Коваль з Великого Вутона

Обкладинка видання 2015 року

«Ця казка виникла дивним чином. Американський видавець попросив Толкіна дати передмову до нового видання казки Джорджа Макдональда «Золотий ключ». Толкін у таких випадках зазвичай відмовлявся, але цього разу, без жодної видимої причини, погодився. Він взявся до роботи наприкінці січня 1965 року. У той період Толкін перебував у особливо похмурому настрої. Він виявив, що ця книга подобається йому менше, ніж раніше. Однак, незважаючи на всю свою нелюбов до цієї казки, він (знов-таки всупереч своєму звичаю) старанно взявся до роботи, наче бажав довести собі, що він ще здатний працювати й усе-таки може закінчити хоч що-небудь. Він взявся пояснювати юним читачам, для яких призначалося видання, сенс слова «чари». І почав так: 

«Чари мають чималу силу. Навіть поганому автору не дано їх уникнути. Мабуть, він створює свою казку з уривків інших казок, давніших, або з того, що сам пам'ятає лише невиразно, і ці напівзабуті речі можуть виявитися надто могутніми, щоб він зумів їх зіпсувати або позбавити чарівності. І можливо, хто-небудь уперше зустрінеться з ними в його дурній казці, і побачить у них відблиск Чарівної країни, і захоче відшукати щось краще. 

Щоб це стало зрозуміліше, можна розповісти таку невеличку історію. Був собі кухар, який задумав спекти пиріг для дитячого свята. Він вважав, що для такого пирога головне — бути дуже солодким...»

Толкін збирався викласти свій приклад усього в кількох абзацах. Але історія тривала, розвивалася, і незабаром Толкін зупинився, зрозумівши, що вона переросла межі передмови і зажила власним життям. У першому варіанті вона називалася «Великий пиріг», але врешті-решт Толкін вибрав заголовок «Коваль з Великого Вуттона». До речі, передмову до казки Макдональда він так і не закінчив. 

«Коваль» виявився незвичайним у двох відношеннях. По-перше, він від самого початку друкувався на машинці — чого Толкін зазвичай не робив, — а по-друге, він був явно і навіть, мабуть, навмисно автобіографічний. Толкін назвав цю казку «старечою історією, сповненою сумного передчуття близької розлуки», а в іншому місці він каже, що вона «сповнена глибоких почуттів, частково пов'язаних із самотністю «відходу у відставку» та наближенням старості». Подібно до Коваля, сільського хлопчика, який проковтнув чарівну зірочку й одержав таким чином перепустку в Чарівну країну, Толкін, у своїй уяві, довго блукав таємничими землями; тепер він відчував наближення кінця і знав, що незабаром і йому теж доведеться відмовитися від своєї зірки, своєї уяви. І справді — то була остання казка, яку він написав».

Гамфрі Карпентер, «Дж. Р. Р. Толкін. Біографія»