 |
| Зірак-Зігіль, Джон Хоу |
Толкін передбачав падіння Гендальфа у безодню вже восени 1939 у нарисі глав про Морію: "Звичайно Гендальф має повернутися пізніше — можливо падіння було не на таку глибину, як це здавалося спочатку. Гендальф підштовхує Балрога під себе ... і в кінці-кінців слідучи за підземним потічком що витікає у затоку, він знаходить вихід — але не з'являється доти поки (з рештою загону) не відбулося багато пригод".
Як можна бачити — опис дуже простий, і більшість сучасних супергеройських фільмів на цьому зупиняється. Але не Толкін — він розгортає його у міфологічний сюжет, наповнений глибоким символізмом.
В цій оповіді юнгіанський психотерапевт з Данії Пія Скогман (Pia Skogemann) помітила що битва із Балроґом відбувається у чотирьох стихіях. Процитуємо слова Ґандалфа:
- Вогонь: "Довго я падав, і він падав разом зі мною. Його вогонь охопив мене. Я обгорів."
- Вода: "І ми разом пірнули у глибоку і темну воду. ... Його полум'я згасло, та натомість він став слизький і сильніший за удава."
- Земля: "Ми боролися глибоко під живою землею, там, де не існує часу. ...Нарешті він утік у темні тунелі."
- Повітря (вершина Келебділа): "Дедалі вище піднімалися ми... від найглибшого підземелля аж до найвищого піку неперервною спіраллю піднімається багато тисяч сходинок ...Я скинув ворога з вершини, й він покотився додолу".
Битва із чудовиськом, де залучені чотири стихії, символічно подібна до битви з драконом, який їх уособлює:
- він дихає вогнем;
- він "змій", рептілія, водяна тварина;
- живе у печері, у землі;
- має крила і літає у повітрі.
Зауважте деталь: Балроґ під водою став "слизький і сильніший за удава" — здається Толкін сам підкреслює "рептильність" чудовиська з яким боровся Ґандалф.
У описі появи Балроґа є і крила, причому суперечка серед читачів досі невщухає — вони згадуються у переносному чи у прямому значенні? Ось ці згадки: "Ворог знову спинився... і темрява довкола розпростерлася двома широкими крилами" та "Він... раптом виріс до велетенських розмірів, і крила простяглися від стіни до стіни".
В принципі, якщо взяти до уваги "натяки" Толкіна, є весь "драконівський" комплект: Балроґ живе у печері, він охоплений вогнем, порівнюється із слизьким удавом, а темрява навколо нього нагадує крила.
Тож що символізує битва з драконом?
У міфології різних народів світу битва з драконом є символом ініціації або трансформації — тобто переходу героя в іншу якість, його внутрішньої зміни. Перемігши або приборкавши дракона, герой проходить символічну смерть і відродження, часто повертаючись із скарбом, прозрінням або мудрістю.
І більша частина того що тут описано чудово співпадає із тим що трапилось із Ґандалфом, хіба що він пройшов не символічну, а реальну смерть і відродження і повернувся із більшими силами і можливостями.
Майстерність Толкіна вражає — досить схематична історія розгортається у неймовірно глибоку та наповнену символізмом оповідь де смерть і воскресіння не здаються штучним прийомом задля порятунку сюжету а підкреслюють готовність Ґендальфа пожертвувати собою задля успіху квеста Фродо.
* * *
Ось оповідь Ґандалфа про цей бій:
"— То розкажи хоч коротко! — попросив Ґімлі. — Розкажи нам, як ти впорався з Балроґом!
— Не називай його імені! — сказав Ґандалф, і на мить здалося, що хмара болю промайнула його обличчям, і він замовк, на вигляд старий, мов смерть. — Я довго падав, — нарешті мовив повільно, неначе зі зусиллям пригадуючи. — Довго я падав, і він падав разом зі мною. Його вогонь охопив мене. Я обгорів. І ми разом пірнули у глибоку і темну воду. Смертельно холодна, вода мало не заморозила моє серце.
— Глибока прірва під мостом Даріна, й ніхто її не вимірював, — мовив Ґімлі.
— І все ж вона має дно, яке поза межами світла та знання, — сказав Ґандалф. — Туди я нарешті й упав, на саме дно. Але він від мене не відчепився. Його полум'я згасло, та натомість він став слизький і сильніший за удава.
Ми боролися глибоко під живою землею, там, де не існує часу. Він намагався стиснути мене, а я відбивався, аж поки нарешті він утік у темні тунелі. Народ Даріна не копав тих ходів, Ґімлі, сину Ґлоїна. Набагато глибше від найглибших копалень гномів гризуть землю безіменні істоти. Навіть Саурон не знає про них. Вони старіші за нього. Я пройшов їхніми дорогами, та не скажу про них ані слова, щоби не затьмарювати світла дня. У цьому відчаї мій ворог був єдиною надією; я погнався слідом за ним. Отак він, урешті-решт, провів мене таємними шляхами Казад-дума: він знає їх аж надто добре. Дедалі вище піднімалися ми, аж поки добігли до Нескінченних Сходів.
— Давно вже забули про них, — сказав Ґімлі. — Багато хто говорить, що Сходи існували тільки в легенді, а інші розповідають, що були вони зруйновані.
— Їх збудували, й ніхто їх не руйнував, — сказав Ґандалф. — Від найглибшого підземелля аж до найвищого піку неперервною спіраллю піднімається багато тисяч сходинок, і виводять вони у Вежу Даріна, яка вирубана у скелястій породі Зіракзіґілу, Срібного Піку.
Там, у засніженому Келебділі, прорубане самотнє вікно, а перед ним вузький майданчик, орлине гніздо над запаморочливим урвищем. Сонце там припікало, та все внизу було оповите хмарами. Він вистрибнув назовні, і я ледве встиг за ним, як він знову спалахнув. Ніхто не бачив цього, бо інакше про Двобій на Піку століттями співали би пісні. — Раптом Ґандалф розсміявся. — Але що описали би ті пісні? Тим, хто спостерігав здаля, здавалося, що над горою лютує гроза. Чули вони грім, бачили блискавку, яка, розповідали, вдаряла в Келебділ, розлітаючись язиками полум'я. Розказувати ще? Над нами клубочилися дим і пара. Лід сипався дощем. Я скинув ворога з вершини, й він покотився додолу, і скеля ламалася там, де він падав. Тоді мене оповила темрява, думки та час перестали існувати, і я довго блукав дорогами, про які не можу розповісти нічого".
— Не називай його імені! — сказав Ґандалф, і на мить здалося, що хмара болю промайнула його обличчям, і він замовк, на вигляд старий, мов смерть. — Я довго падав, — нарешті мовив повільно, неначе зі зусиллям пригадуючи. — Довго я падав, і він падав разом зі мною. Його вогонь охопив мене. Я обгорів. І ми разом пірнули у глибоку і темну воду. Смертельно холодна, вода мало не заморозила моє серце.
— Глибока прірва під мостом Даріна, й ніхто її не вимірював, — мовив Ґімлі.
— І все ж вона має дно, яке поза межами світла та знання, — сказав Ґандалф. — Туди я нарешті й упав, на саме дно. Але він від мене не відчепився. Його полум'я згасло, та натомість він став слизький і сильніший за удава.
Ми боролися глибоко під живою землею, там, де не існує часу. Він намагався стиснути мене, а я відбивався, аж поки нарешті він утік у темні тунелі. Народ Даріна не копав тих ходів, Ґімлі, сину Ґлоїна. Набагато глибше від найглибших копалень гномів гризуть землю безіменні істоти. Навіть Саурон не знає про них. Вони старіші за нього. Я пройшов їхніми дорогами, та не скажу про них ані слова, щоби не затьмарювати світла дня. У цьому відчаї мій ворог був єдиною надією; я погнався слідом за ним. Отак він, урешті-решт, провів мене таємними шляхами Казад-дума: він знає їх аж надто добре. Дедалі вище піднімалися ми, аж поки добігли до Нескінченних Сходів.
— Давно вже забули про них, — сказав Ґімлі. — Багато хто говорить, що Сходи існували тільки в легенді, а інші розповідають, що були вони зруйновані.
— Їх збудували, й ніхто їх не руйнував, — сказав Ґандалф. — Від найглибшого підземелля аж до найвищого піку неперервною спіраллю піднімається багато тисяч сходинок, і виводять вони у Вежу Даріна, яка вирубана у скелястій породі Зіракзіґілу, Срібного Піку.
Там, у засніженому Келебділі, прорубане самотнє вікно, а перед ним вузький майданчик, орлине гніздо над запаморочливим урвищем. Сонце там припікало, та все внизу було оповите хмарами. Він вистрибнув назовні, і я ледве встиг за ним, як він знову спалахнув. Ніхто не бачив цього, бо інакше про Двобій на Піку століттями співали би пісні. — Раптом Ґандалф розсміявся. — Але що описали би ті пісні? Тим, хто спостерігав здаля, здавалося, що над горою лютує гроза. Чули вони грім, бачили блискавку, яка, розповідали, вдаряла в Келебділ, розлітаючись язиками полум'я. Розказувати ще? Над нами клубочилися дим і пара. Лід сипався дощем. Я скинув ворога з вершини, й він покотився додолу, і скеля ламалася там, де він падав. Тоді мене оповила темрява, думки та час перестали існувати, і я довго блукав дорогами, про які не можу розповісти нічого".
Немає коментарів:
Дописати коментар