Жахливе настання ночі

День 37, Велика Середа Страсного тижня

Середзем'я, 22 березня. Фродо та Семвайз звертають із дороги й ідуть на південь, до Фатум-гори.

Запис у "Хронології" переносить увагу на Фродо та Сема: "Жахливе настання ночі". Тут йдеться не про напад ворогів і не про стихійні лиха — йдеться про виснаження двох гобітів. Сем бачить, що Фродо знаходиться на межі своїх тілесних та духовних сил:

"...для двох мандрівників почалася година чорного розпачу. Минули чотири дні, відколи вони врятувалися від орків, але цей проміжок часу чим далі, то більше здавався кошмарним сном. Увесь останній день Фродо не розмовляв, а йшов з похиленою головою, часто спотикаючись, немовби вже не бачив дороги під ногами. Сем здогадувався, що йому було найважче, бо невпинне зростання тягаря Персня пригинало тіло та мордувало душу. З тривогою Сем помічав, що ліва рука господаря піднімається, ніби прикриває від удару чи затуляє очі, осліплені жахливим Оком, яке його шукало. Інколи ж права рука тягнулася до грудей і стискалася, а тоді повільно, коли воля брала гору, опускалася.

Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного."

Опис стану Фродо перегукується із описом Месії: "Він був мучимий, але страждав добро­вільно і не відкривав уст Своїх" — Фродо мовчить увесь день, "Він відірваний від землі живих" — гобіти йдуть через мертву землю Мордору, що асоціюється із царством смерті.

Але оскільки протягом Страсного тижня Страсті читаються майже щодня, Толкін звертається не тільки до тексту, а і до обрядової сторони літургії. І головну паралель цього дня створює саме обряд.

Починаючи із вечора Великої Середи у церкві проводилася служба Tenebrae (з лат. "Тіні" або "Темрява"), під час якої поступово гасять усі свічки та світильники, і храм поринає у пітьму. Залишається горіти лише одна свічка, що символізує самотнього Христа, якого залишили усі, навіть найближчі учні. Ця свічка не гасне, але її ховають, і у храмі наступає повна темрява. У цій темряві лунає гучний, різкий звук (стрепітус), що символізує землетрус під час смерті Христа та хаос світу, який залишився без світла (клірики гупають книгами по лавах, тупають ногами або б’ють металевими предметами).

Наприкінці служби, єдину свічку, що залишилася горіти, у повній тиші знову виносять і ставлять на свічник. Це символ надії на те, що Світло Христове не переможене і знову спалахне на Великдень.

Опис того, як Сем дивиться на Фродо "поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного", разюче перегукується із кульмінацією Tenebrae, коли остання свічка у храмі ховається і настає повна темрява.

Сем засинає, але і уві сні бачить вогники та чує страшний шум:

"Йому привиджувалися вогники, наче зловтішні очі, й темні повзучі тіні, вчувалося гарчання диких звірів або моторошні крики, мов під тортурами; він здригався і розплющував очі, а навколо була тільки порожня чорнота".

Ще одна деталь, яка знаходить свій відгук у літургії — тема спраги, що згадується у молитві після причастя: "Я пиття моє змішую зі сльозами", "я висох, як та трава". А ось як вона звучить у тексті роману:

— Води треба, води! — пробурмотів Сем.

Він обмежував себе у питті, губи його пересохли, а язик, здавалося, затвердів і розпух; але, попри всю його ощадливість, води в них залишилося дуже мало, десь половина фляги, а походу — ще на кілька днів.

Проте основу образності цієї частини книги становить саме служба Tenebrae. Попереду у гобітів ще не одна важка ніч, і ця служба також проводиться впродовж трьох вечорів, тож її відлуння ми зустрічатимемо і в наступні дні.

* * *

Деякі літургійні тексти, що читалися у Велику Середу Страсного тижня

Читання: Ісайї 53:1–12: [Господи!] хто повірив чутому від нас, і кому відкрилася сила Господня? Бо Він зійшов перед Ним, як пагін і як паросток із сухої землі; немає у Ньому ні вигляду, ні величі; і ми бачили Його, і не було у Ньому вигляду, який приваблював би нас до Нього. Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його. Але Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас. Він був мучимий, але страждав добро­вільно і не відкривав уст Своїх; як агнець, ведений був Він на заколення, і як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний, так Він не відкривав уст Своїх. Від пут і суду Він був узятий; але рід Його хто пояснить? Бо Він відірваний від землі жи­вих; за злочини народу Мого перетер­пів страту. Йому призначали гріб зі злочинцями, але Він похований у багатого, тому що не вчинив гріха, і не було неправди у вустах Його. Але Господу вгодно було уразити Його, і Він віддав Його на муки; коли ж душа Його принесе жертву умилос­тивлення, Він побачить потомство довговічне, і воля Господня благо­успішно буде виконуватися рукою Його. На подвиг душі Своєї Він буде дивитися із задоволенням; через пізнання Його Він, Праведник, Раб Мій, виправдає багатьох і гріхи їхні на Собі понесе. Тому Я дам Йому частку між великими, і з сильними буде ділити здобич, за те, що віддав душу Свою на смерть, і до лиходіїв приєднаний був, тоді як Він поніс на Собі гріх багатьох і за злочинців зробився заступником.

Євангеліє: Страсті Луки 22:1–23:53.
Оскільки майже кожного дня читаються Страсті цілком, Толкін звертається і до обрядової сторони літургії.

Коммуніон: Пс. 101:10–14 Я пиття моє змішую зі сльозами. Ти підніс мене так високо і кинув мене так низько; я висох, як та трава: Ти ж, Господи, перебуваєш вічно: Ти встанеш і змилосердишся над Сионом, бо вже час помилувати його.