Калліграфія Толкіна

З книги "J. R. R. Tolkien: Artist & Illustrator"

Квітковий алфавіт, малюнок Толкіна

Толкін познайомився із каліграфією, коли мати вчила його малюванню; її батько, Джон Саффілд, був талановитим каліграфом, а її власний почерк мав орнаментальний характер. Згодом Толкін учився також за незамінним посібником Едварда Джонстона «Writing & Illuminating & Lettering», уперше виданим 1906 року. Без сумніву, саме «основний почерк» Джонстона, заснований на зразках X–XI століть, став підвалиною того урочистого письма, яким Толкін інколи користувався, начисто виписуючи свої твори. Він також звертався до оригінальних рукописів, особливо середньовічних, у межах навчання і своєї професії. Звісно, філологи мусять дивитися рукописи, але не всі вчаться цінувати красу побачених ними почерків і оздоб — або самі беруть до рук перо. Толкіна цікавило ремесло каліграфії так само, як і її утилітарне призначення, а також її алюзивні, а не лише комунікативні якості — наприклад, у «листах Різдвяного Діда», де він писав своїм дітям різними почерками, кожен відповідав конкретному персонажу. Його каліграфія мала широкий діапазон — від офіційної до вельми жартівливої. Абетка останнього штибу, імовірно з 1960‑х років, — це сад оздоблених літер: деякі з них квітчасті, інші заповнені, мов самоцвітами чи перлинами, а кілька утворені деревами або виноградними лозами.

Сторінка з книги "Writing &
Illuminating & Lettering"

Для Толкіна зацікавлення каліграфією природно йшло поруч із зацікавленням мовами. Йому було замало вигадувати мови, як‑от ельфійські квен’я та синдарін, не вигадуючи також абеток, якими їх можна писати, і, більш того, літер, приємних оку. Різні міфології твердили, що письмо людям дали боги; подібно до цього Толкін писав у «Книзі загублених оповідей», що Ауле, Вала, володар ремесел, «за допомогою Гномів (нолдорських ельфів) створив абетки й системи письма, і на стінах Кору було написано багато темних оповідей у мальованих символах, а також виведено руни великої краси або вирізьблено їх на каменях». У зрілішому легендаріумі тенгвар уперше витворив ельф Руміл, згодом їх наново винайшов своєю майстерністю Феанор, і вигнані нолдори принесли їх до Середзем’я. Рунічні кертари, або кірти, натомість, були створені в Середзем’ї синдарінськими ельфами, зокрема Даероном, «співцем і ученим мужем короля Тінгола (Елве) з Доріату». Про важливість письма для Толкіна свідчить те, як часто воно з’являється в його оповідях — від рун на Мапі Трора в «Гобіті» до напису тенгвар над Брамами Дуріна у «Володарі Перснів».

Як творець тенгвару й кіртів і як практикуючий каліграф, Толкін говорив із незвичною авторитетністю про якість літер, відтворених у «Володарі Перснів». Йому йшлося про те, щоб слова на титульних сторінках трьох томів, у написі Персня, на зображенні Брам Дуріна та на могилі Баліна мали «легкість і стиль», властиві «ельфійській роботі». Він уважав, що відтворення рун на могилі Баліна, перемальованих із його власного зразка копіїстом майстра, що виготовляв кліше, стало 

«акуратнішим і міцнішим, ніж оригінал; але я волів би значно ближчу копію. Стиль оригіналу не вловлено. Товсті штрихи тепер надто вже товсті — та ще й нерівномірні. ... Властиве потовщення на деяких гострих кутах прибрано, через що форми літер видаються значно «звичайнішими» й сучаснішими. Щодо розташування й ваги копія, на мою думку, лишається кращою, попри легку нерівність, яку, як я сподівався, молодша рука могла б прибрати делікатніше».

Та його власний почерк не був "старечим", і навіть у пізні роки його володіння каліграфією було більш ніж вмілим. Особливо він досяг майстерності в письмі тенгваром; багато невеликих зразків розпорошено серед його пізніх орнаментів і візерунків. Водночас він знав, якою прекрасною може бути сторінка, повністю написана тенгваром, і кілька разів виписував формальні рукописи своїх віршів лише тим алфавітом. Змінюючи ширину пера, він змінював і враження від своєї ельфійської каліграфії: то це витончений копперплейт, то ґотичне письмо.

Він також ужив тенгвар у ще одній спробі створити «документ» для «Володаря Перснів» — «факсиміле» листа, який Араґорн, король Елесар, пише Сему Ґемджі у відкинутому епілозі до книги (зрештою оприлюдненому в «Переможеному Сауроні»). Збереглося три версії, у різних режимах тенгвару. Друга менш відома за інші, але подібна за формою: текст англійською та синдарином у паралельних колонках і перові завитки вгорі, що зображають крилату корону Ґондору. Це прекрасний рукопис навіть для тих, хто не може прочитати слова — ритмічний, граційний і екзотичний, мов рухи танцівника.

Розділ "каліграфія" на сайті Толкін Естейт: https://www.tolkienestate.com/painting/calligraphy/
Книга Джонстона "Writing & Illuminating & Lettering"

* * *

Tolkien first learned calligraphy, as he learned drawing, from his mother; her father, John Suffield, had been a talented penman, and her own script was ornamental. Later Tolkien learned also from Edward Johnston’s indispensable manual "Writing & Illuminating, & Lettering", first published in 1906. No doubt it was Johnston’s ‘foundational hand’, based on tenthand eleventhcentury models, that was the basis for the formal script Tolkien sometimes used in writing out his fiction [198].? He also looked at original manuscripts, especially from the medieval period, as part of his studies and in his profession. Of course philologists must look at manuscripts, but not all learn to appreciate the beauty of the scripts and decorations they see, or themselves take up the pen. Tolkien was interested in the craft of calligraphy as well as in its utilitarian purpose, and in its allusive as well as communicative qualities — for example, in the ‘Father Christmas’ letters, in which he wrote to his children in a variety of hands, each appropriate to a different character [69]. His calligraphy had a wide range, from the formal to the very playful. An alphabet of the latter sort [197], probably from the 1960s, is a garden of decorated letters, some of them floriated, others filled as if with jewels or pearls, a few formed by trees or vines.

For Tolkien an interest in calligraphy naturally paralleled his interest in language. He was not content to invent languages, such as the Elven tongues Quenya and Sindarin, without also inventing alphabets in which they could be written, and moreover, letters pleasing to the eye.’ Various mythologies have held that Man was given writing by the gods; similarly, Tolkien wrote in The Book of Lost Tales that Aulé, the Vala who is master of crafts, ‘aided by the Gnomes [Noldorin Elves] contrived alphabets and scripts, and on the walls of Kor were many dark tales written in pictured symbols, and runes of great beauty were drawn there too or carved upon stones. .. .”* In the more developed legendarium the tengwar were first devised by the elf Rumil, later re-invented by the craft of Féanor, and brought by the exiled Noldor to Middle-earth. The runic certar or cirth, on the other hand, were devised in Middle-earth by the Sindarin elves, in particular by Daeron, ‘the minstrel and loremaster of King Thingol [Elwé] of Doriath’’ It is a measure of the importance of letters to Tolkien that they appear so often in his stories, from the runes on Thror’s Map in The Hobbit to the tengwar inscription above the Doors of Durin in The Lord of the Rings.

As the creator of the tengwar and the cirth, and as a practicing calligrapher, Tolkien spoke with unusual authority about the quality of lettering reproduced in The Lord of the Rings. He was concerned that the words written on the title-pages of the three volumes, in the Ring inscription, in the picture of the Doors of Durin, and on Balin’s tomb should have ‘lightness and style’ as proper ‘elvish work’. He felt that the reproduction of the runes on Balin’s tomb, redrawn from his own rendering by a blockmaker’s copyist, was

neater and firmer than the original; but I should have preferred a much closer copy. The style of the original has not been caught. The heavy strokes are now far too heavy, and irregularly so. ... The characteristic thickening at some of the acute angles has been removed, making the letter-forms look much more ‘ordinary’ and modern. In placing and weight the copy remains, to my mind, much to be preferred, in spite of its slight unsteadiness, which I hoped that a younger hand might have removed with more delicacy.

But his own hand was not ancient, and even in his later years his calligraphy was more than competent. He especially excelled at writing in tengwar, many small examples of which are interspersed with his late patterns and devices, for example [189, 194-195]. But he knew the beauty of a page fully written in tengwar, and a few times wrote formal manuscripts of his verse in that alphabet alone.’ By varying the width of the pen nib, he varied the effect of his Elvish calligraphy: now like fine copperplate script, now like Black Letter.

He also used tengwar in one more attempt to create a ‘document’ for The Lord of the Rings, a ‘facsimile’ of the letter that Aragorn, the King Elessar, writes to Sam Gamgee in the rejected epilogue to the book (finally published in Sauron Defeated). Three versions are extant, in varying tengwar modes. The second [199] is less well known than the others but similar in form, with the text in English and Sindarin in parallel columns and pen flourishes at the top representing the winged crown of Gondor. It is a beautiful manuscript even to those who cannot read the words — rhythmic, graceful, and exotic, like the movements of a dancer.