думав, що скоро помре. Однак він не помер; і можна помітити, що мало-помалу ним опановувало занепокоєння. Арвен першою помітила ознаки цього - і подарувала Фродо на підтримку свій дорогоцінний камінь, і замислилася над тим, як зцілити його.
Про те, як саме їй удалося все влаштувати, докладно не йдеться. Звичайно ж, Арвен не могла просто взяти й передати свій квиток на корабель! "Плисти на Захід" заборонялося всім, крім тих, хто належав до ельфійського народу, і для будь-якого винятку був потрібен "дозвіл згори", а сама вона не спілкувалася безпосередньо з Валар, тим паче після її рішення стати "смертною". Насправді тут мається на увазі, що саме Арвен уперше спало на думку відправити Фродо на Захід; вона попросила за нього Ґандалфа (напряму або через Ґаладріель; або і так, і так) і використала як аргумент свою власну відмову від права поплисти на Захід. Її зречення і її страждання були пов'язані і нерозривно переплетені з зреченням і стражданнями Фродо; і те, і інше стали частиною плану відродження стану людей. Її благання тим самим, можливо, виявилося особливо дієвим, і її задум став свого роду справедливим обміном. Саме Ґандалф був тим представником влади, який прийняв її прохання. З Додатків недвозначно випливає, що він був посланцем Валар і, по суті справи, їхнім повноважним представником у здійсненні плану боротьби проти Саурона. Він також близько спілкувався з Кірданом Корабельником; той передав йому свою каблучку і тим самим віддав себе в розпорядження Ґандалфа. Оскільки на тому ж Кораблі відплив і Ґандалф, то, так би мовити, жодних проблем не повинно було виникнути, ані при посадці, ані при висадці.
Поступово Фродо зникає "з картини": говорить і робить усе менше й менше. Здається мені, уважний читач, поміркувавши, зрозуміє, що в темні моменти, коли Фродо усвідомлював, що "поранений кинджалом, і жалом, і іклами, і довгим тягарем" (III 268), мучили його не лише моторошні спогади про пережиті жахіття, а також і невиправдані самозвинувачення: він сприймав і себе, і все, що він зробив, як уособлення провалу й невдачі. "І хоча я міг би повернутися в Шир, він здасться мені чужим, тому що мені самому вже не стати колишнім". Насправді то була спокуса з Темряви, останній проблиск гордині: бажання повернутися "героєм", не задовольняючись роллю просто знаряддя блага. А до цієї спокуси підмішувалася ще одна, темніша і, однак же, (у відомому сенсі) більш заслужена, бо, хоч би як це пояснювати, насправді ж він не кинув Перстень добровільно: його мучила спокуса пожалкувати про його знищення і, як і раніше, побажати його. "Він згинув назавжди, і нині все темно і порожньо", - говорив він, прийшовши до тями від своєї недуги в 1420 р.
"На жаль! - є рани, які до кінця не виліковуються", - говорив Ґандалф (III 268) - у всякому разі, не в Середзем'ї. Фродо відіслали або дозволили вирушити за Море заради зцілення, - якщо тільки зцілити його було можливо до того, як він помре. Згодом йому належало "піти": ніхто зі смертних не міг і не може вічно жити на землі або в межах Часу. Тож Фродо до певного часу вирушив одночасно в чистилище і назустріч своїй винагороді: нагородою йому став термін для роздумів і відпочинку, і здобуття більш істинного розуміння свого становища як у нікчемності, так і у величі, - термін, який він мав провести, як і раніше, в Часі, серед природної краси "Арди Непокривленої", Землі, не спаплюженої злом.
Відправився туди і Більбо. Поза всяким сумнівом, на завершення плану самого Гандальва. Гандальв був палко прив'язаний до Більбо, від самого дитинства гоббіта і далі. Його товариство насправді було вкрай потрібне Фродо: важко уявити собі, щоб гоббіт, навіть пройшовши через усе те, що пережив Фродо, був би повністю щасливий навіть у земному раю без товариша зі свого народу, а свого дядька Більбо Фродо любив найсильніше за всіх інших. (Порівн. III252 рядки 12-21 і стор. 263 рядки 1-2). Але Більбо сам по собі потребував милості і сам по собі її заслуговував. Він усе ще носив відмітину від Персня, яку потрібно було стерти остаточно: якийсь залишковий слід гордині та власництва. Зрозуміло, він був старий і думки в нього плуталися, і все ж це, як і раніше, давала про себе знати "чорна мітка", коли він запитав у Рівенделлі (III 265): "Що сталося з моєю каблучкою, Фродо, тією, яку ти забрав?"; а коли йому нагадали про те, що трапилося, він негайно відгукнувся: "Який жаль! Хотів би я знову на нього помилуватися". Що ж до його власної нагороди, в голові не вкладається, щоб життя його було повним, якби він не зазнав "ельфійськості чистої води" і не мав змоги вислухати від початку до кінця тих легенд і переказів, фрагментам яких він так радів.
Зрозуміло, годі сумніватися, що план насправді був задуманий і обговорений (Арвен, Гандальвом та іншими) ще до того, як Арвен про це заговорила. Однак Фродо зрозумів, що до чого, не одразу; усвідомити, що все це означає, можна було лише поступово, після зрілих роздумів. Така подорож спочатку, треба думати, здавалася зовсім не страшною, навіть скоріше бажаною - доки не називали точної дати і можна було відкладати її до нескінченності. Насправді йому хотілося, так по-хоббітськи (і по-людськи), просто-напросто знову "стати самим собою" і повернутися до колишнього, звичного, одного разу перерваного життя. Але вже на зворотному шляху з Рівенделла він раптово зрозумів, що це для нього неможливо. Звідси його вигук: "Де знайду я спокій?" Відповідь він знав, так що Ґандалф не відгукнувся ні словом. Щодо Більбо, ймовірно, Фродо не одразу зрозумів, що мала на увазі Арвен, кажучи: "Більше не судилося йому довгих мандрівок, крім однієї-єдиної". Як би там не було, до себе він ці слова не відносив. Коли Арвен це сказала (Т.Е. 3019 р.), він був ще молодий, йому не виповнилося й 51, а Більбо був на 78 років старшим. Але в Рівенделлі він став розуміти те, що відбувається, більш ясно. Що за бесіди він там вів, не повідомляється, але з прощальних слів Ельронда (III267) і так все зрозуміло. З часів першого ж нападу хвороби (5 жовтня 3019 р.) Фродо, напевно, замислювався про "відплиття", хоча, як і раніше, утримувався від ухвалення остаточного рішення - вирушити з Більбо, чи відправлятися туди взагалі. Визначився він, поза всяким сумнівом, після своєї тяжкої недуги в березні 3020 р.
* * *
Сем замислювався як персонаж чарівний і сміховинний. Деяких читачів він дратує і навіть бісить. І я їх чудово розумію. Усі гобіти часом викликають у мене ті ж почуття, хоча я, як і раніше, люблю їх усією душею. Але Сем буває і справді "нестерпний". Він - найтиповіший гобіт з усіх, кого ми бачимо часто; і в результаті цього в ньому найяскравіше проявляється та якість, яку часом ледве виносять навіть самі гобіти: вульгарність, - і під цим словом я маю на увазі не просто "приземленість", а духовну короткозорість, собою вельми горду, самовдоволення (різною мірою) і самовпевненість, і готовність усе міряти й оцінювати, зважаючи на обмежений досвід, втілений здебільшого у набридлих у зубах сентенціях "житейської премудрості". Ми близько знайомі лише з гобітами винятковими - тими, хто наділений благодаттю або даром: умінням бачити красу і шанувати те, що вище і шляхетніше за їхніх самих, - умінням, яке вступає в протиріччя з їхнім сільським самовдоволенням. Уявіть собі Сема, але без настанов Більбо, без його захопленості всім ельфійським! Зовсім не складно - достатньо лише поглянути на сімейство Хатонів (Розі Хатон стає дружиною Сема — А.К.) і на Дідуся Правонога після повернення "Мандрівників".
Сем був украй самовпевнений і в глибині душі злегка марнославний; однак марнославство це перемінилося завдяки його відданості Фродо. Він не вважав себе ані героєм, ані хоробрим, узагалі нічого визначного в собі не вбачав, - от хіба що служіння і вірність своєму панові. І до них (мабуть, неминуче) домішувалися гордість і власництво; їх важко зовсім відокремити від відданості тих, хто виконує подібну службу. У будь-якому разі, ці якості завадили йому до кінця зрозуміти улюбленого господаря і слідувати за ним у його поступовому наближенні до шляхетності служіння тим, хто до себе не привертає уваги, і до вміння побачити в зіпсованому - пошкоджене добро. Він з усією очевидністю не розумів до кінця ні спонукань Фродо, ні його горя в епізоді із Потаємним озером. Розумій він краще, що відбувається між Фродо і Ґолумом, у фіналі все, можливо, склалося б інакше. Напевно, для мене найтрагічніший момент у Повісті настає в II 323 і далі, коли Сем не зумів помітити разючу зміну в тоні Ґолума і у виразі його обличчя. "Нічого, нічого, - тихо промовив Ґолум. - Славний господар!" Каяття його занапащено під корінь, і вся жалість Фродо пропала даремно. (У тому сенсі, що "жалість" для того, щоб стати істинною чеснотою, має бути спрямована на благо її об'єкта. Вона порожня, якщо практикується тільки для того, щоб залишитися "чистим" самому, вільним від ненависті або вчинення несправедливості як такої, хоча і це теж гідне спонукання). Лігво Шелоб стає неминучістю.
Це, звісно ж, підказано самою "логікою оповіді". Навряд чи Сем міг би поводитися інакше. (Так, врешті-решт він прийшов до жалю (III 221-222), але для блага Голлума - надто пізно: "Розум його палав люттю... Зарубати цього віроломного вбивцю було б тільки справедливо... Але в глибині його душі крилося дещо, що його втримало: він не зміг ударити цю розпростерту в пилюці істоту - жалюгідну, змарнілу, непередавано нещасну"). А якби все-таки він повівся по-іншому, що сталося б тоді? У Мордор вони увійшли б іншим шляхом і інакше добиралися б до гори Долі, та й фінал виявився б зовсім іншим. Гадаю, увага змістилася б до Голлума, і до тієї боротьби, що точилася б між каяттям і новознайденою любов'ю, з одного боку, і Перснем - з іншого. І хоча любов ця міцнішала б з кожним днем, вона не змогла б взяти гору над владою Персня. Думаю, що якимось дивним, збоченим, жалюгідним чином Голлум спробував би (можливо, що й не свідомо) задовольнити обидва почуття. Напевно в якийсь момент незадовго до кінця він вкрав би Перстень або відібрав би його силою (як він і чинить у цій Повісті). Але, думаю, що, задовольнивши "пристрасть до володіння", він пожертвував би собою заради Фродо і добровільно кинувся б у вогняну безодню.
Думаю, що це часткове відродження через любов дарувало б йому більш ясне бачення, коли він оголосив би Перстень своїм. Він усвідомив би зло Саурона і раптово зрозумів би, що не може скористатися Перснем і не володіє ані силою, ані іншими якостями, достатніми для того, щоб зберегти Перстень при собі всупереч Саурону: єдиним способом утримати Перстень і зашкодити Саурону було знищити Перстень заодно із собою - і в мить осяяння він, можливо, зрозумів би, що тим самим також надасть найбільшу з послуг Фродо. У книзі Фродо все-таки одягає Перстень і оголошує його своїм, і, зрозуміло, він теж отримав би ясність бачення, та тільки часу йому забракло: на нього одразу ж напав Голлум. Щойно Саурон виявив, що Перстень привласнено, йому залишалося тільки сподіватися на владу Персня: на те, що претендент не зможе випустити його з рук доти, доки Саурон, що поквапиться прийти, не візьметься за нього. Тоді, можливо, і Фродо, якби на нього не напали, довелося б вчинити так само: кинутися в прірву разом із Перснем. В іншому разі він, звичайно ж, зазнав би повної невдачі. Ось вам цікава проблема: як би повівся Саурон і як би чинив опір претендент. Саурон негайно вислав Примар Персня. Вони, природно, були детально проінструктовані і жодним чином не помилялися щодо того, хто справжній володар. Володар Персня не був би для них невидимим, навпаки; тим вразливішим виявився б він для їхньої зброї. Але тепер ситуація відрізнялася від стану справ під Громовою, де Фродо діяв лише під впливом страху і хотів лише скористатися (марно) побічною властивістю Персня наділяти невидимістю. Відтоді він зріс. Чи залишилися б Примари Персня невразливими для влади Персня, якби Фродо скористався ним як знаряддям панування і підпорядкування?
Не зовсім. Не думаю, щоб Кільцепривиди спробували на нього напасти або схопили й узяли в полон; вони б підкорялися йому або вдавали, що підкоряються будь-якому дрібному його розпорядженню, що не перешкоджало б їхньому дорученню, покладеному на них Сауроном, який дотепер за допомогою дев'яти їхніх перснів (якими володів) цілковито контролював їхню волю. Доручення полягало в тому, щоб відвести Фродо від Прірви. Щойно він втратив би здатність або можливість знищити Перстень, в результаті сумніватися не доводиться - якщо не брати до уваги допомогу ззовні, на яку навряд чи доводилося сподіватися навіть віддалено!
Фродо став особистістю винятковою, але особливого роду: у сенсі, скоріше, духовного зростання, аніж примноження фізичних чи інтелектуальних сил; воля його значно зміцніла, як порівняти з тією, якою була, але досі воля ця використовувалася задля опору Персню, аніж заради його використання, і для того, щоб знищити Перстень. Фродо був потрібен час, багато часу, перш ніж він навчився б керувати Перснем або (що в даному випадку одне й те саме) перш, ніж Перстень став би керувати ним; перш ніж його воля і самовпевненість виросли б настільки, щоб він зміг би підкоряти інші могутні ворожі волі. І навіть тоді довгий час його вчинки і веління йому самому повинні були б, як і раніше, здаватися "добрими" і служити на благо іншим, крім нього самого.
Протистояння Фродо з Перснем і Вісімки (адже Король-чаклун позбувся всієї своєї сили) можна порівняти із ситуацією, коли маленький відважний чоловічок, володар руйнівної зброї, опинився віч-на-віч із вісьмома лютими дикунами великої сили та спритності, озброєними отруєними клинками. Слабкість людини в тому, що вона поки що не знає, як користуватися своєю зброєю; і водночас її характеру і вихованню насильство не до вподоби. Їхня слабкість у тому, що зброя людини навіює їм жах як якийсь страхітливий об'єкт їхнього релігійного культу, у рамках якого їх привчили догоджати тому, хто цим об'єктом володіє. Думаю, вони і виявили б "догідливість". Вони б вітали Фродо як "Владику". Ввічливими промовами вони переконали б Фродо покинути Саммат Наур - наприклад, щоб "поглянути на своє нове королівство і побачити вдалині новознайденим поглядом оплот влади, який йому нині треба оголосити своїм і використати для своїх цілей". А тільки-но той вийшов би з печери і почав витріщатися на всі боки, хтось із них завалив би вхід. На той час Фродо, цілком ймовірно, уже надто захопився б великими задумами правління й перетворення - у дусі того бачення, що спокушало Сема (III 177 - "У свідомості його сколихнулися божевільні фантазії; він побачив себе Семуайзом Могутнім, Героєм Епохи, ось він крокує з мечем через вдягнену мороком землю, і армії стікаються на його заклик, бо він іде нищити Барад-дур"), тільки значно ширше, значно грандіозніше, - щоб це помітити. Але якби він усе-таки зберіг бодай якусь здатність мислити розсудливо і частково зрозумів би сенс того, що відбувається, і відмовився б вирушити з ними до Барад-дура негайно, вони б просто почекали. Поки не з'явиться сам Саурон. У будь-якому разі, якби Перстень залишився цілим і неушкодженим, Фродо дуже скоро зіткнувся б із Сауроном. А в результаті сумніватися не доводилося. Фродо був би розбитий вщент, перетворений на пил або приречений на болісну долю раба, що втратив розум. Вже Саурон-то Персня б не злякався! Перстень належав йому, підкорявся його волі. Навіть здалеку Саурон впливав на нього, спонукав його робити все, щоб повернутися до господаря. А вже в присутності Саурона ніхто, за винятком дуже небагатьох, рівних йому в могутності, не міг і сподіватися вберегти від нього Перстень. Зі "смертних" - ніхто, навіть Арагорн. У боротьбі за палантир Арагорн був законним власником. Крім того, боротьба відбувалася на відстані, а у творі, де допускається втілення могутніх духів у фізичній і знищуваній формі, їхня сила має непомірно зростати за безпосередньої, фізичної присутності. Саурона треба уявляти вельми жахливим. Він приймав вигляд людини зростом вище звичайного, але при цьому не велетня. У колишніх своїх інкарнаціях він був здатний приховувати свою могутність (як Ґандалф); і являв собою постать вельми величну, сповнену великої тілесної сили, і виглядав, і тримався воістину по-королівськи.
З усіх інших, імовірно, міг здолати його тільки Ґандалф: будучи посланцем Валар і істотою того ж чину, безсмертним духом, одягненим у зриму фізичну форму. У "Дзеркалі Галадріелі", I 381, створюється враження, ніби Галадріель вважала себе здатною володіти Перснем і зайняти місце Темного Володаря. Якщо це правда, значить, те ж саме могли й інші хранителі Трьох, особливо Елронд. Але це - інше питання. Суть мороків Персня почасти і полягала в тому, щоб заполонити свідомість образами вищої влади. Але Величнi добре про те подумали і відкинули такий шлях, як випливає зі слів Ельронда на Раді. Те, що Галадріель відмовилася від спокуси, ґрунтувалося на попередніх роздумах і рішенні. У будь-якому разі Ельронд або Галадріель стали б продовжувати політику, що її нині проводить Саурон: вони побудували б імперію з могутніми і повністю залежними від них воєначальниками, і арміями, і військовими машинами, і згодом змогли б кинути Саурону виклик і знищити його силою. Поєдинок із Сауроном сам на сам, без будь-якої допомоги, навіть не розглядався. Можна уявити собі сцену, в якій у подібному становищі опинився б, скажімо, Ґандалф. Крихка вийшла б рівновага. На одному боці - те, що насправді Перстень зберігає вірність Саурону; на іншому - переважаючі сили, оскільки Саурон Перснем уже не володіє, та ще, можливо, тому, що міць його ослаблена - надто довго він спотворював і витрачав волю, підпорядковуючи собі нижчих. Якщо переможцем вийшов би Ґандалф, для Саурона результат був би тим самим, що й знищення Персня; для нього Перстень і справді був би знищений, забраний назавжди. Але Перстень і вся його праця залишилися б. І врешті-решт Перстень взяв би гору.
Ґандалф як Владика Персня виявився б куди гіршим за Саурона. Він залишився б "праведним", та тільки надто впевненим у своїй праведності. Він би продовжував керувати і розпоряджатися "на благо", в ім'я вигоди своїх підданих, згідно зі своєю мудрістю (яка була і залишилася б великою). Так, у той час як Саурон примножував [нерозбірливе слово] зло, "добро" залишалося чітко від нього відмінним. Ґандалф виставив би добро у відразливому вигляді, уподібнив би злу.
Лист №246 (чернетки) до місіс Ейлін Елгар, вересень 1963 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар