Падіння Феанора і ельфів через власницьке ставлення до Сильмарилів

«...В усіх цих текстах ідеться про Падіння, Смертність і Машину. ...Зв’язок зі Смертністю по­стає з огляду на те, як вона впливає на мистецтво та бажання творення (чи краще сказати: суб-творення), яке нібито не виконує жодних біологічних функцій і відсторонене від задоволення потреб простого біологічного життя, що з ним воно в нашому світі зазвичай перебуває у стані боротьби. Це бажання путами пристрасної любові прив’язане до реального первинного світу й, отже, пронизане чут­тям смертності, а відтак невдоволенням нею. У ньому закладено безліч можливостей для «Падіння». Це бажання, привласнюючи створене «власноручно», може трансформуватись у бажання воло­діти; суб-творець захоче бути Володарем і Богом власного приват­ного творення. Він повстане проти законів Творця, особливо проти смертності...

...Проте найвидатніший ельфійський ремісник (Феанор) замкнув Світло Валінору в трьох верховних коштовностях — Сильмарилах — іще до того, як Дерева були споганені чи знищені. Тож їхнє світло жило звідтоді лише в цих каменях. Падіння ж ельфів стається через влас­ницьке ставлення до цих коштовностей Феанора та сімох його синів. Ворог захоплює коштовності й, прикрасивши ними Залізну Корону, пильно стереже у своїй неприступній твердині. Сини Феанора дають жахливу та блюзнірську обітницю бути ворогами і мститись усім і кожному (навіть богам), хто наважиться заявити про свою причет­ність до Сильмарилів чи про право на них. Вони підбурюють більшість свого роду повстати проти богів, полишають рай і виступають на без­надійну війну з Ворогом. Першим «плодом» їхнього падіння стає війна в Раю, братовбивство між ельфами, яке разом із лихою обітницею не­відступно супроводжує всі подальші геройські вчинки, спричиняючи віроломства та нівелюючи перемоги. 

«Сильмариліон» — це історія Війни ельфів-вигнанців із Ворогом, війни, що точиться на Північно­му Заході світу (Середзем’я). У цій історії задокументовано кілька опо­відей про звитяги і трагедії, проте завершується вона катастрофою та проминанням Стародавнього Світу, світу тривалої Першої Епохи. Ельфи віднаходять коштовності (завдяки вирішальному втручанню богів) тільки для того, щоби знов — і вже навіки — втратити їх: одну поглинуло море, другу — надра землі, а третя стала зорею не­бесною. Цей збірник легенд завершується видивом кінця світу, його зруйнуванням і новостворенням, а також віднайденням Сильмарилів і «досонячного світла» після вирішальної битви. Це видиво своєю появою найбільше завдячує давньоскандинавській візії Раґнарока, хоча не дуже до неї подібне».

Лист №131 до Мілтона Волдмена, кінець 1951 року

(Цей лист українською є у Сильмарилліоні видавництва "Астролябія")