Шир — острівець реального світу у Середзем'ї

Відплиття з Сірих Гаваней

Шир і його гобіти — це, по суті, острівець реального світу, перенесений у міфологічний світ Середзем'я. Побут гобітів*, їх звички і уявлення про безпеку і комфорт — це дзеркальне відображення нашої повсякденності у світі епічних легенд, де живуть королі, герої та чаклуни.

Ми, читачі, схильні ототожнювати себе із людьми — благородним Арагорном, гордим Боромиром чи рішучим Еомером, а гобітів вважаємо казковим народом, далеким від нашої реальності. Проте сам Толкін називав себе "гобітом у всьому, окрім зросту". Але слово "люди" в цьому випадку — оманливе, персонажі, яких ми вважаємо "людьми" ближчі до Геракла чи Ахілла ніж до людей сучасності. І якщо шукати себе у цьому світі, то найближчими до нас будуть не люди, а гобіти: Більбо, Фродо, Сема, Мері чи Піпін.

У цьому світлі фінал історії, де король Араґорн забороняє Великому Народу переступати межі Ширу, набуває подвійного сенсу. Це описано як милість короля, що оберігає мирне життя гобітів**. Але з іншого боку — це прощання зі світом легенд. Як ельфи залишають Середзем'я, забираючи зі світу чари, так і великі герої залишають гобітський світ. Для Ширу двері до великої Пригоди зачиняються.

Навіть ті гобіти, що пройшли через Війну Персня, покидають свій край. Фродо, Більбо і Сем відпливають за Західне Море разом із ельфами. Піпін і Мері наприкінці життя вирушають у Ґондор, і спочивають серед епічних героїв і королів давнини. Ці двоє виокремлені Толкіном — завдяки напою ентів їх зріст стає ближчим до людського. У кінці книги, коли дорогою в Шир четверо гобітів зустрічаються з ентом Древленом, лише Піпін і Мері знову п'ють з ним чарівний напій — неначе знак їх належності до світу героїв.

З прологу на початку книги ми дізнаємося що гобіти боялися Моря. Море у книзі — символ вічності, але для гобітів воно перетворилося на символ смерті. Зброя і обладунки Більбо зберігалися у музеї як "метом" — гарна але непотрібна річ. І те, й інше вказувало на віддалення Ширу як від світу ельфів, так і від світу героїв. Проте зустріч із ельфами та дунаданами у його лісах залишалася можливою для тих, хто її прагнув.

Але наприкінці книги Ширі остаточно входить у час буденності. Світ, у якому він існує, замкнувся — від чарів, від епосу, від втручання справжньої Пригоди. На пам’ять його жителям залишилися лише записи з «Книги Західного Пограниччя» і згадки про той дивовижний «чотириста двадцятий рік» — час доброго врожаю, що увійшов у приказку.

__________

* Як написав Толкін у листі у видавництво: "Насправді Шир — це свого роду уорікширське селище часів приблизно Діамантового ювілею [правління королеви Вікторії]", тобто близько 1897 року (Лист 178).

** Таке рішення король ухвалює, щоб у майбутньому не допустити захоплення гобітських земель — як у розділі «Очищення Ширу», коли напівлюди-напіворки встановлюють там «воєнний комунізм». Літературні критики відзначають що цей розділ по стилю належить до жанру реалістичного роману, це найбільш не-фентезійна частина книги. Тут нема чудес і "закони природи діють в повну силу". Навіть Саруман, позбавлений магічних сил, діє як цинічний політик. Єдиний містичний елемент — сцена його смерті, де вітер розвіює сіру імлу, що піднявся над тілом колишнього чарівника.