Толкін про зворушливі для нього місця у Володарі Перснів

«Згодом, потроху, я почав писати книгу «Володар Перстнів», щоб принести задоволення самому собі; і, зрозуміло, не доставив — максимум відсотків на 75. Але тепер (коли твір уже «остигнув» і вже не настільки насущно і особистісно значущий) певні його риси і особливо певні місця, як і раніше, зворушують мене невимовно. Серце книги — опис Керін Амрота (кінець т. I, Кн. II, гл. 6), але найбільше хвилює мене тупіт коней Рохіррім на світанку; а найбільше засмучує те, що Голлум вже (ось-ось) готовий був покаятися, а Сем йому завадив: на мій погляд, точно так само трапляється в реальному світі, де знаряддя справедливої відплати рідко бувають справедливі чи святі самі по собі; а хороші люди найчастіше виявляються каменем спотикання».

Лист №165 в американське видавництво Houghton Mifflin, 30 червня 1955

Опис Керін Амрота у «Володарі Перснів»:

«Коли Фродо у свою чергу звільнився від пов'язки, він озирнувся і затамував подих. Вони стояли на відкритій галявині. Зліва височів великий курган, укритий травою, ніжно-зеленою, мов весна у Прадавні Часи. Нагорі подвійною короною росли два кола дерев: перші — зі сніжно-білою корою, безлисті, але прекрасні у своїй стрункій оголеності; а другі — височенні мелорни, все ще зодягнуті у бліде золото. Посередині здіймалося величезне, мов башта, дерево, і високо серед його гілок просвічував білий поміст. Біля підніжжя дерев і всюди на зелених схилах кургану траву всіяли маленькі золотаві квітки, схожі на зірочки. Між ними, гойдаючись на довгих стеблах, росли інші квіти, білі та блідо-зеленаві: легким серпанком вони мерехтіли на ясній зелені трави. Над усім цим голубіло небо, і сонце сяяло над пагорбом, відкидаючи піддеревами довгі зелені тіні.

— Дивіться! Перед вами Керін-Амрот, — сказав Галдір. — Це — серце стародавнього королівства, яким воно було колись, і тут є курган Амрота (останній король Лорієну — А.К.), де у щасливіші дні стояв його дім. Тут, у нев'янучій траві, вічно цвітуть зимові квіти: жовтий еланор і білий ніфредил. Тут ми трохи відпочинемо й у сутінках доберемося до міста ґаладримів.

Усі полягали на духмяну траву, а Фродо все ще стояв, зачудований. Йому здалося, що мов крізь якесь високе вікно він ступив у давно зниклий світ, осяяний світлом, якому нема наймення у звичній мові. Усе навкруги було дуже виразне, а обриси його так чітко окреслені, мовби їх задумали і створили за мить до того, як із очей Фродо зняли пов'язку; водночас усе було таке стародавнє, наче існувало вічно. Усі кольори були цілком знайомі: золотий і білий, зелений і синій, але здавалися вони такими свіжими та живими, неначе Фродо перший у світі їх побачив і дав їм назви, нові та прекрасні. Узимку тут серце не тужило за весною чи за літом. Ані вад, ані хвороб, ані каліцтва не знало тут усе, що зростало. На землі Лорієну не було ані плямки».