У епілозі есе "Про чарівні історії" Толкін говорить про "евкатастрофу" — цим словом він називає раптову щасливу розв'язку, в момент, коли герой знаходиться у безнадійній ситуації, "щасливий кінець". Особливо вражає такий поворот подій у історіях, які мають свою внутрішню узгоджену реальність. На думку Толкіна, якщо автору вдалося створити твір із правдоподібною внутрішньою реальністю, то цей твір якимось чином торкається і нашого світу, первинної реальності. А особливу радість, яку приносить "щасливий кінець" такої вдалої чарівної історії "можна пояснити як раптовий проблиск глибинної реальності або істини".
Найвищим зразком такої історії, на думку Толкіна, є Євангеліє. Тут він бачить дві евкатастрофи — Різдво та Воскресіння Христа. Оскільки автором цієї історії є сам Творець, вона втілилася наяву і стала частиною реальної історії світу: "Легенда й Історія зустрілися й злилися".
"Глибинна істина", з якою пов'язана особлива радість у чарівних історіях, це Велика Евкатастрофа; якщо дія відбувається до Різдва, то така історія може сприйматися як передчуття Євангелія; якщо після — як відгомін або пам'ять про нього.
У такому погляді є спорідненість із біблійною типологією — богословським методом, що поєднує Старий та Новий Заповіт. Події, особи та образи Старого Заповіту розглядаються як "типи" (прообрази), що знаходять своє звершення в "антитипах" — у Христі чи у тому, як Бог відкриває себе у Новому Заповіті. Часто такі типологічні пари звучать під час літургії: спочатку читається фрагмент зі Старого Заповіту, що задає "тип", а потім читається фрагмент з Євангелія, що вказує на "антитип".
Класичний приклад — історія пророка Йони. Кинутий у море, щоб урятувати інших, він проводить три дні й три ночі в череві великої риби (Йона називає це місце Шеол, або Царство мертвих), а потім повертається до життя. Християнська традиція бачить у цьому прообраз смерті та Воскресіння Христа: черево риби символізує гроб, а вихід Йони — перемогу над смертю на третій день.
Інший приклад — історія про те, як Авраам мав принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. Цю історію тлумачать як прообраз розп'яття Ісуса. Зокрема звертають увагу на те що і Ісаак, і Ісус несли на собі дерево для своєї жертви: Ісаак — дрова, Ісус — хрест. Запитання Ісаака: «Де ягня для всеспалення?» — і відповідь Авраама: «Бог собі вибере ягня» — сприймаються як пророцтво. Баран, що заплутався рогами в кущах і замінив Ісаака на жертовнику, тлумачиться як образ Христа — Божого Агнця, увінчаного терновим вінцем.
Якщо співвіднести це із думкою Толкіна про евкатастрофу у чарівній історії, що є передвіщенням або спогадом про євангельську історію, стає зрозуміло, що біблійна типологія схожим чином говорить про тексти Старого Заповіту. Толкін розширює цей принцип на всі "чарівні історії". Тому, коли католицькі коментатори вбачають у Фродо, Ґандалфі та Араґорні відображення трьох служіннь Христа — священничого, пророчого та царського, — це не суперечить загальному напряму його мислення. У типологічних термінах ці персонажі постають як часткові "типи" Христа: кожен виявляє лише одну впізнавану сторону Його особи — подібно до того, як Йона віддзеркалює мотив жертви і триденного перебування у череві величезної риби перед поверненням у світ живих.
Зрештою, це пояснює, чому твори Толкіна, залишаючись історіями про універсальні людські цінності, відкриті й для богословського прочитання. Хоча автор свідомо уникав прямої релігійної проповіді чи алегорії, аналіз його текстів крізь призму християнства є цілком виправданим, адже саме цей світогляд сформував його розуміння «щасливого кінця». Тож незалежно від того, бачимо ми у персонажах новозаповітні прообрази чи просто героїв, що борються зі злом, евкатастрофа дарує кожному читачеві спільне переживання — надію на те, що світло неминуче переможе темряву.
Немає коментарів:
Дописати коментар