 |
| Плакат для першого американського видання, 1895 |
Позаминулого тижня прочитав роман "Ліліт" Джорджа Макдональда. Короткий виклад його сюжету можна прочитати у вікіпедії, хоча мені здається що там багато неточностей.
Для мене ця книга була цікава тим, що Макдональд, один з засновників сучасного фентезі, був улюбленим письменником Клайва Льюіса та Дж. Р. Р. Толкіна. І у цій книзі відчувається що Льюіс та Толкін належать до тієї ж традиції, що і Макдональд — Льюіс більш явно, Толкін — більш приховано.
Цікаво що Макдональд, супер-популярний автор свого часу був майже забутий після своєї смерті у 1905 році. Він дружив із Марком Твеном, Льюіс Керолл дав йому почитати перший рукопис "Аліси у Дивокраї" і саме Макдональд переконав його видати цю книжку.
Роман "Ліліт" — одна з останніх книжок Макдональда. Він наповнений християнськими символами і, як на мене, не кожен сучасний читач легко сприймає одну з ключових ідей: смерть — це необхідний крок на шляху до нового, більш наповненного життя. Макдональд — кальвініст, теолог, християнський мислитель. Його погляди співпадають із поглядами ранніх християн, що смерть людини — це привід радіти за неї, адже вона стає ближчою до Бога.
Втім, головний герой цієї книги, містер Вейн, теж не одразу приймає цю думку. Він, слідуючи за круком, потрапляє у паралельний світ через дзеркало на горищі будинку Вейна. Там крук перетворився на таємничого містера Рейвна, який пропонує йому прилягти і поспати на холодній могильній плиті серед багатьох інших людей, які сплять на таких самих ліжках, очікуючи на час свого пробудження. Вейн рішуче відкидає цю пропозицію.
Але у кінці книги він все-таки погоджується пройти через цей досвід. Цей сон, який є по суті смертю, за словами Рейвена, проходить через декілька фаз: спочатку людина має забути, те, що вона має забути, а потім запам'ятати те, що має запам'ятати. Лише після цього настає час пробудження.
Ці дві фази нагадують досвід Данте у Земному Раю, де він має випити воду з двох річок: Лети, яка змиває пам'ять про гріхи, та Евної, яка відновлює пам'ять про добрі вчинки людини. Зв'язок із "Комедією" Данте не виглядає випадковим, адже відсилка до Данте є у прямо в епізоді, де Макдональд описує дружину містера Рейвена, яку він зустрічає у цьому ж таємничому місці: "[Її очі] випромінювали чарівність — мов очі Беатріче над білою трояндою викуплення".
Пізніше виявляється що містер Рейвен і його дружина є насправді Адамом і Євою, а головним антагоністом виступає Ліліт — перша дружина Адама, яка, у повній відповідності із єврейською легендою, намагається убити всіх дітей.
Таке вплетіння християнських і єврейських легенд у текст роману ми бачимо також у Клайва Льюїса в циклі про Нарнію. І тут можна побачити багато спорідненого: від мандрів між світами за допомогою містичного предмета (дзеркала або шафи), так і те, що згодом виявляється що такий перехід можливий і без нього. У Льюіса дітей називають "синами Адама" та "доньками Єви", а протистоїть їм Біла Відьма, донька Ліліт.
Дія роману розгортається на початку досить повільно — багато часу герой знайомиться із світом куди він потрапив, своє місце у ньому, правила які у діють у цьому світі; усвідомлює де друзі і де вороги і десь усередині книги події прискорюються: у героя з'являється мета і план дій, який може привести його до успіху.
Вейн об'єднує сили із дітьми, і разом вони перемагають Ліліт. У книзі Макдональда діти відіграють важливу символічну роль, адже він вважає що дитяче світосприйняття (не інфантилізм, а здатність бачити речі такими, якими вони є насправді) є великою цінністю. Так, діти мають стати дорослими, але навіть у дорослому віці важливо зберегти здатність бачити речі такими, якими вони є. В тому числі — бачити природу як рідний дім, а не як джерело корисних ресурсів.
Подібність поетики Макдональда і Льюіса досить очевидна. І хоча Толкін вважає що змішувати реальність і казку не можна, а також виступає проти явних відсилок до християнства, навіть у нього можна знайти мотиви, які ми зустрічаємо у "Ліліт".
Сон Вейна і смерть Ґандалфа
Ось як містер Вейн описує свої відчуття під час сну у домі містера Рейвена:
Я лежав нагим на вкритій снігом вершині. Білий серпанок хвилювався навколо мене, мов морські хвилі. У повітрі висіла холодна місяць, а навколо місяця й мене — крижане небо, у якому жили я й місяць. Я був Адамом, що чекає на Бога, аби той вдихнув у мої ніздрі подих життя.
...Віки я спав — чи, може, це були тисячоліття? А може, лише одна довга ніч? Який сенс питати? Час нічого не міг зі мною вдіяти; я перебував у краї роздумів — далі, вище, ніж сім вимірів, десять чуттів...
...Раптом я опинився в повній темряві, де лишилися тільки іскри вогників, що живуть у печерах очей, і жодного, навіть найпримарнішого світляка я не міг уловити.
...Я був сам! Жах самотності й забуття мав такі глибини, про які я й не здогадувався раніше!
Тут "нагий на вкритій снігом вершині" скоріше описує суб'єктивні відчуття героя — відділеність від "реального" світу, аніж реальне його положення у просторі. Проте у Толкіна Ґандалф дійсно помирає на вершині після двобою із Балроґом:
Тоді мене оповила темрява, думки та час перестали існувати, і я довго блукав дорогами, про які не можу розповісти нічого.
Голим я повернувся назад — на короткий час, аби виконати своє завдання. І голий лежав я на вершині гори. <...> Я був самотній, усіма забутий, і не було порятунку з кам'яного рогу землі. Лежав я там і дивився вгору, і зорі оберталися на небі, й кожен день тягнувся довго, як земна епоха. Знизу до мене долітали ледве чутні голоси землі: народження та смерть, співи та плач, і повільний довічний стогін обтяженого каменю.
Світло, що рятує від монстрів
У своїх мандрах світом, де живе містер Рейвен, герой стикається із різними чудовиськами, які, втім, не чіпають його через світло Місяця, яке його захищає:
"Бо світло залишається світлом навіть у своєму найостаннішому з безлічі відбиттів. Якби німе світло Місяця згасло — чи хоча б на мить потьмяніло — я був би відданий на милість тих, хто не знає жалю".
Тема світла і його багатьох віддзеркалень чи "уламків" є важливою частиною Толкінівського легендаріуму*. Один з прикладів таких віддзеркалень ми можемо побачити у тому, як Сем відлякує від себе і Фродо Шелоб за допомогою фіала Ґаладріелі. Фіал містить воду, у яку піймано світло зірки Еаренділа. Але сама ця зірка — це теж рукотворний самоцвіт, сильмарил на чолі Еаренділа, що літає небом у своєму кораблі. У сильмарил піймано світло дерев, які на початку історії освітлювали Валінор, а після їх загибелі, з їх останніх плодів були створені Місяць і Сонце. Тобто Сем відлякує чудовисько відображенням відображення початкового світла, яке існувало навіть ще до Сонця.
Парадокси містера Рейвена і Том Бомбадил
Велику роль на початку "Ліліт" відіграють розмови містера Рейвена із головним героєм, де фрази Рейвена, який описує ілюзорність світу в якому живе головний герой містять багато парадоксів і загадок, багато з яких не мають відповідей.
Макдональд використовує цей прийом щоб вивести читача із звичайного стану свідомості, де цінується раціональність і практичність, у стан, де він готовий сприйняти казку як реальність.
Для Толкіна це заборонений прийом. Він вважає що світ казки, "вторинний світ" не повинен перетинатися із "первинним світом"**. Читач здатен зануритися у вторинний світ казки без додаткових "прийомів" якщо цей світ має внутрішню цілісність.
І саме цей принцип — цілісність законів створеного світу, — Толкін порушує у "Володарі Перснів", де гобіти зустрічаються із Томом Бомбадилом.
Розділи, де з'являється Том — найбільш макдональдівська частина "Володаря Перснів". По-перше саме тут до гобітів ставляться як до дітей. По-друге сам Том є загадкою і парадоксом.
На питання Фродо "хто ти, господарю?" він відповідає запитанням: "А хто ти сам, без імені?". Розмова із Рейвеном і подальші роздуми Вейна про те, хто він, якщо навіть імені свого згадати не може, дуже яскраво описані у "Ліліт".
Відповідаючи на питання, ким він є, Том каже що він "найдавніший" і описує себе через те, що він пам'ятає; а пам'ять його сягає, як здається, часів створення світу.
Перстень, навколо якого рухається весь сюжет на Тома загадковим чином не впливає. І тут Толкін свідомо створює парадокс, порушуючи власне правило: закони світу казки мають бути непорушними.
У Тома особливе, не експлуататорське, ставлення до природи. Поні, на якому він з'являється — його друг і підвозить його не з примусу, а допомагаючи Тому (це нагадує дітей з "Ліліт", і їх дружнє ставлення до коників та слоників, що живуть поруч із ними).
Імена, які Том дає гобітським поні, так подобаються цим тваринкам, що вони з цієї миті відгукуютсья тільки на них. Пізніше ми дізнаємося що ельфи називають Тома "найстаршим" і "таким, що не має батька" — і це уподібнює його Адаму, який не мав батька і давав звірям імена у Едемському саду.
У підсумку постать Тома перегукується із постаттю містера Равена, зустріч із яким залишає по собі більше питань ніж відповідей.***
Єва, Беатріче і Ґаладріель
Опис дружини містера Рейвена нагадав Ґаладріель:
«Вона була в білому — наче щойно випалий сніг огортав її; і її обличчя було таким самим білим, як і сукня, але не крижаним — воно здавалося теплішим. Її риси видались мені досконалими, але очі змусили мене забути про все інше. Вся її істота, все її життя зібралося й світилося зсередини цих очей.
<…> В них було стільки життя, що його вистачило б на цілий народ — величезні, темні; і чим глибше я вдивлявся, тим глибшою була їхня темрява. У кожній зіниці зібралося ціле нічне небо, всі зорі світилися в їхній чорноті; мов лінія горизонту, навколо них — райдужки, сплетені з віковічних присмерків».
І якщо у мене ще були сумніви щодо моєї асоціації, рядок у наступному розділі розвіяв їх. Вона обертається до героя і він знову вражений її очима:
«Здавалося, велич її очей зросла настільки, що погляд не міг утримати її в собі. Упоєні її спокоєм, вони сяяли зачаруванням — мов очі Беатріче над білою трояндою спокути».
Очі Беатріче тут згадані не для художнього ефекту. Як ми дізнаємося пізніше, дружина містера Рейвена — Єва, праматір всіх людей. І хоча у християнському богослов'ї Єва і Марія зазвичай протиставляються (через Єву люди пізнали смерть, а через Марію і її Сина — спасіння), у Макдональда містер Вейн зустрічає Єву, що пройшла очищення від гріха, вона тепер допомагає своїм нащадкам пройти шлях очищення щоб опинитися в раю — те саме що Беатріче робить для Данте.
У Толкіна Ґаладріель є богородичною фігурою. У його листах видно, що читачі (серед яких є священники) бачать багато спільного між Ґаладріеллю і Богородицею, проте Толкін наполягає що це не так, адже Ґаладріель — розкаяна грішниця.
Але якщо вона не є Богородицею у Середзем'ї, то хто вона і чому читачи бачать їх подібність?
Дослідник Толкіна Том Шиппі бачить у постаті Ґаладріелі подібність до дівчини із середньовічної поеми "Перлина". Вона розповідає про те, як батько уві сні опиняється у райському саду і бачить там свою померлу доньку. Вона каже йому що Агнець зробив її своєю Царицею і далі між ними відбувається бесіда на богословські теми. Дослідники вважають що сюжет цієї поеми заснований на розмові Данте і Беатріче, де герой зустрічає у Земному Раю особу, яку він знав у земному житті і та наставляє його у богословських істинах.
Цікаво, що Шиппі не проводить аналогію далі, і не порівнює Ґаладріель і Беатріче, хоча певна аналогія присутня і у Толкіна: Фродо зустрічає Ґаладріель у Лотлорієні, що дуже схожий на Земний Рай, вона відкриває йому певні істини і завдяки цій зустрічі Фродо в подальшому отримує підтримку Небес на своєму шляху у центр Мордору — Пекла на землі.
Як бачимо, і у Макдональда, і у Толкіна містична жінка у білому, що грає важливу роль у розвитку сюжету, має зв'язок із дантівською Беатріче.
У підсумку можна сказати що хоча Джордж Макдональд і Дж. Р. Р. Толкін використовують різні підходи до того, як занурити читача у свою оповідь і протилежні погляди на використання християнської символіки у текстах творів, вони мають багато спільного у тому, які ідеї вони вкладають у свої твори.
________________
* Її вперше описала Verlyn Flieger у книзі Splintered Light: Logos and Language in Tolkien's World (1983)
** Цікаво що Толкін використовує термін "творення" і "суб-творення", які придумав і використовував Джордж Макдональд. Він вважав що Бог творить світ своєю уявою і він, разом із усіма людьми, існує в уяві Бога. Таким чином уява людини, те що людина створює, теж знаходиться всередині уяви Бога і це освячує "суб-творіння" — творчість людини всередині первинного творіння — світу навколо неї.
*** Тема могил біля дому Рейвена тут теж присутня: неподалік оселі Тома Бомбадила знаходяться могильники, куди потрапляють гобіти відправившись у подальшу путь. Щоправда для гобітів це небезпека, а не бажаний етап їх розвитку.
Немає коментарів:
Дописати коментар