На курсі лекцій, який я зараз слухаю, Анастасия Тарасова розповідала про твір Льюіса "Велике розлучення". Назва може ввести в оману: мова не про людей, які розривають шлюб. Льюіс пояснює, що назва твору заперечує ідею Блейка про шлюб між Небом і Пеклом.
Оповідь починається з того, що головний герой (сам Льюіс) ходить вулицями якогось міста у сутінках і під дощем, який, як здається, ніколи не закінчується. Опис міста нагадує реалії початку 90-х: навколо повно якихось ларьків, на заборах висять обірвані афіші, тощо (сама оповідь написана у 1944, тож скоріше натякає на реалії воєнних років у Британії).
Врешті-решт герой бачить чергу на зупинці автобуса і стає у неї. Виявляється, що автобус, на який він сів, везе своїх пасажирів на небеса. Там він і інші прибульці виглядають скоріше як тіні, і кожен зустрічає свого наставника, який допомагає йому освоїтись. Наставник індивідуальний для кожного — це душа людини, яку ця людина знала у земному житті.
Щоправда, більшість з тих хто прибув, починають сперечатися із своїми наставниками (а іноді невдоволені тим, що побачили ще до зустрічи із ними) і йдуть до автобуса, який поверне їх у сутінкове місто.
Я не буду описувати усі зустрічі людей із їх наставниками, хоча там є багато цікавого. У діалогах розкриваються причини, які не дають людям знайти душевний спокій: тут може бути і відчуття несправедливості через те, що хтось неприємний для людини опинився в Раю, або те, що теоретичні уявлення про Небеса не відповідають тому, що є навколо і багато інших причин.
Я зупинюся на тому, що мене спонукало прочитати цю оповідь.
Учитель
Перше, що я вловив з короткого опису цієї історії — це натяки на «Божественну комедію». Деякі з них явні, деякі приховані.
Так герой Льюіса у якості свого провідника зустрічає Джорджа Макдональда, письменника і богослова, одного із засновників жанру фентезі, якого Льюіс (та інші Інклінги) вважали своїм вчителем. Льюіс говорить, що перша його Дж. Макдональда, яку він прочитав у шістнадцять років, стала для нього тим, чим була для Данте зустріч із Беатріче: «Почалося нове життя» (цитата з першого рядка книги "La Vita Nuova", де Данте описує цю зустріч). Власне це ще не зв'язок із "Комедією", але відсилка до творчості Данте.
Звичайна Сара Сміт
Другий мотив, що пов'язує цей твір із "Комедією" це те, що люди зустрічають небесних наставників, яких вони знали у земному житті, а ці наставники вказують на їх помилки і як їх потрібно виправити. Цей мотив повторює зустріч Данте і Беатріче у Земному Раю, де (неочікувано для самого Данте) ця зустріч спочатку є досить неприємною — Данте буквально плаче через ті слова, що він чує від Беатріче. Але, як він каже, він відчував що хоча Беатріче була строгою із ним, вона була наче мати, строгі слова якої викликані глибокою любов'ю і турботою про свого сина, який припустився помилок.
І зв'язок цього другого мотиву із "Комедією" Льюіс в кінці кінців демонструє максимально прозоро: одна з душ-наставниць, що зустрічає свого підопічного, являється таким самим чином як Беатріче у Данте: сяюча, у сонмі янголів і духів, в оточенні душ тих, кого вона опікала ще за свого життя. Герой Льюіса наче впізнає її, але не встигає сказати, хто вона (мабуть Богородиця або Беатріче?), але наставник зупиняє його: "про цю жінку ти ніколи не чув. На землі її звали Сарою Сміт, жила вона у Голдерс Грін!". Автор наголошує що це його сучасниця, звичайна земна жінка, що має духовну велич.
Ще одна маленька деталь - і Данте, і Льюіс описують свою подорож потойбіччям від першої особи; автор водночас і є героєм твору.
Художник
Третій мотив, що зацікавив мене, була історія художника, який опинився на Небесах і хотів роздобути собі інструменти (мольберт, фарби і пензлі), щоб намалювати те, що бачив навколо. Його наставник пояснював йому що це не має сенсу: на землі мистецтво дозволяє людям побачити частинку небесної істини, а тут вона вже явлена кожному. Художнику такі умови не сподобалися, але ще більш йому не сподобалося те, що на землі про нього вже забули. Він вирішив повернутися на автобусі назад щоб написати маніфест, і розгорнути бурхливу діяльність щоб повернути свою славу.
Цей епізод дуже перегукується із толкінівським "Листком пана Дрібнички", проте показує такого собі анти-Дрібничку.
Дрібничка теж був художником, який не отримав земної слави. У потойбіччя він потрапляє на потязі (майже автобус) і, після довгого "сірого" періоду потрапляє у щось подібне до Земного Раю. Тут він вживу бачить свій твір, Дерево, яке він малював більшу частину свого життя. Він продовжує працювати над своєю картиною, яка із уявної стала дійсністю: як садівник він впорядковує землю навколо Дерева, перетворюючи її на справжній сад. Далекі гори в обох творах є наступним етапом духовного розвитку: Дрібничка відправляється туди у кінці оповіді, а льюісівським душам, що прибули на Небеса автобусом, наставники кажуть, що коли вони звикнуть до цього місця, то відправляться у гори.
Є у Льюіса дерево, у гілках якого співають птахи — той самий образ Дерева, як його побачив пан Дрібничка. А ці обидва дерева відсилають до дерева пізнання Добра і Зла, яке бачить Данте у Земному Раю.
Хоча обидві книги були опубліковані у 1945 році, схоже що у Толкіна є першість у використанні сюжету із художником, адже він написав "Дрібничку" або перед війною, або на самому її початку, а Льюіс публікував свій текст як серіал у газеті The Guardian протягом 44-45 років. Навряд чи він тримав свій твір неопублікованим декілька років перш ніж почати друкувати його у газеті.
Ще одна подібність "Дрібнички" і "Великого розлучення" полягає у тому, що і "Дрібничка" має зв'язок із "Божественною комедією", про що я вже писав минулого року.
* * *
У підсумку, видно що творчість обох авторів дуже пов'язана. Видно і важливість Данте для Льюіса і, напевно, для Толкіна також (хоча у своїх листах він гаряче це заперечує).
Немає коментарів:
Дописати коментар