Шир — острівець реального світу у Середзем'ї

Відплиття з Сірих Гаваней

Шир і його гобіти — це, по суті, острівець реального світу, перенесений у міфологічний світ Середзем'я. Побут гобітів*, їх звички і уявлення про безпеку і комфорт — це дзеркальне відображення нашої повсякденності у світі епічних легенд, де живуть королі, герої та чаклуни.

Ми, читачі, схильні ототожнювати себе із людьми — благородним Арагорном, гордим Боромиром чи рішучим Еомером, а гобітів вважаємо казковим народом, далеким від нашої реальності. Проте сам Толкін називав себе "гобітом у всьому, окрім зросту". Але слово "люди" в цьому випадку — оманливе, персонажі, яких ми вважаємо "людьми" ближчі до Геракла чи Ахілла ніж до людей сучасності. І якщо шукати себе у цьому світі, то найближчими до нас будуть не люди, а гобіти: Більбо, Фродо, Сема, Мері чи Піпін.

У цьому світлі фінал історії, де король Араґорн забороняє Великому Народу переступати межі Ширу, набуває подвійного сенсу. Це описано як милість короля, що оберігає мирне життя гобітів**. Але з іншого боку — це прощання зі світом легенд. Як ельфи залишають Середзем'я, забираючи зі світу чари, так і великі герої залишають гобітський світ. Для Ширу двері до великої Пригоди зачиняються.

Таємничий перстень короля Едуарда і загадка 1400 року

Вілтонівський диптих, бл. 1395 р. 

У неділю прочитав пост італійця Oronzo Cilli, про Вілтонівський диптих у зв'язку із Толкіном та інших Інклінгів. Подорожуючи Італією у 1955 році Толкін подарував репродукцію цієї картини монастирю Св. Колетти в Ассізі. Сам диптих — "надзвичайно рідкісний екземпляр англійського живопису пізнього середньовіччя". Цікаво, що на ньому є символи, знайомі нам по книгам Толкіна.

З лівої сторони на колінах стоїть король Річард ІІ, замовник цього діптиху. На шиї у нього кольє зі стручків з насінням дроку (лат. planta genestia), від латинської назви якого пішла назва династії Плантагенетів. Цей рослинний символізм не міг не промовляти до Толкіна — згадаймо подарунок Ґаладріелі Семові: коробочку землі з насінинкою ельфійського маллорну.

На грудях короля висить його особиста емблема — білий олень. Сніжно-білу оленицю з оленятами намагалися вполювати гноми у Темному Лісі.

Цікаво, що усі 11 ангелів, що оточують Богородицю на правій панелі, теж мають емблеми із зображенням білого оленя а на шиях у них ланцюжки із підвісками у вигляді стручків дроку. Число 11 у Біблії має негативні конотації (наприклад число апостолів після зради Іуди), але ці емблеми і прикраси наче включають Річарда ІІ дванадцятим у їх коло, тим самим відновлюючи символічну гармонію*. Як тут не згадати Більбо, якого гноми взяли чотирнадцятим щоб уникнути нещасливого числа учасників походу.

Чи схожий Араґорн на Томаса Бекета?

Місце загибелі Томаса Бекета
у Кентерберійськом соборі

У пошуках зв'язку подій "ВП" із легендами про святих буває що легенда дуже коротка і тоді зв'язок лежить майже на поверхні. Ось наприклад, за день до того, як Ґандалф падає у безодню Морії відзначався день Тібуртіуса, Валеріана та Максімуса — трьох мучеників, "єдиний достовірний факт" про яких це те, що їх поховали у римських катакомбах. Як тут не згадати "темні тунелі", якими Ґандалф переслідував Балроґа у надрах Морії: "Народ Даріна не копав тих ходів, Ґімлі, сину Ґлоїна"*.

Складніший випадок — це святі, про життя яких є багато відомостей. Ось наприклад зустріч Фродо і Араґорна у "Грайливому Поні" відбувається у день св. Томаса Бекета. Яка біографічна деталь може пов'язувати його життя із героями чи подіями цієї зустрічі? Він був і полководцем, і канцлером Генріха II, і улюбленим наставником його сина — Генріха Молодого Короля. Пізніше він став архієпископом Кентерберійським, а потім і вигнанцем після конфлікту з Генріхом II.

Декілька разів я починав читати статтю про Бекета і не міг зрозуміти — може він чимось схожий на Араґорна? Але якоїсь переконливої деталі я знайти не міг, аж поки не дочитав до опису того, як Томас Бекет загинув.

Араґорн, Стежина Мертвих і Добрий пастир

Добрий пастир, римські катакомби, 3 ст. н.е.

Араґорн — одна з трьох христологічних фігур "Володаря Перснів": Фродо уособлює Христа як священника, Ґандалф — як пророка, а Араґорн — як царя. Кожен з цих персонажів переживає символічну смерть. У випадку Араґорна це прохід Стежиною Мертвих.

Про цей шлях казала у своєму загадковому посланні Ґаладріель*: "Та темні на тебе ждуть манівці — Дорогу до Моря сторожать Мерці". Елронд через своїх синів також передає послання: «Нехай Араґорн пригадає слова ясновидця, а ще — про Стежину Мертвих». Рогірими, що століттями живуть поруч із місцем де починається цей шлях знають, що ніхто живим з цієї стежини не повертався. Зачувши про рішення Араґорна пройти нею Еомер каже йому: "навряд чи ми ще побачимося на білому світі".

Проте Араґорну суджено пройти цей шлях. У пророцтві**, яке згадує Елронд, сказано: "Виведе хто / із туманів мрячних народ забутий? / Нащадок тих, кому вони клялись". Стежину Мертвих охороняють неупокоєні душі тих, що колись присяглися Ісілдуру стати на його сторону, але порушили клятву. Араґорн, як його нащадок має право прикликати їх на останній бій.

Планета Середзем'я і наукове фентезі

Конан як "наукове фентезі" (1950)

Кому взагалі може спасти на думку що Середзем'я — це інша планета? Проте Толкіну доводилося наголошувати, що події "Володаря Перснів" відбуваються на нашій Землі, але у далекому минулому. Але чому взагалі виникла така думка?

Виявляється що до 50-х років ХХ століття фентезійні твори описували події у просторі сновидіння. Такий прийом став популярний завдяки Льюісу Кероллу, але і до нього пригоди героїв Джорджа Макдональда і Вільяма Морріса відбувалися у ірреальному і мінливому просторі.

Водночас існувала наукова фантастика, яка описувала структуровані світи, які діють за законами науки. Вони сприймались як «реальні» — принаймні всередині власної внутрішньої логіки.

Том Бомбадил та Ґолдбері / Джей Джонстон

Tom Bombadil & Goldberry Manuscript, by Jay Johnstone

Віщий сон Фарамира або Передчуття війни

Фарамир. Кадр з "Володаря Перснів"

На Раді Елронда Боромир розповідає, що вирушити на пошуки шляху до Рівенделлу — місця, яке в уявленні гондорців залишалося лише напівзабутою легендою — його спонукав пророчий сон:

"У тому сні небо на сході потемніло, дедалі голосніше гримів грім, а на заході небо ще голубіло, і звідти долинув голос, далекий, але виразний, і голос кричав:
Зламаний Меч шукайте —
До Імладрісу йдіть;
Рада там буде — знайте —
Морґулу чар не встоїть.
Знака появи чекайте:
Фатум уже гряде,
Не спить Ісілдура Прокляття,
І Дрібнолюдик іде".

Втім, за словами Боромира, цей самий сон двічі снився його брату — Фарамиру. Вперше це сталося напередодні раптового нападу Саурона на Ґондор 20 червня 3018 року, який став початком нової війни Темного Володаря проти вільних народів Середзем'я.

Якщо зіставити календар Середзем'я і католицький літургійний календар, то день, коли Фарамиру наснився віщий сон відповідає 19 вересня — святу св. Януарія, одного з найбільш шанованих італійських святих. 

Чому Стежина Мертвих починається у Дунхарроу?

Попередній варіант Дунхарроу (Гірського Скиту).
Малюнок Толкіна

Перш ніж пройти Стежиною Мертвих, зібрати армію клятвопорушників і тріумфально з'явитися на піратських кораблях у вирішальний момент битві під Мінас-Тірітом, Араґорну і його супутникам потрібно дістатися початку цього шляху. Вхід на Стежину мертвих знаходиться на плато Дунхарроу, на сході долини Харроудейл.

Це повторення "харроу" у кожній назві аж ніяк не випадкове. З одного боку "harrow", як вказує у примітках Толкін, є осучасненим варіантом давньоанглійського "hearg", що означає "(язичницький) храм або ідол". Це слово дійсно досі зустрічається у географічних назви Англії.

Тож Дунхарроу означає «язичницьке святилище на схилі пагорба», а Харроудейл — «долина святилища». У підніжжя пагорба є також село Underharrow, перекладене Оленою Фешовець як "Підгірці", а у перекладі Катерини Оніщук як "Нижнє Капище".

Але це не все. В англійській мові є інше слово "harrow", ідентичне по звучанню, але інше за походженням. Воно входить у вираз “Harrowing of Hell” — «Спустошення Пекла». Так називають зішестя Христа до аду, під час якого Він, подібно до переможного воїна, руйнує врата смерті й визволяє душі праведників. Це слово походить від давньоанглійського "hergian", що означає "вчиняти набіг, грабувати або спустошувати".

Таким чином, не виключено, що Толкін тут навмисно використав слово "харроу", яке водночас:

• зустрічається у географічних назвах, 
• вказує на дохристиянську сакральність, 
• і водночас — фонетично та асоціативно — нагадує про християнську легенду про сходження до пекла.

Усе це особливо доречно, якщо згадати, що саме тут Араґорн, нащадок королівського роду, проходить Стежиною Мертвих і дає можливість душам клятвопорушників виконати свій обов'язок і звільнитись від своєї жахливої долі привидів, приречених на вічні муки.

Мати Божа Гваделупська, Покровителька Мексики

Картина "Діва Гваделупська", пр. 1700

За легендою Діва являлася декілька разів з'являлася селянинові. У доказ цієї події він приніс священнику у своєму плащі троянди, зібрані посеред зими. Коли він розгорнув плащ, то виявилося що на його тканині проявився образ Богородиці. За легендою ця подія відбулася 12 грудня 1531 року.

Цікаво що ця дата припадає на день Зимового сонцестояння: перехід на Григоріанський календар відбувся пізніше.

Образ Марії має відмінність від того, як її зображають згідно Іоанна Богослова: "І з’явилась на небі велика ознака: Жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на її голові вінок із дванадцяти зір" (Об'явлення 12:1).

Однак на цій іконі, яку вважають нерукотворною, зорі не утворюють вінець над головою Богородиці, а прикрашають її накидку.

Еовін і темно-синя мантія, оздоблена зірками

Еовін та Фарамир на стінах Мінас-Тіріту

Коли я шукав що пишуть в інтернеті про образ Діви Марії у "Володарі Перснів" то на свій подив з'ясував що майже у кожній жіночій постаті цієї книги читачі знаходять риси, що перегукуються з образом Богородиці.

Звичайно що важко уявити, що кожна героїня у Толкіна є втіленням Марії, проте і у Ґаладріелі, і у Арвен, і у Еовін є моменти, коли автор створює образ, який перегукується із традиційною іконографією Пресвятої Діви.

Наприклад, сцена, в якій Еовін і Фарамир стоять на мурах Мінас-Тіріту, вдивляючись у далечінь у тривожному очікуванні новин з поля бою. Вони ще не знають, що саме в цей час — 25 березня — наближається мить коли Перстень буде знищено:

"Вони загорнулись у теплі плащі, а поверх плаща Еовіна накинула темно-синю мантію кольору літнього неба, вишиту срібними зорями на подолі та біля шиї. Фарамир звелів принести цю одіж і сам накинув її на плечі Еовіні; й подумав він, яка воістину прекрасна та велична стояла вона поруч. Цю мантію носила його мати, Фіндуїлас із Амрота, яка померла передчасно, і була ця одіж пам'яткою чарівності далеких днів і першого горя; і Фарамир вирішив, що мантія пасує до печальної краси Еовіни".

К. С. Льюіс. ДОВГОЖИТЕЛІ

Переклад уривку з глави VI книги К. С. Льюїса The Discarded Image: An Introduction to Medieval and Renaissance Literature

Є щось зловісне в тому, щоб віддати лепрекона до робітного дому. Єдина втіха — він, напевно, не буде працювати.
— Честертон

Я виділив Longaevi, або довгожителів, в окремий розділ, бо місце їх проживання — десь між повітрям і землею. Чи настільки вони важливі, щоб виправдати таке виділення — інше питання. В певному сенсі, якщо можна ризикнути оксюмороном, їх незначущість є їх значущістю. Це істоти марґінальні, втікачі. Можливо, це єдині створіння, яким Модель (світу) не надає, так би мовити, офіційного статусу. Саме в цьому полягає їхня образна цінність. Вони пом’якшують класичну суворість величного задуму. Вони вносять у Всесвіт, що ризикує стати надто поясненим, надто прозорим, бажаний натяк на дику невизначеність.

Я використовую для них назву Longaevi з твору Марціана Капелли, який згадує «танцювальні гурти longaevi, що населяють ліси, галявини, гаї, озера, джерела та струмки; їх імена — Пани, Фавни... Сатири, Сільвани, Німфи...»
Бернар Сільвестр, хоч і не вживає слова longaevi, описує схожих істот — «Сільванів, Панів та Нереїв» — як таких, що мають «довше життя» (ніж у нас), хоча не є безсмертними. Вони невинні — «з бездоганною поведінкою» — і мають тіла з чистих стихій.

C.S. Lewis THE LONGAEVI

The Discarded Image An Introduction To Medieval And Renaissance Literature 

C. S. Lewis

CHAPTER VI

THE LONGAEVI

There is something sinister about putting a leprechaun in the workhouse. The only solid comfort is that he certainly will not work. CHESTERTON

I have put the Longaevi or longlivers into a separate chapter because their place of residence is ambiguous between air and Earth. Whether they are important enough to justify this arrangement is another question. In a sense, if I may risk the oxymoron, their unimportance is their importance. They are marginal, fugitive creatures. They are perhaps the only creatures to whom the Model does not assign, as it were, an official status. Herein lies their imaginative value. They soften the classic severity of the huge design. They intrude a welcome hint of wildness and uncertainty into a universe that is in danger of being a little too self-explanatory, too luminous.

I take for them the name Longaevi from Martianus Capella, who mentions ‘dancing companies of Longaevi who haunt woods, glades, and groves, and lakes and springs and brooks; whose names are Pans, Fauns... Satyrs, Silvans, Nymphs. . .’(1) Bernardus Silvestris, without using the word Longaevi, describes similar creatures— ‘Silvans, Pans, and Nerei’—as having ‘a longer life’ (than ours), though they are not immortal. They are innocent—‘of blameless conversation’—and have bodies of elemental purity.”(2)

Мейбл Толкін та її сини

Мейбл Толкін та її сини: Джон Рональд та Хіларі Артур

Вперше побачив ці фото поруч і здивувався наскільки Дж. Р. Р. Толкін схожий на свою матір. Мейбл Толкін 26 років, а Джону Роналду — 13. Молодшому брату, Гіларі — 11.

* * *

Про Гіларі Толкіна мало згадують, напишу про нього тут.

Хоч Толкін писав що він "гобіт у всьому окрім зросту", насправді Гіларі вів більш тихе і гобітське життя ніж його старший брат.

Після закінчення школи короля Едварда, де вони вчилися разом, Гіларі став допомагати їх тітці Джейн Нів (сестрі Мейбл) у сільському господарстві. Під час 1-ї Світової війни служив на территорії Англії, займався продовольством і логістикою. Потім сам став власником фруктової ферми в Івшемі, містечку, де багато поколінь жили родичі по материнській лінії.

Все життя брати залишалися у дружніх стосунках і зустрічалися коли була така можливість. Місцем зустрічей братів був заїзд "The Bell Inn" у містечку Моретон-ін-Марш - його було обрано як місце посередині між Івшемом і Оксфордом. Вважається що цей заїзд став прототипом для "Грайливого Поні".

Гіларі був одружений і мав три сини. Він пережив свого брата і помер на три роки пізніше за Дж. Р. — у 1976.

Фейрі як нейтральні янголи і тисячолітня мить

Зоя Жук у фейсбуці:

Сучасне християнство не вірить у фейрі. Якщо спитати в священика, що визначні богослови в історії християнства казали про ельфів, то - тут, як пощастить:) або священик «свій» і теж любить Толкіна і пожартує щось по-середземському… або подумає, що з нього дражняться і пошле куди-подалі.

Насправді ж, в середньовіччі справді існувала галузь теології, що обмірковувала, ким є фейрі, чи є в них душа, чи вмирають вони, чи можна людині з ними взаємодіяти тощо.

Загальноприйнятим консенсусом було вважати, що під час «Війни в Небесах» (коли архангел Михаїл скинув Люцифера з Небес за бунт проти Бога-Творця, але до створення людини) було насправді не дві партії, а три: вірні Богові, повстанці та нейтральні, які утрималися і вирішили перечекати, чия візьме. За це Бог їх відправив з Небес «подумати і визначитися» - і прийняти остаточне рішення до часу останньої битви сил Добра проти Пітьми, що буде на прикінці світу. Вигнав з Небес, але куди? Куди податися ангелу-безхатьку? І ці ангели-вигнанці створили власний світ. От тільки вони не Бог і тому їхній світ не зовсім реальний, він чари-магія-ілюзія. Там нема справжньої їжі, плину часу, праці, радощів і труднощів, вони зависли в миті, що розтяглася на тисячоліття. Тому такі ласі фейрі до людських почуттів, праці і нашого намацального світу, аж дехто краде з нього їжу, речі, людей.

Порівняння: гра у Гейзинги і чарівна казка у Толкіна

Ще на першій лекції хотів попросити Олександра Філоненка прокоментувати збіг між поглядами Толкіна на чарівні казки і концепцією гри Йогана Гейзинги, але тоді задавати це питання здалося зарано, а потім виявилося запізно :)

Йоган Гейзинга, нідерландський медієвіст, історик культури у 1938 році опублікував книгу "Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури", де показує що гра лежить в основі культури людства. Толкін у 1939 році виступає з лекцією "Про чарівні казки" де показує важливість казок для людини. Вигадані світи дозволяють поновому побачити світ буденності.

Я спробував провести паралелі між концепцією гри Гейзинги і концепцією чарівної казки у Толкіна.

Гейзинга: Гра — не просто дитячі пустощі. Гра лежить в основі культури людства.
Толкін: Чарівна казка — не примітивна вигадка, в яку вірять тільки діти.

Г: Гра має правила, яких гравці мають суворо дотримуватись. Порушення правил руйнує гру.
Т: Вторинний світ має бути внутрішньо послідовним. Якщо автор порушує логіку світу — чари зникають і читач перестає вірити в цей світ.

Г: Гра відрізняється від звичайного життя місцем і тривалістю. Вона відбувається у відокремленному просторі і часі.
Т: Події казки відбуваються у вторинному світі — поза межами реального місця і часу.

Г: Гра не має на меті вигоду чи користь. Сенсом гри є сама гра.
Т: Чарівна казка не є проповіддю чи алегорією. Вона дарує втечу, оновлення сприйняття та втіху. Її цінність не вимірюється практичністю.

Г: Гра добровільна, вона, по суті це свобода.
Т: Чарівна казка — це добровільна дія: і автор, і читач добровільно входять у світ Фейрі. Вони свідомо погоджуються сприймати світ казки як дійсність — це не примус, а вільне прийняття.

З цього курсу ми бачили що у Джорджа Макдональда було особливе ставлення до гри, а всі особистості яких ми розглядали, сприймали Середньовіччя як основу для розвитку мистецтва  і культури, точку нового старту у своїх пошуках.

Чи можна долучити Гейзингу до цієї традиції? Чи випадкове таке співпадіння поглядів Толкіна і Гейзинги? Чи можна сказати що вони обидва відчули дух часу, разом із Германом Гессе і його "Грою в бісер"?

* * *

Цитата про гру:

"Видя весенний разлив реки, выходяшей из своих берегов, мы говорим: река играет. Любуясь драгоценным камнем, сыплющим сломь лучей, замечаем: хорошая игра. Каждый раз смыслы слова, звуково неизменного, меняются, «играют». Лишь в применении к актеру они соединяются в одно: актер играет и как река, которой мало ее берегов, и как камень, ломающий о свои грани единый луч, множа и сложня его, и как дитя, предвосхищающее в играх свою зрелость: игре в преддействии и посвящена вся эта глава."