«Ніколи не забуду невисоку — нижчу за мене на зріст — людину, чиє ім'я, на жаль, я забув; людину, яка зненацька виявила себе моїм однодумцем — тієї миті, коли мною оволоділа відчайдушна нудьга. Справа була під час війни. Ми сиділи у великому й брудному наметі, за хирлявими столиками, навколо були люди, здебільшого мокрі й нещасні, і пахло там просто огидно. Ми слухали когось, хто віщав про мистецтво читання карт, або про правила гігієни, або про вміння проткнути ворога наскрізь (пам'ятаю, Кіплінг попереджав, що за кожного вбитого нам доведеться тримати відповідь перед Господом); точніше, ми намагалися не слухати. І тут цей чоловік, що сидів поруч зі мною, мрійливо вимовив: «Саме так! Я виражу знахідний відмінок через префікс»!
...Вслухайтеся в його фразу, скільки в ній величі! «Я виражу», саме так! Не «виражається», не більш раболіпне «іноді виражається», не похмуре «ви маєте навчитися того, як виражати». Яке багатство вибору міститься в такій, здавалося б, повсякденній фразі, яка безодня сумнівів, випробовуваних перед ухваленням остаточного рішення — на користь зухвалого префікса, рішення самостійного й тим самим подвійно привабливого. Це рішення на кшталт руху, яким каменяр завершує кладку; руху, завдяки якому якийсь візерунок набуває завершеності.
Вимовивши ті слова, мій сусід посміхнувся, і його посмішка виражала захват, немов посмішка поета, який зумів нарешті впоратися з непокірним рядком, або художника, що домігся бажаного від своєї картини. ...Мені так і не вдалося дізнатися що-небудь ще про його «таємну граматику»; до того ж мінливості воєнної пори незабаром нас розлучили, і відтоді я цієї людини не зустрічав. ...Ця людина була аж ніяк не єдиною у своєму роді. Я наважуся на подібне твердження, хоча прямих доказів у мене немає.»
Дж. Р. Р. Толкін, «Таємний порок»
Немає коментарів:
Дописати коментар