Божественна комедія пана Дрібнички

Артем Каменщиков, для журналу «Ідеаліст»

Оповідання «Листок пана Дрібнички» вирізняється серед інших творів Толкіна. Будь-який твір він писав довго і важко, а цей на чотирнадцять сторінок створив за один день. Толкін неодноразово казав, що ненавидить алегорію, але «Листок» – явно алегорична оповідь. Ба більше, вона загадковим чином подібна до «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі. Про що ж розповідає ця історія?

У ній ідеться про такого собі пана Дрібничку, художника, якому «ліпше вдається малювати листя, ніж дерева»[1]. Кожен мешканець країни, де живе Дрібничка, в якийсь момент має відправитись у Подорож, до якої слід підготуватися; проте Дрібничка не може на це знайти часу й сил. Одного разу в своїй уяві він побачив чудесне дерево і з тих пір малює тільки його – інші картини він закинув, або вони стали частиною його великого полотна. Час від часу своїми проханнями його відволікають сусіди, особливо найближчий сусід – Парохій, який не розуміється на мистецтві, але бачить, що город Дрібнички занедбаний. Парохій шкутильгає на одну ногу, тож часто звертається до Дрібнички за допомогою. Дрібничка допомагає сусідам, але з важким серцем – скоріше з ввічливості, ніж через справжнє бажання допомогти.
Коли на містечко налітає буревій і пошкоджує дах будинку Парохія, Дрібничці під час дощу доводиться поїхати у місто за майстрами. Через цю поїздку він застуджується, а невдовзі до нього приходить Візник і оголошує, що настав час вирушати у Подорож. Картина залишається незавершеною, а Дрібничка опиняється в якомусь місці, яке нагадує йому чи то лікарню, чи то в’язницю. Там він довгий час важко фізично працює, а одного разу, лежачи в темряві, чує два Голоси, які обговорюють, як він жив до Подорожі і як відтоді змінився. Вони вирішують, що Дрібничка може перейти на наступний етап, тож він вирушає до краю зелених пагорбів, де раптом бачить велике Дерево, в якому незабаром впізнає втілення свого власного задуму: він опинився всередині своєї картини. Раптом Дрібничка розуміє, що для завершення картини йому потрібна допомога його колишнього сусіда Парохія, садівника. З’являється Парохій, і вони починають працювати разом. Після завершення картини Дрібничка вирішує слідувати за пастухом у гори, які слугували далеким тлом його картини, тоді як Парохій вирішує дочекатися дружини. У старій країні Дрібничку подеколи згадують як другорядного художника, а потім і зовсім забувають. У новій країні його втілений задум став живодайною зупинкою для мандрівників і тепер називається «Парохія пана Дрібнички».

Ось так дуже стисло можна переказати зміст оповіді про художника і його мистецтво.

Дослідники творчості Толкіна виявили багато спільного між «Листком пана Дрібнички» та «Божественною комедією» Данте. На перший погляд цей зв’язок досить неочікуваний, адже ми звикли до того, що твори Толкіна більше пов’язані з північною, скандинавською, міфологією чи з англійським фольклором.

Однак, як пише американський літературознавець Майкл Мілберн[2], у свій час Толкін належав до Оксфордського товариства Данте (Oxford Dante Society), в якому навіть зробив принаймні одну доповідь. Сам Толкін казав, що туди його затягнув Клайв Льюїс, проте згадував також, що вони читали одне одному уривки з Данте.

Але більш важливу роль у знайомстві Толкіна із творчістю Данте зіграв його колега, учасник літературного гуртка «Інклінги», письменник і богослов Чарльз Вільямс.

Починаючи з 1924 року, він розробляв ідею «романтичного богослов’я», де на творах Данте досліджував, як романтичне кохання може перетворитися на любов у її християнському розумінні: любов-карітас, любов-милосердя. Розвиваючи свою ідею, Вільямс розширив її також на інші види захопленості, зокрема на любов до природи та до мистецтва. Очевидно, що Толкін знав про те, як глибоко його колега розуміє твори Данте, адже в жартівливому вірші-похвалі Вільямсу він пише: «Але й небесні сліди може Вільямс відшукати / і вслід за Данте занурюватись, злітати, мчати / до порога Вічної Благодаті»[3].

Отже, вслід за Майклом Мілберном, який детально описує погляди Чарльза Вільямса й те, яким чином вони проявилися в оповіді Толкіна, подивимось, як шлях пана Дрібнички співвідноситься з основними етапами шляху ліричного героя Данте.

Данте зустрічає Беатріче. Генрі Голідей, 1883

Згідно з «романтичним богослов’ям» Чарльза Вільямса, першою ключовою точкою на шляху героя оповіді «Листок пана Дрібнички» стає зустріч із чимось, що повністю захоплює його увагу і стає центром усіх його думок. Художник Дрібничка якось помічає, що з усіх його картин одна не дає йому спокою: «Вона почалася з підхопленого вітром листка, а по тому перетворилася на дерево, і дерево те росло, розпростуючи безліч гілок і пускаючи коріння щонайфантастичнішої форми. […] Інші картини перестали приваблювати Дрібничку, або ж він поприкріплював їх кнопками до країв свого грандіозного полотна». Тож Дерево стає центром його творчості. У завершенні цієї картини Дрібничка бачить свою місію, це стає основною метою його життя.

У випадку Данте таким поворотним моментом стає зустріч із Беатріче, описана в книзі «Нове Життя». Беатріче для Данте – «найдосконаліше з усіх створінь». Вона стає центром його життя, навколо якого все зосереджено. Він сприймає її такою, «як вона є на небесах», безгрішною та ідеальною. Щоразу, коли Данте бачить її, вона запалює в ньому «вогонь милосердя»: він готовий прощати всіх, хто його образив. За Вільямсом, у ці моменти Данте сповнений «миттєвим вогнем чистої любові».

Але з часом і Дрібничка, і Данте відчувають певне «розщеплення зору»: вони бачать довершеність ідеї та водночас усвідомлюють недосконалість її земного втілення. Ось як це описує Толкін: «Одного дня Дрібничка відступив од свого полотна й узявся розглядати його особливо уважно та відсторонено. Він не міг вирішити, що думає про картину […]. Насправді картина здавалася чоловічкові цілком невдалою, та водночас – вельми симпатичною, єдиною дійсно прекрасною картиною на цілому світі».

Данте відчуває щось подібне в момент смерті Беатріче. Він раптом усвідомлює, що Беатріче поєднувала в собі ідеальне – те, що бачив у ній поет через своє кохання, з земним – недоліками, які притаманні всім людям. Крім того, Беатріче віднині не буде своєю присутністю запалювати в Данте вогонь любові-милосердя. Тепер йому доведеться навчитися досягати цього самостійно, згадуючи про неї і про те полум’я, що спалахувало в ньому, коли вона була поруч.

Сон Данте під час смерті Беатріче, Д.Г. Росетті, 1856

Проте Дрібничка відрізняється від Данте тим, що на початку зовсім не має досвіду «вогню милосердя». Толкін показує це через сусіда Дрібнички – Парохія. Сусід потребує допомоги – він кульгає на одну ногу і періодично просить Дрібничку про різні послуги. Той виконує їх, але з внутрішнім спротивом: «Коли чоловічок таки робив щось, добре серце не вберігало його від бурчання, люті й лайок (переважно собі під ніс)». Прохання сусіда Дрібничка вважав «перешкодами», бо вони відволікали його від цікавої справи – мистецтва і примушували займатися буденними речами.

Гора Чистилища (деталь фрески),
Доменіко ді Мікеліно, 1465

Парохія в українському перекладі називають не просто «сусідом», а «найближчим сусідом». Використовуючи слово «найближчий», перекладачі вочевидь намагалися натякнути на християнську заповідь «Люби свого ближнього, як самого себе». Ця алюзія очевидна для англомовного читача, адже в англійській мові заповідь звучить як Love thy neighbor – «возлюби сусіда». Тож Дрібничка вчиться любові-милосердю уже після того, як вирушив у свою невідворотну подорож: одягнений в усе чорне Візник відвозить його на вокзал, і поїзд із Дрібничкою «ледь не відразу пірнає в темний тунель».

Діставшись першої станції, Дрібничка потрапляє в Робітню, де він довго і важко працюватиме фізично. Вона відповідає першому колу Чистилища в Данте, де винні в гріху гордині спокутують його фізичною працею – переносять на спинах важке каміння. При вході в це коло стоять надприродно реалістичні мармурові скульптури, які демонструють приклади того, як правильно вчиняти. Один із цих прикладів – бесіда імператора Траяна з удовицею, яка благає його про справедливість стосовно вбивць її сина. Траян каже, що допоможе їй лише коли повернеться з війни. «А як не повернешся?» – питає жінка. «Тоді допоможе мій спадкоємець», – каже імператор. «Але в чому тобі користь чужого милосердя, якщо ти сам не можеш бути милосердним?» – питає вдовиця. Почувши ці слова, Траян відклав похід, щоб допомогти їй одразу[4]. Вільямс коментує цей епізод так: «Славні обов’язки влади слід відкладати на потім, коли вони стануть нуднішими; в цьому полягає смиренність імператорської функції, як і всіх функцій».

Дрібничка так само має два види справ. Для нього як художника «славною» діяльністю є творчість, його художнє мистецтво, а буденною – це догляд за садом та допомога сусідам. Звичайно, ми бачимо що, подібно до імператора Траяна, він здатен відкласти свій пензлик і допомогти сусіду, але це викликає в нього внутрішній спротив – «бурчання, лють і лайки». Доки в розмові з «двома Голосами» (насправді це розмова Справедливості і Милосердя) він не виявляє справжньої турботи про Парохія (любові-милосердя), він не може залишити Робітню-чистилище.

До слова, варто сказати, що Парохій також не ідеальна особистість, не ідеальний «ближній». «Славні обов’язки» для нього – це догляд за садом, а «нудне» – мистецтво, тож він має пройти свій шлях і усвідомити цінність мистецтва.

Наступна станція на момент прибуття Дрібнички не має назви, проте потім стає відомою як «Парохія пана Дрібнички». Вона є аналогом найвищого рівня Чистилища у «Божественній комедії» – Земного Раю, який є необхідною стадією перед Раєм Небесним, адже це місце остаточного очищення душі.

Сцени з La Vita Nuova, Елізабет Сонрель

У Земному Раю Данте зустрічається з небесною ідеальною Беатріче. Дрібничка ж тут зустрічає своє Дерево в його довершеній формі: «Там росло все листя, над яким він довго трудився, проте було воно радше таким, яким він його собі уявляв, аніж таким, як зміг намалювати». Споглядання цього Дерева для Парохія і, як ми потім дізнаємося, для багатьох інших стає «найкращою прелюдією до Гір» (аналогу Раю Небесного у Данте).

Цікаво, що Дерево Дрібнички є витвором мистецтва, а споглядання творів мистецтва в Чистилищі Данте, як пише Вільямс, описуючи роль мармурових скульптур при вході у кожне коло Чистилища, «наближує людину до небесного милосердя», розпалюючи його полум’я в людині. Це те, що ставалося з Данте в присутності Беатріче.

У «Божественній комедії», перед тим як продовжити свій шлях, Данте п’є воду з двох річок Земного Раю: Лети, що змиває пам’ять про гріховні вчинки, та Євної, яка відновлює пам’ять про добрі вчинки. Дрібничка ж із Парохієм, втомлені роботою по облаштуванню саду навколо Дерева, п’ють воду з Джерела, змішуючи її з «зіллям бадьорості», що додає їм снаги та прояснює розум.

Коли Дрібничка з Парохієм приходять до підніжжя Далеких Гір і відчувають, що тут закінчується межа картини (або краю) Дрібнички, і починається якийсь інший простір, до них приходить «чоловік, котрий виглядав, як пастух» і, звертаючись до них, каже: «Вам потрібен провідник? Хочете продовжити подорож?». Слово «провідник», буденне в контексті мандрівки горами, тут отримує нові грані, адже в «Божественній комедії» Данте теж вели провідники: спочатку Вергілій, а потім і сама Беатріче.

Перед тим як піти далі, Дрібничка обертається, щоб подивитись на Дерево: «Квіти на Великому Дереві сяяли, мов полум’я. Всі птахи пурхали в повітрі та співали». Цей опис подібний до дантівського Дерева пізнання Добра і Зла, що росте в Земному Раю: «де хаща несходима [стоїть у] щебеті пташиних зграй», воно розквітає в Данте на очах, вкриваючись рожево-фіалковими квітками.

Подальшу подорож Дрібнички Толкін не описує, а лише каже, що далі той буде «рухатись усе далі й далі в напрямку Гір, завжди вгору».

Тож, як бачимо, збігів із твором Данте багато, аж занадто, щоб бути випадковістю. Навіть сама подорож Дрібнички водночас прочитується як алегорія смерті, хоча в самій оповіді смерть як така не показана: Дрібничка мандрує у своєму тілі, так само як і Данте. (Цікаво, чи усвідомлював це Толкін? Принаймні пізніше він заперечував вплив Вільямса на свою творчість).

У своїх листах Толкін розповідає про обставини написання «Листка пана Дрібнички». Починалася Друга світова війна, він написав половину «Володаря Перснів» і застряг. Переймався тим, чи зможе закінчити цей твір, а навіть якщо зможе, чи буде його опубліковано. «Я хвилювався за своє власне внутрішнє Дерево, за книжку “Володар Перснів”. Воно розросталося, вибивалося з-під контролю, відкривало погляд у дедалі нові, нескінченні обрії – мені так хотілося доробити книжку, але світ погрожував перешкодити. Крім того, я намертво застряг десь біля глави “Голос Сарумана” і гадки не мав, що робити далі»[5].

Творчий ступор, війна, хвилювання, чи вдасться закінчити книгу. А якщо ні – то чи варто продовжувати, адже ймовірно її ніхто не побачить, – всі ці тривоги нагадують початок «Божественної комедії»:

«На півшляху свого земного світу
Я трапив у похмурий ліс густий,
Бо стежку втратив, млою оповиту».

Толкін довго перебував у такому стані, доки раптом у нього не народилася неочікувана оповідь. «Нічого не пам’ятаю про те, як її писав, окрім хіба того, що одного разу вранці прокинувся з цією історією в голові, швидко її надряпав, – причому опублікована версія, за великим рахунком, майже нічим не відрізняється від першого, накиданого поспіхом, варіанта. Вона мене досі зворушує невимовно, щоразу, як я її перечитую»[6], – писав він у листі.

Тож оповідання народилося «саме собою»: пошук відповідей на питання, що бентежили Толкіна, вилився у «Листок пана Дрібнички». Можливо, це і пояснює його особливість, несхожість на інші твори письменника: алегоричність та зв’язок із шедевром середньовічної італійської літератури.

У рецензії на книгу «Природа Середзем’я»[7], що вийшла 2021 року, американський історик і дослідник творчості Толкіна Бредлі Бірзер пише: «…Толкін був найвидатнішим міфотворцем 20-го століття, і його міфологія – якщо звершиться справедливість – колись стане в один ряд з міфологією Гомера, Вергілія та Данте. Так само, як Гомер дав нам глибоке розуміння грецького світу, Вергілій – римського, а Данте – середньовічного, Толкін дав нам велике розуміння сучасного світу. Все, що написав Толкін, має значення. Толкін має значення»[8].

Цікаво, що всі вони – Гомер, Вергілій, Данте і Толкін – поєднані між собою не лише тим, що є видатними міфотворцями, але й своїми літературними творами. Вергілій в «Енеїді» не тільки відштовхується від гомерівських «Іліади» та «Одіссеї», описуючи троянців, які після падіння рідного міста рушають шукати місце для заснування нової держави (майбутнього Риму), – він створює римську версію творів Гомера, сюжетно паралельну грецькому епосу, наслідуючи його.

Данте робить Вергілія своїм провідником у потойбіччі, оскільки Вергілій, його улюблений вчитель і поет, вже успішно провів Енея царством Аїда, і той зміг повернутись до нашого світу й описати те, що очікує його нащадків у цьому і в іншому світі. Схожу мету ставить перед собою і Данте, але вже як людина з християнським світосприйняттям.

«Листок пана Дрібнички» таким чином стає ланкою, що літературно і світоглядно пов’язує творчість Толкіна із Данте, Вергілієм і Гомером. Ланкою, що символічно пов’язує сучасного художника, який мандрує внутрішнім світом смислів, із давньогрецьким героєм – невтомним мандрівником світом зовнішнім.

__________

[1] Тут і далі цитовано за: Толкін Дж.Р.Р. Сказання з Небезпечного Королівства. Львів: Астролябія, 2023. Пер. Катерини Оніщук.

[2] Майкл Мілберн. Мистецтво згідно романтичного богослов’я. Аналіз Чарльзом Вільямсом творів Данте, застосований до «Листка пана Дрібнички» Дж.Р. Р. Толкіна // Журнал Міфопоетичного товариства Mythlore, 2011.
[3] В оригіналі: But heavenly footsteps, too, can Williams trace, / and after Dante, plunging, soaring, race / up to the threshold of Eternal Grace.
[4] Див. Данте. Божественна комедія. Пекло, 82–93.
[5] Лист №241 до Джейн Нів, 8-9 вересня 1962 р. Переклад по виданню: Джон Р. Р. Толкин. Письма. – М.: ЭКСМО, 2004.
[6] Там само.
[7] Книга «Природа Середзем’я» під редакцією Карла Ф. Гостеттера – збірка матеріалів і есе з архівів Толкіна.
[8] Бредлі Дж. Бірзер. Повернення у Середзем’я (Return to Middle-earth). Для сайту журналу National Review. 

Стаття на сайті журналу Ідеаліст