Лорієн—Ородруїн. День 1. Прощання з Лорієном

Прощання з Лорієном / Ted Nasmith

Перший день подорожі Братства Персня з Лорієну має багато паралелей із Попільною середою — першим днем Великого Посту.

Попіл — це нагадування про смертність. А Лорієн — це образ Едемського саду, де не існує смерті і старіння: 

"Ані вад, ані хвороб, ані каліцтва не знало тут усе, що зростало. На землі Лорієну не було ані плямки". 

Слово "плямка" — це переклад слова "stain" ("пляма, якої важко позбутися"). Дослідник Том Шиппі вбачає у цьому слові метафізичну ознаку смертності, притаманної звичайному світу. Натомість коли Фродо з високого дерева дивиться на звичайні землі за Андуїном, то йому вони здаються "пласкими та пустельними, безформними й укритими туманом". Лорієн — це ельфійське відтворення Валінору, землі за Морем, куди можна потрапити лише на ельфійському човні. Мабуть, саме тому Лорієн з усіх боків оточений водою, і саме на ельфійських човнах Братство залишає його. Відплиття за Море для людей і гобітів — синонім смерті, і наче втілюючи це повір'я, один з ельфійських човнів продовжить подорож і понесе тіло Боромира далі — "до Великого Моря у зоряну ніч".

Лорієн: мандрівка у світ пам'яті

Сірі Гавані / John Howe, 2003

Ніяк не йдуть з голови слова Толкіна, що Прямий шлях, яким пливуть кораблі ельфів За Море, веде "у світ пам'яті". Ось як він це описує: 

[Коли пливеш ельфійським кораблем] раптом бачиш, як справжня «поверхня» світу опускається, мов під міст. Ти рухаєшся лінією, що веде до того, що було — хоча, звісно, я не знаю, яка ваша теорія часу — до того, що було, що є… або ж ніколи не мало існування, але тим не менш… усе це й далі має той самий стан існування. Та це вже… ні, не слід заходити надто далеко в ці речі. Насправді вони пливуть назад у світ пам’яті.

Перечитуючи опис Лорієну, я по-новому звернув увагу на те, як часто там згадується пам'ять, спогади про минуле і те, що залишиться тут назавжди. А згадки про пісні і сни колись навели мене на думку, що Лотлорієн це велика "вистава Ґаладрієлі", її спроба відтворити власні спогади про справжні, валінорські сади Лорієну, де мешкає вала Ірмо, покровитель снів та видінь. 

У есе "Про чарівні історії" Толкін описує цю здатність ельфів створювати видіння, що схожі на реальність:

...Ці вистави так впливають на людину, що вона не просто вірить у вигаданий світ, а ніби сама — фізично — туди потрапляє. ...Будучи присутніми на виставі в Чарівній Країні, ви потрапляєте всередину сну, сплетеного чужою свідомістю, причому можете навіть не підозрювати про цей тривожний факт. Ви сприймаєте «вторинний» світ безпосередньо, і це настільки сильне зілля, що ви всьому вірите по-справжньому, якими б дивовижними не були події, що відбуваються.

Але Лорієн не просто "вистава", тут щось дивне відбувається із сприйняттям часу. Світ навколо відсувається водночас "свіжим", "щойно створеним" і водночас "стародавнім", що "існує вічно". Фродо відчуває що потрапив у "позачасовий край, який не в'яне, не змінюється і не знає забуття".

Лорієн—Ородруїн. Переддень подорожі 2/2

Відплиття з Сірих Гаваней / New Line Cinema

Ще один текст*, що читається у Сповідний вівторок говорить про зникнення чудес у кінці часів, що перегукується із словами Ґаладріелі про відхід ельфів з Середзем'я у разі знищення Перстня:

"Лорієн зів'яне, і його змиють припливи Часу. Ми або попливемо на Захід, або змаліємо до смертного люду долин і печер, повільно все забуваючи й відходячи в небуття."

Знищення Перстня стане кінцем Третьої Епохи, коли маги, ельфи, їхня краса і чари покинуть Середзем'я назавжди, залишивши по собі тільки спомин.

Згаданий текст це 13 розділ з Першого послання апостола Павла до Коринтян (13:1-13). Він відомий як гімн любові:

"Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується" (1 Кор. 13:4-8, Огієнко)

Тут цікаво звернутися до причин написання цього послання. Однією з них було те, що серед ранніх церков розповсюдилася практика використання "дару мов" (глосолалії) у церкві, коли люди починали вигукувати незрозумілі слова під час зібрань, пояснюючи це тим, що на них зійшов Святий Дух і наділив їх "даром мов", як це було із апостолами. Зокрема люди стверджували що вони моляться "ангельскою мовою", отримавши дар від Святого Духа. Можливо така популярність глосолалії була пов'язана із зовнішньо подібними дохристиянськими практиками.

Лорієн—Ородруїн. Переддень подорожі 1/2

Фродо і Вогняне Око / AI

У попередньому дописі я згадував, що 40 днів подорожі Братства від Лорієну до Ородруїну символічно перегукуються з Великим постом, який триває від Попільної середи до смерті Спасителя. Цьому часу передує Сповідний вівторок  — час глибокого "іспиту сумління": віряни зазирають у власну душу, шукаючи те, що потребує покаяння, та просять Божої допомоги для духовного зростання.

Цікаво, що переддень прощання з Лорієном пронизаний саме цією темою. У розділі "Дзеркало Ґаладріелі" герої проходять іспити сумління, в якому стикаються із своїми потаємними страхами і бажаннями.

Вперше така перевірка відбувається під час знайомства з Володаркою. Подумки вона пропонує кожному вибір: йти у темряву разом із Персненосцем, або отримати найжаданіше. Піпін влучно реагує на розгубленість Сема під час цього іспиту: 

"Чому ти так зашарівся, Семе? ... І відразу знітився. Так, ніби в тебе нечисте сумління."

Другим етапом іспиту стає саме Дзеркало, куди Ґаладріель пропонує зазирнути Фродо і Сему перед відплиттям. Герої (а несподівано для себе — і сама ельфійка) мусять довести свою готовність до подорожі.

"Переклад Р. А. Нокса"

Рональд Нокс (1888–1957)

У дослідженні зв'язків між "Володарем Перстнів" і католицькою літургією я користуюся перекладом Missale Romanum англійською мовою 1949 року. У цьому американському виданні переклад біблійних текстів зроблений Р. А. Ноксом (R. A. Knox). І нещодавно виявилося що він — хороший знайомий Толкіна!

Рональд Нокс (17 лютого 1888 — 24 серпня 1957) — англійський католицький священник, богослов, письменник і радіоведучий. Випускник Оксфордського університету, де у тому числі служив католицьким капеланом з 1926 по 1939 рік. У 1936 році почав працювати над перекладом Вульгати англійською, використовуючи гебрейські та грецькі джерела.

Він видав багато праць на релігійні, філософські та літературні теми. Створив кілька популярних детективних творів і "десять правил автора детективів", які дозволяли читачу вгадати злочинця до моменту коли це зробить герой книги.

Старий Сарум — місто, розібране по камінчику

"Вид на Старий Сарум зі сходу у 553 році",
 вигадане зображення міста з брошури 1761 р.,
дуже схоже на план Ізенгарду.

Якось у мою фейсбучну стрічку занесло допис про історію Старого Саруму — давнього англійського міста, від якого сьогодні залишилися лише фундаменти кафедрального собору та залишки стін фортеці. Його назва і доля — будівлі буквально розібрали по камінчику — нагадали мені історію Сарумана та Ізенґарду, укріплення якого розібрали енти, залишивши саму лише вежу Ортханк.

Поселення на місті Саруму з'явилося щонайменше 5000 років тому — приблизно в той самий час, коли був збудований Стоунгендж, розташований усього за 10 кілометрів звідси. Цілком можливо що творці кам'яного кола — будівельники, астрономи чи жерці — мешкали саме тут. У залізну добу Сарум був фортецею, що контролювала торгівельні шляхи. Після нормандського завоювання нащадок вікінгів Вільґельм-Завойовник побудував центральний замок і собор. Король Генріх I звів королівський палац, а Генріх II тримав у місцевій фортеці свою дружину Елеонору Аквітанську (після смерті короля її звільнив їхній син — Річард Левове Сердце). Без перебільшення, Сарум — одне з ключових місць англійської історії.

Що ж привело до його занепаду?

Усе сталося через конфлікт між місцевим єпископом та шерифом Вілтширу. Солдати королівської фортеці іноді не пускали мирян до собору, через що клірики билися з військовими. Один зі священників навіть називав собор «ковчегом Божим, замкненим у нечестивому домі Ваала». Врешті-решт храм вирішили перенести з пагорба в долину. У 1220 році заклали новий собор біля річки Ейвон, у трьох кілометрах від Саруму, а камінь для його будівництва брали, розбираючи старий собор.

Жителі Саруму стали переселятися до нового собору, також розбираючі свої старі будинки на будівельні матеріли. Вже у 1322 році, через століття, колишнє місто було настільки занедбане, що король Едуард II видав наказ знести і фортецю. Нове поселення спочатку назвали Новий Сарум, а пізніше перейменували у Солсбері — місто відоме собором із найвищим середньовічним шпилем.

Толкін, типологія та чарівні історії

У епілозі есе "Про чарівні історії" Толкін говорить про "евкатастрофу" — цим словом він називає раптову щасливу розв'язку, в момент, коли герой знаходиться у безнадійній ситуації, "щасливий кінець". Особливо вражає такий поворот подій у історіях, які мають свою внутрішню узгоджену реальність. На думку Толкіна, якщо автору вдалося створити твір із правдоподібною внутрішньою реальністю, то цей твір якимось чином торкається і нашого світу, первинної реальності. А особливу радість, яку приносить "щасливий кінець" такої вдалої чарівної історії "можна пояснити як раптовий проблиск глибинної реальності або істини". 

Найвищим зразком такої історії, на думку Толкіна, є Євангеліє. Тут він бачить дві евкатастрофи — Різдво та Воскресіння Христа. Оскільки автором цієї історії є сам Творець, вона втілилася наяву і стала частиною реальної історії світу: "Легенда й Історія зустрілися й злилися".

"Глибинна істина", з якою пов'язана особлива радість у чарівних історіях, це Велика Евкатастрофа; якщо дія відбувається до Різдва, то така історія може сприйматися як передчуття Євангелія; якщо після — як відгомін або пам'ять про нього.

У такому погляді є спорідненість із біблійною типологією — богословським методом, що поєднує Старий та Новий Заповіт. Події, особи та образи Старого Заповіту розглядаються як "типи" (прообрази), що знаходять своє звершення в "антитипах" — у Христі чи у тому, як Бог відкриває себе у Новому Заповіті. Часто такі типологічні пари звучать під час літургії: спочатку читається фрагмент зі Старого Заповіту, що задає "тип", а потім читається фрагмент з Євангелія, що вказує на "антитип".

Подорож у сорок днів: від Лорієну до Ородруїну

Сем і Фродо. Кадр з "Володаря Перснів" Пітера Джексона

Вільям Хіклін, укладаючи на основі чернеток Толкіна анотовану "Хронологію" Володаря Перснів, зіткнувся з проблемою. Толкін декілька разів змінював дату, коли Братство випливало з Лорієну. Оскільки Хіклін прагнув простежити й прокоментувати зміни у порядку подій у процесі роботи Толкіна над романом, ці "глобальні" зміни дат робили його примітки дуже заплутаними.

Тоді він помітив важливу річ: хоча початок подорожі Рікою декілька разів змінювався, послідовність подій залишалася сталою. В усіх версіях Сем дивується появі нового місяця на сьомий день від початку подорожі, а Леголас, Арагорн і Гімлі зустрічають Ґандалфа Білого на шістнадцятий. Тому Хіклін вирішив пронумерувати дні з дати відплиття з Лорієну — і коментувати події, посилаючись на номер дня. У цій схемі день знищення Персня отримав номер 40.

На перший погляд — нічого особливого: досліднику було зручно, ось він і вибрав дату відплиття за "день перший". Обрав би інший день, отримав би в кінці тридцять дев'ять чи сорок один. Але мені здається що Хіклін — свідомо чи ні, вловив глибинну ідею заключного етапу квесту.

Число сорок неодноразово з'являється у Біблії, але тут найбільш очевидною є відсилка на Великий піст, який символізує 40 днів перебування Христа у пустелі. Це час випробувань, труднощів, утримання від їжі й усвідомлення близькості смерті. Не дарма один із друзів Толкіна сказав, що читає цю книгу лише у Великий піст, бо вона "така важка та гірка" (інтерв'ю 1964 року).