Після успіху "Гобіта" видавці звернулися до Толкіна з проханням про книгу-продовження пригод Гобіта. Він запропонував вже існуючі твори, в тому числі "Квенту Сильмарілліон". Пізніше Толкіну переслали відгук рецензента на ці тексти. Щодо "Квенти" рецензент висловився в тому дусі що цей текст "лаконічний і благородний", хоча "карколомні кельтські імена" йому не сподобались. Далі він писав: «Є тут щось від тієї божевільної, яскравоокої краси, що приголомшує будь-якого англосакса, що зіткнувся з кельтським мистецтвом».
У відповідь Толкін написав листа, де таким чином відгукнувся на рецензію:
"Дуже шкода, що він (рецензент - А.К.) обламав собі зуби через імена — особисто я вважаю (а тут я — компетентний суддя, повірте!), що вони гарні і загальний ефект значною мірою залежить саме від них... Чи треба говорити, що ці імена зовсім не кельтські! Так само як і самі оповіді. Я кельтський матеріал знаю (багато текстів я прочитав в оригіналі — ірландською та валлійською) і відчуваю до них деяку антипатію: головним чином за те, що в основі своїй вони геть-чисто позбавлені всякої логіки. Вони переливаються яскравими барвами, але вони — що уламки вітража, зібрані наново абияк. Вони й справді «божевільні», як вірно помітив ваш рецензент, але я, хотілося б вірити, цілком нормальний". (Лист №19 до Стенлі Анвіна, 16 грудня 1937)
Поки тривала робота над "ВП" ("Володарем Перснів") видавці запитали чи набереться у Толкіна коротких оповідань на збірку щоб видати разом з "Листком пана Дрібнички". Серед іншого Толкін згадує про Сільмарілліон: "Щодо творів більших. Зрозуміло, насправді я мрію лише про одне — опублікувати «Сільмарилліон»: якщо пам'ятаєте, ваш рецензент таки вбачав у ньому деяку красу, але «кельтського» характеру, що дратує англосаксів". (Лист №98 до Стенлі Анвіна, 18 березня 1945)
(Рецензент писав що краса "приголомшує" а не "дратує", але вочевидь Толкіну сприйняття його твору як чогось "кельтського" не сподобалось).
Коли робота над "ВП" вже добігала кінця і видавництво висловлювало готовність брати його в роботу не зважаючи на обсяг книги і повоєнний дефіцит паперу, Толкін вирішив проштовхнути публикацію "Сільмарілліона" разом з "ВП" як необхідну для розуміння "ВП", але "Аллен і Анвін" не погоджувалось на це.
У Толкіна з'явилася надія на те що ці дві книги вдастся видати у видавництві "Колінз" - редактор Мілтон Уолдман зацікавився чистовими варіантами фрагментів "Сільмарілліона" і висловив готовність видати його коли книгу буде завершено. Толкін запропонував йому також "ВП", на що Уолдман теж погодився, але за умови що у Толкіна нема юридичних зобов'язань перед видавництвом "Аллен і Анвін". Тепер Толкін вирішив тиснути на "АіА" сильніше щоб отримати "так" або "ні" на публікацію обох книжок від свого видавця. В черговому листі він знов згадує колишній відгук рецензента:
"Можливо, цей твір ви пам'ятаєте: довге зведення легенд вигаданих часів у «високому штилі», де повним-повнісінько ельфів (в деякому роді). Багато років тому за порадою вашого рецензента рукопис було відхилено. Якщо мені не зраджує пам'ять, він визнав за міфами кельтську красу, у великих дозах для англосаксів нестерпну... Нажаль я - не англосакс..." (Лист №124 до Стенлі Анвіна від 24 лютого 1950).
Врешті-решт Толкін домігся свого: після того як він поставив питання руба: або обидві книги, або жодної, "АіА" відповіли, що в такому складі вони книги видавати не будуть. Цю відповідь Толкін передав видавництву "Колінз" як свідоцтво відсутності юридичних зобов'язань.
У великому листі до Уолдмана, де описується концепцію свого Легендаріума Толкін знов згадує кельтів: "колись ... я задумав створити цикл більш-менш пов'язаних між собою легенд — від переказів глобального, космогонічного масштабу до романтичної чарівної казки... Йому повинні бути притаманні бажані мені тон і властивості: щось холодне і ясне, що дихає нашим «повітрям» (клімат і ґрунт північного заходу...); володіючи... тою чарівною, невловимою красою, яку деякі називають кельтською (хоча в справжніх творах стародавніх кельтів вона зустрічається рідко)". (Лист № 131 до Мільтона Уолдмана, кінець 1951 р.)
Але врешті-решт після двох років перемовин з "Колінз" вони також не погодились видати обидві книжки і навіть лише "ВП" через обсяг книги. Довелося повертатися в "АіА" і погоджуватись на видавництво "ВП" без "Сільмарілліона". Вже після виходу книги, відповідаючи на листи читачів щодо різних аспектів історії Середзем'я (і щодо ельфів) Толкін пише:
"Жива мова Західних ельфів (синдарин або говірка Сірих ельфів) зустрічається значно частіше, особливо в іменах та назвах. Виходить вона зі спільного з квенья джерела; однак завдяки спеціально розробленим змінам вона стала лінгвістично дуже схожою на брито-валлійську (хоча їй і не ідентична): тому що таку властивість, у певному лінгвістичному настрої, я вбачаю дуже привабливою, ще й тому, що вона начебто відповідає досить-таки "кельтському" характеру легенд та історій, в яких фігурують її носії." (Лист №144 до Наомі Мітчінсон від 25 квітня 1954).
Ось так "кельтське" враження читачів проходить у Толкіна від заперечення до прийняття, хоча навіть погоджуючись з цією характеристикою, він вживає слово "кельтський" у лапках.
З іншого боку, дивлячись на контекст де Толкін відкидає слово "кельтський" або навпаки - сам його використовує як характеристику свого твору, можна побачити що "негативне" сприйняття зв'язане з відмовою від публікації "Сильмарілліона" (можливо Толкін вважає що "кельтський" для читача - це один з приводів для відмови), а "позитивне", коли читачам подобаються Сильмарілліон, ельфи, і все що з цим пов'язане.
Немає коментарів:
Дописати коментар