Толкін про обставини написання "Листка пана Дрібнички"

Надсилаю вам "Листок пана Дрібнички". Я замовив із нього копію спеціально для вас, на випадок, якщо захочете залишити її собі, — з "Даблін рев'ю", у якому оповідь публікували майже 20 років тому. Вона була написана (як мені здається) перед самим початком Війни, хоча вперше я прочитав її вголос друзям на початку 1940 р. Нічого не пам'ятаю про те, як її писав, окрім хіба того, що одного разу вранці прокинувся з цією історією в голові, швидко її надряпав, — причому опублікована версія, за великим рахунком, майже нічим не відрізняється від першого, накиданого поспіхом, варіанта. Вона мене досі зворушує невимовно, щоразу, як я її перечитую.

Насправді і строго кажучи, це не "алегорія", це, швидше, "міф". Адже передбачається, що Дрібничка — реальна особистість, у якій змішалося і хороше, і погане, а зовсім не "алегорія" якогось окремого пороку або чесноти. Прізвище Періш [В українському перекладі Парохій. Прізвище "Періш" є промовистим і означає "(церковна) парафія", що викривається у фіналі повісті: Niggle's Parish, тобто "Дрібниччина парафія"] виявилося дуже доречним для жарту Носія; однак, наділяючи ним персонажа, я не вкладав у нього жодного особливого значення. Колись я знав садівника на прізвище Періш. (А в нашому телефонному довіднику, як я бачу, Перішів аж шість.) Зрозуміло, окремі деталі можна пояснити, виходячи з біографічних фактів (що викликає в сучасних критиків інтерес просто-таки маніакальний, тож вони найчастіше цінують літературний твір лише остільки, оскільки він показує нам автора, і переважно в непривабливому світлі). 

Божественна комедія пана Дрібнички

Артем Каменщиков, для журналу «Ідеаліст»

Оповідання «Листок пана Дрібнички» вирізняється серед інших творів Толкіна. Будь-який твір він писав довго і важко, а цей на чотирнадцять сторінок створив за один день. Толкін неодноразово казав, що ненавидить алегорію, але «Листок» – явно алегорична оповідь. Ба більше, вона загадковим чином подібна до «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі. Про що ж розповідає ця історія?

У ній ідеться про такого собі пана Дрібничку, художника, якому «ліпше вдається малювати листя, ніж дерева»[1]. Кожен мешканець країни, де живе Дрібничка, в якийсь момент має відправитись у Подорож, до якої слід підготуватися; проте Дрібничка не може на це знайти часу й сил. Одного разу в своїй уяві він побачив чудесне дерево і з тих пір малює тільки його – інші картини він закинув, або вони стали частиною його великого полотна. Час від часу своїми проханнями його відволікають сусіди, особливо найближчий сусід – Парохій, який не розуміється на мистецтві, але бачить, що город Дрібнички занедбаний. Парохій шкутильгає на одну ногу, тож часто звертається до Дрібнички за допомогою. Дрібничка допомагає сусідам, але з важким серцем – скоріше з ввічливості, ніж через справжнє бажання допомогти.

Божественна комедія пана Дрібнички

Данте і його "Божественна комедія", Доменіко ді Мікеліно, 1465

Дослідники творчості Толкіна виявили багато спільного між його коротким оповіданням “Листок пана Дрібнички” та “Божественною комедією” Данте. На перший погляд це досить неочікуване поєднання, адже ми звикли до того що твори Толкіна більше пов’язані якщо не з північною, скандинавською міфологією, то принаймні із англійськими легендами і фольклором.

Однак, як виявляється у свій час Толкін входив у Оксфодське товариство Данте (Oxford Dante Society), в якому він навіть зробив принаймні одну доповідь. Сам Толкін казав що туди його затягнув Клайв Льюіс, проте згадував також що вони читали одне одному уривки з Данте.

Але ще сильніше вплинув на Толкіна інший учасник літературного гуртка “Інклінги” — письменник і богослов Чарльз Вільямс. Через початок війни він, разом із редакцією Oxford University Press, у 1939 році переїхав з Лондона у Оксфорд і став регулярним (і третім за своєю важливістю після Льюіса і Толкіна) учасником “Інклінгів”.

Мистецтво згідно романтичного богослов'я

Підхід Чарльза Вільямса до аналізу творів Данте, застосований до "Листка пана Дрібнички" Дж. Р. Р. Толкіна

Майкл Мілберн

Оригінал статті

Естетичне кредо "мистецтво заради мистецтва" часто відкидають як замкнене коло. Але навіть якщо ми сприймемо ці слова в тому значенні, яке вони, безумовно, повинні мати - мистецтво заради краси і нічого більше, - то, здається, щось "порочне" все одно залишиться. Світ має так багато нагальних потреб, а естетик, здається, воліє їх ігнорувати. Однак численні політичні школи критики, які прийшли до влади, кинувши виклик формалістичній заклопотаності естетикою, висловлюють глибокий імпульс пов'язати мистецтво з соціальною справедливістю та загальним благом. Але у власній заклопотаності політикою ці підходи іноді ризикують залишити красу позаду. Багато художників і теоретиків, власне, досить голосно закликають до її залишення. Інші терпітимуть, щоб вона залишилася, але не без того, щоб звести її до другорядної ролі засобу для досягнення якоїсь більш прагматичної мети.

Але з християнської богословської точки зору, дихотомія між красою і соціальною справедливістю, яку приймають як естетики, так і утилітаристи, є хибною. Бо і краса, і соціальна справедливість, і загальне благо пов'язані з карітас, або "милосердям"*, як у "Deus Caritas Est" "Бог є любов" (1 Ів. 4:16). Коли Бог передає свою любов людям, а ми, в свою чергу, передаємо її один одному, ми здатні діяти з надзвичайною відвагою і самовідданістю заради соціальної справедливості і спільного блага. І через зв'язок краси з милосердям мистецтво здатне залучати соціальні проблеми, не відмовляючись від краси як своєї власної мети. Я говорю як про "мистецтво заради мистецтва", так і про мистецтво заради соціальної справедливості та спільного блага: мистецтво заради самої любові.

Рай для письменника

У листі до сина, Крістофера Толкіна, Дж. Р. пише: “Історію треба розповідати, інакше ніякої історії не буде; проте найбільше хвилюють історії нерозказані. Гадаю, тебе так бере за душу Келебрімбор, бо ім'я це викликає раптове відчуття нескінченних нерозказаних історій: побачені вдалині гори, на які не дано піднятися, далекі дерева (на кшталт як у Дрібнички), до яких не дано наблизитися, а коли й удасться, то вони лише назавжди стануть "ближніми деревами" (інакше можливе лише в Раю та в Парафії Д[рібнички])” (№96, 30/01/1945).

Тут йдеться про епізод з книги “Листок пана Дрібнички”, в якому художник, пан Дрібничка, опиняється в місці, де його картина, головна праця його життя, стала реальністю. Він мандрує нею від Дерева, що стоїть на передньому плані до інших деталей пейзажу: “Ідучи геть, чоловічок помітив чудернацьку річ: Ліс, звісно, був далеким Лісом, але Дрібничка зумів наблизитись і навіть увійти в нього, а Ліс при тому не втратив чарівності, якої надавала йому віддаленість. Дрібничці ніколи раніше не вдавалося зайти в якусь далечінь, не перетворивши її на звичне довкілля”.

Єдиний справедливий літературний критик — це Христос

Толкін у листі до Льюіса цитує поета Дж. Гопкінса, що розмірковує про слова художника Едварда Берн-Джонса (Гопкінс - католицький священник і поет XIX ст., що отримав визнання лише через 30 років після смерті):

"[Гопкінс процитував] слова Берн-Джонса, що "насправді працюєш для однієї-єдиної людини, яка, можливо, зуміє тебе зрозуміти". Але потім Г. засумнівався, розуміючи, що надія Берн-Джонса в цьому світі теж може не здійснитися, так само легко, як надія на широку популярність; цілком імовірно, що художник (як і Ніґґль) працює заради того, що буде повністю знищене: чи то картина згорить, чи то шанувальника спіткає передчасна смерть. І він підбиває підсумок: єдиний справедливий літературний критик - це Христос; він захоплюється дарами, якими Сам же і нагородив, більше за будь-яку людину" (лист №113, 25.01.1948)

Ніґґль (в українському перекладі - пан Дрібничка) - персонаж твору Толкіна про художника "Листок пана Дрібнички", картину, яку він малював до кінця свого життя, було знищено після його смерті, але він зустрів втілення своєї картини в іншому світі. Вочевидь "найвищий критик" її вподобав. Сам твір написаний за 6 років до цього листа у квітні 1942.

Найвидатніший міфотворць

"[Вихід книги "Природа Середзем'я] підтверджує, що Толкін був найвидатнішим міфотворцем 20-го століття, і що його міфологія — якщо буде справедливість — колись стане в один ряд з міфологією Гомера, Вергілія та Данте. Так само, як Гомер дав нам глибоке розуміння грецького світу, Вергілій — римського, а Данте — середньовічного, Толкін дав нам велике розуміння сучасного світу. Все, що написав Толкін, має значення. Толкін має значення".

BRADLEY J. BIRZER для журналу National Review.

Цитата зі статті

Оксфордський гурток християнських романтиків: культурологічний аспект і творчі інтенції

Вікторія Бурмістрова (Львів) 

Гей! Чули ми у давні дні про велемудрих Інклінгів, ці мудреці сиділи у довгих роздумах, майстерні у читанні і співі… 

Джон Рональд Руел Толкін

В історії англійської літератури XX століття художня творчість письменників, відомих оксфордських вчених, знавців і дослідників англійської культури та літератури Джона Роналда Руела Толкина, Клайва Степлза Льюїса і Чарльза Вільямса, які увійшли до творчого об’єднання «Інклінги», займає особливе місце. Свої твори письменники ґрунтували на важливості романтичної уяви як єдиній можливості оволодіння таїнствами релігійної істини, чим продовжували і розвивали естетичні концепції мистецтва Семюеля Колріджа і Вільяма Блейка. Звертаючись до міфологічних систем доби Середньовіччя, насамперед до християнської, британської та скандинавської міфологій, Толкин, Льюїс і Вільямс створили власні міфопоетичні моделі світу. 

Важливо зазначити, що творчість Толкина, Льюїса і Вільямса – найяскравіших «Інклінгів», а також інших членів гуртка, була своєрідною відповіддю чи реакцією на розвиток тогочасної художньої літератури, її не можна розташувати в межах жодного з провідних літературних напрямів – модернізму чи реалізму. Швидше можна говорити про окрему тенденцію розвитку, пов’язану з романтичним мисленням, тенденцію, яка має виразну національну специфіку. 

"Якщо мене взагалі запам'ятають, то завдяки "Володарю Перснів"

Я декілька разів зустрічав посилання на це інтерв'ю і вирішив перекласти його текст українською. Аудіозапис цього інтерв'ю є на ютубі, а розшифровку я знайшов на сайті tolkienlibrary.com. Там також зазначено що інтерв'ю взяв Денніс Герролт для архіву BBC у 1964 році. Інтерв'ю вперше прозвучало у програмі "Now Read On..." у січні 1971 року

Дж. Р. Р. Толкін у рік публікації "Володаря Перснів" (1955)

Толкін: Задовго до того, як я написав "Гобіта", і задовго до того, як я написав цю книгу ("Володар Перснів" - А.К.), я створив міфологію цього світу.

Герролт: Тобто у вас була якась схема, за якою можна було працювати?

Гноми, кельти та юдеї: поєднання традицій

Торін Дубощит в екранізації "Гобіт" Пітера Джексона

«Мені "гноми" видаються схожими на юдеїв: чужинці в рідних своїх місцях, розмовляють місцевою мовою, але з акцентом, притаманним їхній власній мові...» 

Із листа до Наомі Мітчисон 8 грудня 1955 року (лист №176)

Важко сказати в який момент Толкін помітив подібність долі гномів до долі юдеїв (точніше долі саме Торіна та його народу, бо інші народи гномів жили у своїх гірських королівствах). Але, вочевидь, коли він помітив цей зв'язок далі він посилювався і ставав все міцнішим.

Гноми, кельти та юдеї: поєднання традицій (матеріали)