Завершення листа до Мілтона Уолдмана

У сучасних виданнях "Сильмарилліону" міститься перша частина листа Толкіна до Мілтона Уолдмана, де автор намагається довести що "Сильмарилліон" і "Володар Перснів" складають нерозривне ціле і мають видаватися як одна велика книга. У листі він описує свою авторську концепцію і міфологічні сюжети, що лежать в основі світу Середзем'я. У першій частині він переказує історію Середзем'я від створення світу до кінця Другої Епохи. У другій йдеться про Третю епоху, "Гобіта" і "Володар Перснів". Лист написаний у кінці 1951 року.

Третя Епоха

У Третю Епоху події обертаються головним чином довкола Персня. Темний Володар уже не сидить на троні, але його потвори винищені не до кінця, і його моторошні слуги, раби Персня, усе ще тут — тіні поміж тіней. Мордор спорожнів, Темна Вежа стоїть пусткою, по границях цієї лихої землі виставлено варту. В ельфів іще зосталися потаємні пристановища: в Сірих Гаванях, де стоять їхні кораблі, в Домі Елронда та в інших місцях. На півночі королівством Арнор правлять нащадки Ісільдура. Південніше, по обох берегах Великої Ріки Андуїн, стоять міста й твердині нуменорського королівства Ґондор, де правлять королі з роду Анаріона. Далеко на незвіданому (в контексті цих переказів) Сході та Півдні лежать краї й королівства людей диких або лихих, схожих між собою лише ненавистю до Заходу, вихованою їхнім володарем Сауроном; однак Ґондор та його міць заступають їм шлях. Перстень загублено — є надія, що назавжди; а Три Персні ельфів, у руках таємних хранителів, діють, зберігаючи пам’ять про давню красу й підтримуючи зачаровані острови миру, де Час, здається, завмер і розпад приборкано, — подобу благоденства Істинного Заходу.

Та на півночі Арнор занепадає, розпадається на дрібні князівства й врешті зникає. Рештки нуменорців стають потаємним мандрівним людом і, хоча рід справжніх Королів, спадкоємців Ісільдура, зовсім не перервався, про це знають тільки в Домі Елронда. На півдні Ґондор сягає вершини могутності, майже уподібнюючись Нуменору, а тоді поволі згасає до занепалого Середньовіччя — щось на кшталт гордої, освяченої віками, але дедалі безпораднішої Візантії. Нагляд за Мордором слабне. Тиск східняків і південців зростає. Рід Королів урветься, і в останньому місті Ґондору, в Мінас-Тіриті (“Вежі Сторожі”), правитимуть спадкові Намісники. Укладено безстроковий союз із Кінниками Півночі — рогірримами, або Вершниками Рохану; вони оселяються на нині безлюдних зелених рівнинах, що колись становили північну частину королівства Ґондор. На безмежний первісний ліс, Зеленоліс Великий, розташований на схід від верхів’їв Великої Ріки, падає тінь; тінь ширшає, і ліс стає Мірквудом, тобто Лихоліссям. Мудрі виявляють, що її джерело — Чародій (“Некромант” із “Гобіта”), чий потаємний замок стоїть на півдні Великого Лісу*.

[* Лише в проміжку між “Гобітом” і його продовженням з’ясовується, що Некромант — це Саурон redivivus [“воскреслий”, лат.], який стрімко набирає силу й віднаходить видиму подобу. Обманувши пильність, він вертається в Мордор і до Темної Вежі.]

Посеред цієї Доби з’являються гобіти. Їхнє походження невідоме (навіть їм самим)*, адже великі, тобто цивілізовані, народи — ті, що творять літописи, — не звернули на них уваги, а самі гобіти нічого не записували, задовольняючись невиразними усними переказами, допоки не покинули межі Лихолісся, рятуючись від Тіні, та не забрели на Захід, увійшовши в стосунки з останніми мешканцями королівства Арнор.

[* Звісно, насправді припускається, що гобіти — одна з гілок саме людського роду (не ельфи й не гноми): тож обидва різновиди можуть жити поруч (як у Брі) і звуться просто Рослий Народ і Малий Народ. Вони цілковито позбавлені надлюдських здібностей, однак змальовані як ближчі до “природи” (до землі, усього живого, до рослин і тварин) і, що для людей неймовірно, — вільні від честолюбства й жадоби багатства. Їх зроблено малими (трохи вищими за половину людського зросту, хоча з роками вони стають іще меншими) частково для того, аби зобразити нікчемність простої людини, позбавленої уяви, обмеженої — хоч і без крихітності чи безжальності Свіфта, — а головним чином, щоб показати в істотах фізично вкрай слабких приголомшливий і неочікуваний героїзм пересічної людини “в тяжку годину”.]

Головне їхнє поселення, всі мешканці якого — гобіти й де підтримується впорядковане, цивілізоване, хоч і просте сільське життя, — це Шир, первісно — орні землі й ліси коронних земель Арнору, пожалувані в лен; проте до тієї пори, коли про Шир стало хоч щось відомо, “Король”, творець законів, давно щез, полишивши саму лише пам’ять про себе. Більбо — гобіт і герой однойменної повісті — вирушає “в пригоду” 1341 року за Ширським літочисленням (або ж 2941 року Третьої Доби, себто в останньому її столітті).

Гобіт, або Туди й звідти

У цій історії, переказувати яку наново немає сенсу, сутність гобітів і становище гобітів ніяк не пояснюються, а подаються як щось самозрозуміле, і ті короткі відомості, що наводяться про їхню історію, подано у формі випадкових згадок про річ і так відому. “Світова політика” загалом, окреслена вище, мається на увазі сама собою; на неї також зрідка посилаються побіжно, як на події, докладно описані десь інде. Елронд — персонаж дуже значущий, хоч його велич і шляхетність, його велика міць і походження дещо затінені й не явлені вповні. Є також відсилки до історії ельфів, до падіння Ґондоліна тощо. Тіні й зло Лихолісся забезпечують, на зниженому плані “чарівної казки”, одну з головних складових пригоди. Лише в одному епізоді вся ця “світова політика” спрацьовує як частина сюжетного механізму. Маг* Ґандалф відкликаний задля вкрай важливої справи — спроби впоратись із загрозою Некроманта — і полишає гобіта в розпал “пригоди” без опіки й поради, змушуючи його навчитися стояти на власних ногах і стати по-своєму героєм. (Чимало читачів відзначили цю мить і здогадалися, що Некромант неодмінно має відіграти чималу роль у продовженні або в інших переказах про ті часи.)

[* Призначення й природа “Магів” ніде докладно не пояснюються. Саме їхня назва (Wizards), співвіднесена з англ. Wise — “Мудрий”, є англійським перекладом відповідного ельфійського слова й уживається в усьому тексті як принципово інше, ніж Чародій (Sorcerer) чи Чаклун (Magician). Зрештою з’ясується, що в контексті цих переказів Маги, так би мовити, виступають наближеним відповідником ангелів, ангелів-охоронців. Їхні сили спрямовано головно на підтримку супротивників зла, щоб ті власним розумом і доблестю, об’єднавшись, вистояли. Вони незмінно являються в образі старців і мудреців і, хоча (послані владиками Істинного Заходу) у світі вони також підвладні стражданню, сивіють і старіють украй повільно. Ґандальф, чиє призначення саме й полягає в тому, щоб наглядати за людськими справами (за людьми й гобітами), постійно фігурує в усіх переказах.]

Тон і стиль “Гобіта”, загалом інші, пояснюються тим (із погляду походження), що цей твір я сприймав як матеріал із грандіозного циклу, який можна опрацювати у вигляді “чарівної казки” для дітей. Деякі риси тону й манери оповіді, як я тепер бачу, є хибними — навіть із цієї точки зору. Та мені не хотілося б міняти надто багато. Адже, по суті, це — ескіз простої, пересічної людини, не обдарованої ані творчою снагою, ані шляхетністю й геройством (хоч не без їхніх паростків) на піднесеному тлі; і фактично (як відзначив один із критиків) тон і стиль змінюються в міру дорослішання гобіта — від чарівної казки до шляхетного й високого, — і знову знижуються в епізоді повернення.

Похід по драконове золото, головна тема повісті “Гобіт” як такої, в межах загального циклу є периферійною й не надто значущою — і пов’язана з ним головно через історію гномів, яка в жодному переказі не висувається на перший план, хоч нерідко й відіграє важливу роль*. Проте у перебігу пригоди гобіт нібито “чисто випадково” стає власником “чарівного персня”, головна й єдина очевидна на перший погляд властивість якого полягає в тому, щоб робити власника невидимим. І хоч у контексті повісті це лише випадок, не передбачений і ніяк не вписаний у плани походу, він обертається запорукою успіху. Повернувшись, гобіт, помудрішавши й ставши далекогляднішим (хай його манера вислову й не змінилася), зберіг перстень як свій невеличкий таємний скарб.

[* Ворожість (навіть незіпсованих) гномів і ельфів — мотив, що так часто виникає — запозичено з легенд Першої Доби; Копальні Морії, війни гномів і орків (ґоблінів, вояків Темного Володаря) — це вже Друга Епоха і початок Третьої.]

Володар Перснів

Продовження — «Володар Перснів» — найбільш об’ємна й, хочеться сподіватися, пропорційно краща частина всього циклу, завершує цю справу: я спробував включити в роман і довести до логічного завершення всі елементи й мотиви попереднього матеріалу — ельфів, гномів, Королів Людей, героїчних «патріархально-епічних» вершників, орків і демонів, жах слуг Персня й некромантії, і незбагненний жах Темного Престолу. Що ж до стилю — то йому належить охопити й буденну розмовність гобітської мови, і поезію, і найвищий урочистий стиль прози.

Ми маємо побачити падіння останнього втілення Зла, знищення Персня, остаточний відхід ельфів і повернення істинного Короля у славі, якому судилося прийняти Володарювання над людьми, успадкувавши все, що можна перейняти від ельфійського світу через доленосний шлюб з Арвен, дочкою Елронда, а також через походження від королівського дому Нуменору.

Але якщо найдавніші Перекази сприймаються, так би мовити, очима ельфів, то це останнє велике Переказання, що спускається з рівня легенди й міфу на землю, сприймається головним чином очима гобітів; таким чином воно стає, по суті, антропоцентричним. Очима гобітів, а не людей як таких, оскільки це останнє Переказання має з усією виразністю проілюструвати повторювану тему — яке місце посідають у «світовій політиці» непередбачувані й несподівані акти волі та доброчесні вчинки тих, хто на перший погляд малий, незначний, забутий у справах Великих і Мудрих (як добрих, так і злих).

А мораль усього цього (доповнюючи безпосередню символіку Персня, що уособлює прагнення до влади як такої, яка намагається здійснитися через фізичну силу й механізми, а відтак неминуче — через брехню) очевидна: без високого й благородного просте й вульгарне є невимовно потворним; без простого й буденного шляхетна героїка позбавлена сенсу.

Неможливо, навіть дуже розлого, “упакувати” The Lord of the Rings у кілька абзаців. Його почали в 1936 [sic, насправді в 1937], і кожна частина була написана багато разів. Навряд чи є хоч слово з серед 600 000, яке б не було обдумане. Розміщення, обсяг, стиль і внесок у ціле кожного епізоду, пригоди й розділу були ретельно зважені. Я кажу це не щоб похизуватись. Втім, можливо, я просто обманутий власною уявою, заплутаний у павутині марних видінь, не надто цінних для інших, хоча декілька читачів загалом визнали твір добрим. [*Але оскільки кожен критикує інше, якби я послухав усі зауваження разом, то майже нічого б не лишилося, і тому я доходжу висновку, що твір такого масштабу не може бути досконалим, а навіть якщо й досконалим, — не може цілковито подобатися жодному читачеві.]

Одним словом, я хочу сказати ось що: я не можу суттєво змінити цей твір. Я закінчив його, він “знятий із душі”: праця була колосальною, і тепер він мусить стояти або впасти — такий, яким він є.

Книга Перша

“Володар Перснів” відкривається тією самою сценою, що й “Гобіт”, лише приблизно шістдесят років потому. Починається він розділом, певною мірою подібним за стилем, який у назві (“Довгоочікуване свято”) й змісті є свідомою паралеллю до першого розділу попередньої книги. Більбо тепер має 111 років — глибока старість для гобіта* [* Звичайна тривалість життя гобітів подається як співвідношення приблизно 100 до наших 80]. Він усиновив своїм спадкоємцем улюбленого родича молодшого покоління — Фродо. Загалом його заздрять за багатство й, здавалось би, нев’януче здоров’я; але розмова Більбо з Ґандальфом показує, що в старого гобіта не все гаразд: життя здається йому “тонким” і виснажливим. Ґандальф виявляє певну тривожну зацікавленість його перснем.

Вступ завершується раптовим зникненням самого Гобіта, Більбо, посеред його власного дня народження — його більше ніколи не бачили в Ширі. Це його останнє використання персня. Ґандальф спонукає його залишити перстень спадкоємцеві Фродо. Усі інші трофеї старої пригоди він забирає з собою й вирушає — у “невідомому напрямку” (але, звісно, до Дому Елронда та мирної пам’яті минулого).

Минає близько сімнадцяти років. Фродо тепер у тому самому віці, в якому був Більбо, вирушаючи у свою Мандрівку. Він теж зберігає молодість, але його непокоїть неспокій. Чутки про лихі події у великому зовнішньому світі доходять до гобітів — особливо про новий підйом Ворога, Темного Володаря. Після тривалих відсутностей і небезпечних пошуків Ґандальф повертається й відкриває, що перстень Більбо — це Перстень, Єдиний; і що Ворог знає про його існування і, ймовірно, через зраду Ґолума знає, де він. Окреслюється щось із історії Персня (здебільшого про те, як він “випадково” потрапив до Ґолума).

Фродо замислює таємну втечу — до Дому Елронда. Домовляються про зустріч восени, але Ґандальф не приходить*, і Фродо з гобітом-слугою Семом та двома молодшими родичами вирушають самі в дике — в останню мить, саме тоді, коли Чорні Вершники з Мордору (Дев’ятеро рабів Персня під личиною) дістаються Ширу. 

[* Згодом з’ясовується, що причиною є зрада Сарумана, головного мага, який намагається ув’язнити Ґандальфа й змусити його стати на бік Ворога.] 

Увесь шлях — понад 400 миль до Елронда — їх переслідує жах, і вони доходять лише завдяки допомозі дивного чоловіка, якого вони зустріли у заїзді, відомого як Бурлака (Strider). Його постать і сила проявляються лише поступово. Фродо дістає смертельно небезпечну рану від Капітана Чорних Вершників і стоїть при самій Смерті, коли втікачі нарешті вириваються й приходять до Елронда. Перша Книга закінчується знищенням Чорних Вершників (у цій подобі) та прийняттям Персненосця Елрондом.

Книга Друга

Друга Книга — яка мусить, як уже пояснювалося, початися паузою (перед цілковитою зміною напрямку) після зцілення, відпочинку та набуття мудрості — починається з оздоровлення Фродо, його новій зустрічі з Більбо, ради Мудрих і ухвалення плану Останньої Місії: знищення Персня. Наприкінці року, в середині зими (найменш сподіваної пори), Братство Персня вирушає у найменш сподіваному напрямку — до краю Ворога.

Загін Дев’ятьох мандрівників — як противага Дев’ятьом Вершникам і як уособлення головних сил опору Темній Владі — це Ґандальф, четверо гобітів, Боромир, владар Ґондору; Бурлака, тепер відкритий як Араґорн, спадкоємець Ісільдура й прихований претендент на Давню Корону; ельф і гном. Їхні пригоди починаються на площині й у стилі, що нагадує “Гобіта”, але неухильно підносяться на вищий рівень. Усі персонажі поволі розкривають свою природу й у своїй зміні [sic, вочевидь, описка набору, пропущено слово чи слова].

Увесь час відчувається прихований нагляд за їхніми рухами, постійна ворожість навіть звірів і неживих речей. Братство змушене спробувати перехід зловісними Копальнями Морії, і там Ґандальф падає в безодню, рятуючи їх від пастки. Араґорн веде їх далі через Лоріен, ельфійську землю, що знаходиться під охороною — у цьому місці я роблю небезпечну й складну спробу зблизька описати подих позачасової ельфійської чарівності; потім вони пливуть Довгою Рікою, доки не проходять водну браму до давнього царства Ґондору. Нарешті, зупинившись біля величних водоспадів Рауросу, вони майже бачать Чорну Країну на сході й останнє Місто Ґондору на заході. Рішення, що робити далі, яке було відкладене вже надто довго, тепер має бути прийняте, бо з утратою Ґандальфа значна частина його задумів і планів лишається невідомою навіть Араґорнові.

Друга Книга завершується лихом і розпадом Братства (через таємну дію Персня, що збуджує жагу в Боромирі з Ґондору). Фродо й Сем вирушають самі на схід у відчайдушну місію — донести Перстень до краю Ворога й кинути його у Вогонь. Араґорн опиняється перед дилемою: він може податися за Фродо з малесенькою надією знайти його чи бодай допомогти йому — і покинути двох гобітів, схоплених орками; або ж урятувати тих гобітів і залишити Фродо та Сема у їхньому безнадійному завданні. Упродовж книги множаться натяки на пильнування шпигунів. Також стає остаточно ясно, що й сам Ґолум знову став на їхній слід і йде по п’ятах Персненосця. Нарешті Чорні Вершники з’являються знову у ще страшнішій подобі — крилатих вершників у повітрі. Книга закінчується смертю Боромира в бою з орками (у спробі спокутувати своє падіння — він пробував силоміць відібрати Перстень у Фродо).

Книга Третя

Третя Книга розповідає про долю й пригоди всіх супутників, окрім Фродо та Сема, які пішли туди, куди не сягнути знанню й допомозі. Вона оповідає про пригоди двох молодих гобітів, захоплених орками, і про їхнє зростання до героїзму; а також про відчайдушну спробу Араґорна, ельфа й гнома наздогнати їх і визволити. Водночас вона вводить тему ширшої політики оборони Заходу і приготування до останньої війни та битви з Сауроном. Оповідь перетинає менша війна з Саруманом, колишнім головою Мудрих, який став на бік зла й прагне влади, більш-менш свідомо підігруючи Темному Володареві. Ми зустрічаємо шляхетних Вершників Рохану, рогіримів, і їхнього короля в Золотій Залі; книга завершується знищенням твердині Сарумана в Ізенґарді та возз’єднанням усіх супутників (окрім Фродо й Сема).

Ґандальф з’являється знову — змінений і ще очевидніше надлюдський після свого бою в безодні. Книга завершується появою великого назґула (Чорного Вершника з Неба) — знаком того, що велика і остання війна от-от почнеться. Від Мордору над усі землі простягається велика темрява. Ґандальф із одним гобітом мчить, мов вітер, до Ґондору.

Книга Четверта

Четверта Книга розповідає про небезпеки й труди Фродо та Сема. Ґолум повертається і “притамовується” Фродо: тобто владою Персня він спершу прибитий до калібаноподібного рабства [Калібан — напівлюдина-напівчудовисько з п'єси Шекспіра "Буря"], але поволі Фродо пробуджує в ньому його давнє, краще “я”: Ґолум починає любити Фродо як доброго й лагідного пана. Це відродження постійно гальмується підозрою й нелюбов’ю вірного Сема. Нарешті воно зривається через нетерплячий і імпульсивний докір Сема в критичну мить, коли Ґолум стояв на порозі каяття. Ґолум знову впадає в ненависть і зраду. Та він необхідний: лише з його проводом гобіти могли бодай наблизитися до Чорної Країни. Вони переходять Мертві Болота. Дістаються зпустошених земель перед Чорними Брамами Мордору. Тут пройти неможливо. Ґолум веде їх далі на південь до потаємного перевалу в західних мурах країни. Вони зустрічають і дістають допомогу від Фараміра, брата Боромира з Ґондору, який проводить небезпечні вилазки проти Сил Саурона. Нарешті вони переходять у Гори Тіні — і тут, зраджені Ґолумом, потрапляють у пастку. Книга закінчується очевидною катастрофою: Фродо, уражений потворним Павуком — вартовим перевалу, лежить наче мертвий. Сем починає своє сходження до найвищої геройської міри: він б’ється з Павуком, рятує тіло свого пана, бере на себе страшний тягар Персня й готується плентатися далі сам, щоб спробувати довершити неможливу місію. Але в останню мить приходять орки, відносять тіло улюбленого Пана, і первинна Семова вірність господареві перемагає: він женеться за ними, дізнається, що Фродо лише отруєний-одурманений, і кидається непритомний і в розпачі на мідні брами орків, коли ті зачиняються. Так книга й кінчається.

Книга П'ята

П’ята Книга повертає нас рівно до тієї точки, на якій закінчилася Третя. Ґандалф на своєму великому коні (з гобітом Перегріном Туком) мчить Великою Північною Дорогою на південь — до Ґондору. Тепер ми дістаємося напівзруйнованого візантійського Міста — Мінас-Тіріта — і знайомимося з його похмурим володарем, давнім гордим, мов чаклун, Намісником, Денетором. Він готується до війни й безнадійної облоги. Прибувають останні оборонці з решти ленів. Насувається велика темрява. Назґули літають у повітрі, пригнічуючи серця. Облога поволі починається й наростає в огні та жаху. Денетор чинить самогубство. Король-Чаклун, Володар Чорних Вершників, трощить “незламні” брами Міста. Лише Ґандальф лишається, щоб стати проти нього. Облогу знімають у останню мить — із прибуттям нарешті Вершників Рохану на чолі зі своїм прадавнім королем Теоденом. Їхня кінна атака рятує поле бою. Далі починається велика битва на Пеленнорських Полях. Теоден падає. Перемога хилиться до Ворога, але Араґорн з’являється на Великій Ріці з флотилією, що йде, мов нуменорці давнини, — наче “виходячи з Моря”, — і вперше за багато віків підіймає Прапор Короля. Після перемоги (і загибелі Володаря Чорних Вершників) книга завершується останнім відчайдушним подвигом Заходу: щоб відвернути очі Ворога, якщо раптом Фродо таки дійшов до його краю, а також тому, що сидіння в фортеці зрештою скінчилося б лише руїною, всі, кого можна зібрати з людей Рохану й Ґондору, відкрито вирушають штурмувати самі брами Мордору. На останніх сторінках цієї Книги ми бачимо безнадійну поразку “безнадійного загону”. Гобіт поміж них (Перегрін) падає під вагою полеглих, і коли свідомість зникає й він поринає в забуття, йому вчувається оклик “Орли!”. Але він пам’ятає, що це був перелом у Більбовій історії, яку він добре знав, і, всміхнувшись своїй примарі, його дух відлітає, і він більше нічого не пам’ятає.

Книга Шоста

Шоста й Остання Книга починається там, де закінчилася Четверта. Тепер маємо apiozeia [“доблесть”, “майстерність”] Сема — його найвищий простий, упертий, тверезий героїзм заради пана. Я не можу “стиснути” ці розділи в кількох рядках — у них я розповів (і, гадаю, у їхньому модусі зробив правдоподібним), як він урятував свого пана, як вів і підтримував його крізь жахи й смертельні небезпеки Мордору, аж поки вони — на самому краєчку смерті (від голоду, спраги, страху та дедалі важчого тягаря Персня) — не досягають Гори Приречення та високої зали Вогню — все ще переслідувані нещадним Ґолумом, над яким Перстень, якого він уже не має, зберігає владу. Цю владу ніщо, окрім смерті, не може зцілити.

Ми стоїмо на самім краю Вогню, і весь задум місії рушиться. Перстень перемагає. Фродо не може знищити його. Він зрікається Місії, привласнює Перстень і надягає його на палець. Темний Володар раптово відчуває Фродо — і весь задум. Уся його жахлива воля відтягується від битви при Брамі і зосереджується на Горі (видимій з його трона). Підкрадається Ґолум і на самому краї ущелини бореться з Фродо за володіння: він відгризає палець разом із Перснем і, верещачи від захвату, у своєму шаленому танку падає в безодню — і так гине. І от Перстень все ж таки знищено — і навіть зрада Ґолума послужила своїй меті (як передрікав Ґандалф).

Гобіти ледь не гинуть у викликаному цим катаклізмі. Здалеку, крізь хмари, вони бачать катастрофічне руйнування Темної Вежі й падіння Саурона. Гора вивергається. Нарешті вони лежать, задихаючись у диму й полум’ї, на останній скелястій брижці посеред моря розплавленої лави.

Сцена повертається до того самого моменту, на якому скінчилася П’ята Книга. Тепер ми теж здалеку бачимо й чуємо той самий руйнівний крах. Сили Саурона, позбавлені (мов терміти без цариці) усякого керівництва й волі, тікають і розпадаються. Величезна постать Саурона здіймається, “страшна, але безсила”, і розвіюється вітром — тінь, що ніколи вже не набуде плоті. Вигук “Орли!” лунає насправді: вони спускаються з півночі за вітром і, керовані Ґандальфом, підіймають тіла Фродо й Сема та виносять їх із руїн Мордору.

Оповідь доходить кінця (як оповідь про гобітів!) у святкуванні перемоги, де всі Дев’ятеро Супутників знову разом. У сцені, де всі війська Заходу єднаються, щоб ушанувати двох скромних гобітів — Фродо й Сема, — ми досягаємо “евкатастрофи” всього роману: тобто раптового радісного “повороту” й здійснення надії, протилежного трагедії, — ознаки правдивої “казки” вищого чи нижчого тону, розв’язки й виправдання всього що було до того. У мене наверталися сльози, коли я це писав, і це місце досі зворушує мене; і я думаю що це найвищий момент свого роду.

Та це ще не кінець ані “Шостої Книги”, ані “Володаря Перснів” у цілому. Із різних причин. Найперша мистецька — “музику” не можна уривати на самій вершині. Також історія повисла в повітрі, незавершена. До того ж, я люблю “позав’язувати” висячі кінці й ненавиджу їх у чужих книжках; люблю розкривати підказки до кінця — не лише як це люблять діти, а й більшість читачів із хорошим апетитом. І знов-таки: історія почалася у простому Ширі гобітів, і вона мусить там і скінчитися — поверненням до звичайного життя й землі (найглибшої основи). Нарешті й переконливо: завдання цієї розлогої коди — показати ціну перемоги (як завжди), і показати, що жодна перемога, навіть у масштабі світу, не буває остаточною. Війна триватиме, набираючи інших форм.

Отак ми довершуємо справи Ґондору, стаємо свідками Коронування Короля і його шлюбу з високородною прекрасною пані, дочкою Елронда, призначеною бути королевою відновленого престолу. А Супутники вирушають у дорогу назад, прощаючись по одному, коли ми вертаємо на північ, до Дому Елронда, а тоді на захід — до Ширу. Дорогою вони зустрічають Сарумана Великого — скигливого, злого жебрака. У Рівенделі прощаються зі старим гобітом Більбо, який уже дрімає, наближаючись до кінця свого життя, бо сила знищеного Персня тане й звільняє його від неприродного подовження віку. Гобіти — все ще гобіти за мовою та зростом, але тепер у зброї та строях високого лицарства Півдня, безстрашні й ушляхетнені — наближаються до Ширу, і Ґандальф прощається. Вони йдуть далі — і відкривають, що щупальця тодішнього зла сягнули за їхньої відсутності навіть у їх улюблений край. Жадоба й честолюбство торкнулися й гобітів: один із родичів Фродо намагався загарбати усе багатство й владу громади. Він давно таємно листувався із Саруманом, але той його переграв: бо злі Люди, слуги Сарумана, насправді усунули його й правлять усім через грабунок і силу. Села спотворені бараками, дерева вирубано вшир і вздовж, ріки отруєно, млини обернено на машини. “Очищення Ширу”, що завершується останньою битвою, що коли-небудь тут відбувалась, займає один розділ. За ним настає друга весна — дивовижне відродження й посилення плодючості, здійснене в основному завдяки Семові (за допомогою дарів, отриманих у Лоріені). Та Фродо невиліковний. Заради збереження Ширу він пожертвував собою — навіть у здоров’ї — і вже не має серця тішитися ним. Сем мусить вибирати між любов’ю до пана і до дружини.

Зрештою він іде з Фродо в останню мандрівку. Уночі в лісі, де Сем уперше зустрів ельфів на шляху в Рівенделл, вони зустрічають присмеркову кавалькаду з Рівенделла. Ельфи й Три Персні, і Ґандальф (Оберігач Третьої Доби) прямують до Сірих Гаваней, щоб відплисти на Захід і більше не повернутися. З ними — Більбо. Більбо й Фродо даровано особливу благодать — вирушити з улюбленими ельфами: це артурівський фінал, у якому, звісно, не сказано прямо, чи це “алегорія” смерті, чи спосіб зцілення й відновлення, що веде до повернення. Вони їдуть до Сірих Гаваней і сідають на Корабель: Ґандальф із Червоним Перснем, Елронд (із Блакитним) і більша частина його дому, і Ґаладріель із Лоріену з Білим Перснем — і з ними відпливають Більбо й Фродо. Є натяк, що вони досягають Ерессеа. Але Сем, приголомшений, стоїть на кам’яному молі й бачить лише, як білий корабель ковзає сірим гирлом і тане в темніючому Заході. Він довго стоїть нерухомо, вслухаючись у шум Моря на берегах світу.

Потім він їде додому; дружина вітає його при світлі вогню і їхньої первістки, і він просто каже: “Ну, я повернувся”. Є короткий епілог, у якому ми бачимо Сема серед дітей — один погляд на його любов до Еланор (ельфійська назва квітки з Лоріену), старшої, яка з дивного дару має вроду ельфійської дівчини: у ній розраджується й заспокоюється вся його любов і туга за ельфами. Він заклопотаний, щасливий, багаторазовий мер Ширу й силкується дописати Червону Книгу, розпочату Більбо й майже завершену Фродо, в якій записано всі події (розказані в “Гобіті” й “Володарі”). Усе закінчується на Семі і його дружині, що стоять біля Бег-Енду, доки діти сплять, і дивляться на зорі у прохолодному весняному небі. Сем каже дружині про своє блаженство й спокій і заходить у дім; але, зачиняючи двері, чує зітхання Моря на Берегах світу.

Завершення

Це довгий, але все ж сухий переказ змісту. Багатьох важливих для оповіді персонажів навіть не згадано. Навіть цілі винаходи — як-от дивовижних ентів, найдавніших розумних істот, Пастирів Дерев — випущено. Оскільки ми тепер намагаємося мати справу з “звичайним життям”, що невпинно проростає під чоботом світової політики й подій, тут є й любовні історії, або кохання у різних іпостасях, зовсім відсутня в “Гобіті”. Але найвищу історію кохання — Араґорна й Арвен, дочки Елронда — лише побіжно згадано як знану річ. Її розказано деінде — в короткій оповіді “Про Араґорна й Арвен Ундоміель”. Я вважаю, що проста “селянська” любов Сема й його Розі (ніде не розгорнута) абсолютно необхідна для розуміння його (головного героя) характеру і для теми взаємин звичайного життя (в якому ми дихаємо, їмо, працюємо, народжуємо дітей) і квестів, самопожертви, великих справ, “туги за ельфами” та за чистою красою. Але я не говоритиму більше й не захищатиму тему хибного кохання, що показана в Еовін і її першій любові до Араґорна. Не відчуваю, що тепер можна багато зробити, щоб виправити вади цього великого й всеосяжного твору — чи зробити його “придатним до друку”, якщо він наразі ним не є…

Невелика поправка (вже здійснена) ключового епізоду в «Гобіті», що прояснює характер Ґолума та його ставлення до Персня, дозволить мені скоротити розділ II Книги I — «Тінь минулого», спростити його й оживити — а також трохи спростити доволі дискусійний початок Книги II. Якщо інші матеріали — «Сильмариліон» і деякі інші перекази чи зв’язки, такі як «Падіння Нуменора», — буде опубліковано або прийнято до публікації, тоді, можливо, можна було б обійтися без значної кількості пояснень передісторії, зокрема всього того, що міститься в розділі «Рада в Елронда» (Кн. II). Проте загалом усе це зведеться щонайбільше до вилучення лише одного-єдиного довгого розділу (з приблизно 72).

Не знаю, чи ви зрештою усе це прочитаєте (навіть якщо розберете почерк)?

Лист дуже зацікавив Уолдмана і він віддав його машиністці щоб зробити декілька копій. Про це пізніше написав сам Толкін у листі до Рейнера Анвіна: "Колись я спробував коротко пояснити одному знайомому, про що все це; виявилося, що навіть у режимі суворої економії мені знадобилося 41 сторінка й 10 000 слів. Знайомого це зацікавило настільки, що він віддав листа на переписування. Можливо, колись і ви захочете на нього глянути; а ні — то й не біда." (Лист № 137, 11 квітня 1953 р.)