Божественна комедія пана Дрібнички

Данте і його "Божественна комедія", Доменіко ді Мікеліно, 1465

Дослідники творчості Толкіна виявили багато спільного між його коротким оповіданням “Листок пана Дрібнички” та “Божественною комедією” Данте. На перший погляд це досить неочікуване поєднання, адже ми звикли до того що твори Толкіна більше пов’язані якщо не з північною, скандинавською міфологією, то принаймні із англійськими легендами і фольклором.

Однак, як виявляється у свій час Толкін входив у Оксфодське товариство Данте (Oxford Dante Society), в якому він навіть зробив принаймні одну доповідь. Сам Толкін казав що туди його затягнув Клайв Льюіс, проте згадував також що вони читали одне одному уривки з Данте.

Але ще сильніше вплинув на Толкіна інший учасник літературного гуртка “Інклінги” — письменник і богослов Чарльз Вільямс. Через початок війни він, разом із редакцією Oxford University Press, у 1939 році переїхав з Лондона у Оксфорд і став регулярним (і третім за своєю важливістю після Льюіса і Толкіна) учасником “Інклінгів”.
Вільямс починаючи з 1924 року розробляв ідею “романтичного богослов’я”, де на творах Данте досліджував як романтичне кохання може перейти до любові у її християнському розумінні: любові-карітас, любові-милосердя. Розвиваючи свою ідею Вільямс розширив її також на інші види захопленості — в тому числі на любов до природи або любов до мистецтва. Очевидно що Толкін знав про глибоке розуміння Вільямсом творів Данте, адже у жартівливому вірші-похвалі Вільямсу він пише: “Але й небесні сліди може Вільямс відшукати / і вслід за Данте, занурюватись, злітати, мчати / до порога Вічної Благодаті” (“But heavenly footsteps, too, can Williams trace, / and after Dante, plunging, soaring, race / up to the threshold of Eternal Grace”).

Тож, вслід за дослідником Майклом Мілберном, подивимось як основні етапи на шляху ліричного героя Данте відображені у шляху пана Дрібнички.

Данте зустрічає Беатріче. Генрі Голідей, 1883

Першою ключовою точкою є зустріч Данте із Беатріче, коли він у ній бачить “найдосконаліше з усіх створінь”, вона стає центром його життя, навколо якого реорганізовуються всі турботи. Він бачить її такою “як вона є на небесах” — безгрішною та ідеальною. Кожного разу, коли Данте бачить її — вона запалює в Данте “вогонь милосердя”: він готовий прощати всіх, хто його образив. За Вільямсом, в ці моменти Данте сповнений “миттєвим вогнем чистої любові”.

Друга точка — це смерть Беатріче. Це стикання із розумінням того, що Беатріче поєднувала у собі ідеальне, що бачив у ній Данте у своєму коханні, із земним, тими недоліками які притаманні усім людям. Крім того, цей момент спонукає Данте до того щоб навчитися запалювати цей вогонь милосердя самому, без присутності Беатріче, але згадуючи про неї і про той вогонь, який виникав у ньому.

Сон Данте під час смерті Беатріче, Данте Габріель Росетті, 1856

Поки що повернемося до пана Дрібнички. Він художник і його шлях іде через любов до мистецтва. Серед картин, що він малював, одна не давала йому спокою: “Вона почалася з підхопленого вітром листка, а потому перетворилася на дерево, і дерево те росло, розпростуючи безліч гілок і пускаючи коріння щонайфантастичнішої форми. [...] Інші картини перестали приваблювати Дрібничку, або ж він поприкріплював їх кнопками до країв свого грандіозного полотна”. Це — аналог зустрічі із Беатріче: дерево стає центром його творчості як художника, всі інші картини або забуті, або витісняються на периферію і використовуються як другий чи третій план для основного образу.

Друга точка — “подвійне” усвідомлення досконалості ідеї і недосконалості втілення також присутня у “Листку”: “Одного дня Дрібничка відступив од свого полотна й узявся розглядати його особливо уважно та відсторонено. Він не міг вирішити, що думає про картину (...). Насправді картина здавалася чоловічкові цілком невдалою, та водночас — вельми симпатичною, єдиною дійсно прекрасною картиною на цілому світі”.

Проте, Дрібничка відрізняється від Данте тим, що він не має досвіду “вогня милосердя”. Це Толкін показує через сусіда Дрібнички — Парохія. Парохій потребує допомоги Дрібнички — він кульгає на одну ногу і періодично просить Дрібничку про різні послуги. Дрібничка виконує їх, але із внутрішнім спротивом: “коли чоловічок таки робив щось, добре серце не вберігало його від бурчання, люті й лайок (переважно собі під ніс)”. Ці прохання Дрібничка вважає “перешкодами”, бо вони відволікають його від цікавої справи — мистецтва, і він має займатися буденними речами.

Парохій, в українському перекладі — “найближчий сусід”. Вочевидь перекладачі так намагалися натякнути на християнську заповідь, очевидну для англомовного читача: “Люби свого ближнього, як самого себе!”, адже в англійській мові вона звучить як “Love thy neighbor” — “возлюби сусіда”. Тож Дрібничка вчиться любові-милосердю уже після того, як відправляється у свою невідворотну подорож: одягнений в усе чорне Візник відвозить його на вокзал, і поїзд з Дрібничкою “ледь не відразу пірнає у темний тунель”.

Забігаючи наперед можна відмітити те, що хоча ця подорож читається як алегорія смерті, сам Дрібничка мандрує в своєму тілі, так само як і Данте. Данте вражає душі що перебувають у Пеклі і Чистилищі тим, що відкидає тінь, бо також мандрує як жива людина у супроводі свого провідника — Вергілія.

Гора Чистилища (деталь фрески), Доменіко ді Мікеліно, 1465

Перша станція на яку потрапляє Дрібничка — Робітня, де він довго займається важкою фізичною працею. Вона відповідає першому колу Чистилища у Данте, де винні у гріху гордині спокутують свій гріх фізичною працею — вони зігнуті під важким камінням. При вході в це коло знаходяться надприродно реалістичні мармурові скульптури, які демонструють приклади того, як правильно вчиняти. Один з цих прикладів — бесіда імператора Траяна із удовицею, яка просить його про справедливість щодо вбивць її сина. Він каже що допоможе їй коли повернеться з війни. “А як не повернешся?” — питає вона. “Тоді допоможе мій спадкоємець” — каже імператор. “Але в чому тобі користь чужого милосердя, якщо ти сам не можеш бути милосердним?” — питає удовиця. Почувши ці слова Траян відкладає похід на війну, щоб допомогти їй тут і зараз. Вільямс коментує цей епізод так: "Славні обов'язки влади слід відкладати на потім, коли вони стануть нуднішими; в цьому полягає смиренність імператорської функції, як і всіх функцій".

Так само і Дрібничка вважав свої обов’язки “нудними” а не “славними” і дивиться на них як на “перешкоди”. Доки у розмові із “двома голосами” він не виявляє справжньої турботи про Парохія (не проявляє любові-милосердя), він не може полишити Робітню-чистилище. (У випадку Парохія його “славні” обов’язки — це догляд за садом, а “нудне” — це мистецтво Дрібнички).

Наступна станція на момент прибуття Дрібнички не має назви, проте потім вона стає відомою як “Парохія пана Дрібнички” (англійською “Niggle’s Parish” — “Парафія Дрібнички”). Вона є аналогом найвищого рівня Чистилища — Земного Раю, необхідна стадія перед Раєм Небесним, місце остаточного очищення душі.

Сцени з "La Vita Nuova", Елізабет Сонрель

У Земному Раю Данте зустрічається з небесною, ідеальною Беатріче. Дрібничка тут зустрічає своє Дерево, причому Дерево у його ідеальній формі: “Там росло все листя, над яким він довго трудився, проте було воно радше таким, яким він його собі уявляв, аніж таким, як зміг намалювати”. Споглядання цього Дерева і для Парохія, і, як ми потім дізнаємося, для багатьох інших стає “найкращою прелюдією до Гір” (тобто до аналогу Раю Небесного).

Цікаво, що в цьому проявляється подоба Дерева до Беатріче. За Вільямсом, споглядання творів мистецтва у Чистилищі “наближує людину до небесного милосердя”, розпалюючи полум’я цього милосердя всередині людини. Це те, що траплялося із Данте у присутності Беатріче (але чомусь сам Дрібничка на початку оповіді цього не відчував).

Перед тим як продовжити свій шлях Данте п’є воду з двох річок Земного Раю: Лети, що змиває пам’ять про гріховні вчинки; та Євної, яка відновлює пам’ять про добрі вчинки. Дрібничка із Парохієм п’ють воду із Джерела, змішуючи її з “зіллям бадьорості”, що додає їм снаги та прояснює розум.

Коли Дрібничка із Парохієм приходять до підніжжя Далеких Гір і відчувають що тут закінчується межа картини (або краю) Дрібнички і починається якийсь інший простір, до них приходить “чоловік, котрий виглядав як пастух” і, звертаючись до них, каже: “Вам потрібен провідник? Хочете продовжити подорож?”. Слово “провідник” у контексті порівняння з “Божественною комедією” раптом нагадує про те що Данте теж вели провідники (цікаво що досі Толкіну вдавалося обходитись без окремої фігури провідника, всі переміщення між локаціями відбувалися на поїзді, на який Дрібничку посадив Візник, а потім зустрічав і проводжав Носій).

Перед тим як піти далі Дрібничка обертається, щоб подивитись на Дерево: “Квіти на Великому Дереві сяяли, мов полум'я. Усі птахи пурхали в повітрі та співали”. Це видіння робить Дерево подібним до дантівського Дерева пізнання Добра і Зла, що росте у Земному Раю. Воно розквітає у Данте на очах, вкриваючись рожево-фіалковими квітками (саме дерево стоїть у лісі “де хаща несходима [стоїть у] щебеті пташиних зграй”).

Подальшу подоріж Дрібнички Толкін не описує, лише каже що далі він буде “рухатись усе далі й далі в напрямку Гір, завжди вгору”.

Тож, як бачимо, збігів із твором Данте багато, аж надто багато щоб бути випадковістю. (Цікаво, чи усвідомлював це Толкін?) За словами Толкіна “ця історія - єдина з усіх мною написаних, що не коштувала мені ані найменших зусиль. Зазвичай я пишу лише з великими труднощами, до нескінченності все переписуючи. Якось уранці я прокинувся (понад два роки тому) - і в голові моїй ця дивна штучка була практично готова. Мені знадобилося лише кілька годин на те, щоб перенести її на папір — а потім переписати начисто”. Він каже що оповідь народилася із тривоги про книгу, яку він писав в той час — “Володар Перснів”. На той момент (1942 рік) він написав три перші книги і застряг. Творчий ступор, війна, переживання, чи вдасться закінчити книгу — всі ці тривоги нагадують початок “Комедії”:

“На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту”.

Пошук відповідей на ці питання вилився у “Листок пана Дрібнички”. Це мандрівка, яку Толкін, як пан Дрібничка, пройшов уві сні. Це — відповідь самому собі, що художня творчість не є марною, а справа, якою він займається — важлива. Тож настав той день, коли “Володар Перснів” було завершено і Толкін відчув те саме, що і пан Дрібничка:

“Перед ним стояло Дерево, його Дерево, завершене! Те Дерево, якщо можна так сказати, було живим: на ньому розпускалися листки, росло гілля, гойдаючись на вітрі, що його Дрібничка колись дуже часто відчував чи вгадував і найчастіше не міг упіймати. Він пильно придивився до Дерева, а тоді повільно підняв руки й широко розвів їх.

— Це ж дар! — промовив він.”

Дерево Амаліон, малюнок Толкіна

Стаття Майкла Мілберна, на основі якої написаний цей пост.