 |
| Танок Бомбадила та Золотинки |
Гобіти зустрічають Тома Бомбадила 26 вересня. У Британії 26 грудня святкують Boxing Day («день коробок» або «день подарунків») — вихідний, який традиційно проводять у сімейному колі.
Однією з традицій британського Різдва є сімейні відвідини театру, де на сцені ставлять спектакль-пантоміму. Попри знайомість цього слова, у Британії воно означає зовсім інший жанр вистави. На початку 19 століття пантоміма і справді була «німою» — актори грали без слів, використовуючи лише мову тіла. Однак у 1843 році парламент скасував обмеження, що дозволяли лише трьом лондонським театрам ставити спектаклі з діалогами. Відтоді пантоміма разом із іншими жанрами отримала голос і поступово перетворилася на яскраву музичну комедію з піснями, танцями та взаємодією із публікою. Сьогодні її можна порівняти із знайомими нам з новорічними або різдвяними виставами. Проте на відміну від наших вистав, вони цікаві не тільки дітям, але й дорослим.
Важливою частиною пантомім є активна взаємодія акторів із глядачами. Наприклад, публіку заохочують підказувати одним героям, де ховаються інші («Підкажіть мені, де сховався їжачок? — Він за тобою!»), або разом кликати героя, що загубився («Давайте погукаємо Снігуроньку!»). Хоча б одну загальновідому пісню співають разом із аудиторією, причому зал можуть поділити на дві команди, які змагаються в гучності виконання приспіву («Команда Діда Мороза проти команди Снігуроньки»). Дітей можуть навіть запросити на сцену для того щоб співати разом із учасниками спектаклю.
Звісно, є й відмінності. Наприклад, у британських пантомімах часто використовують жарти з подвійним дном, які розважають дорослу аудиторію, тоді як діти їх не помічають. Вистави рідко напряму згадують Різдво, зазвичай в них розігрують класичні дитячі казки — «Попелюшку», «Аладдіна», «Білосніжку», «Пітера Пена» та багато інших.
Дослідниця Мартіна Ліптон наводить список персонажів, характерних для пантоміми, серед яких — «доброзичлива магічна істота» (фея, джин або добрий дух), що допомагає герою за допомогою магічних засобів, та «лиходій» — злий чарівник, відьма або демон. Власне у ролі «доброго духа», який допомагає гобітам, можна упізнати самого Тома, а у ролі «лиходія» тут виступають Стара Верба та Могильний дух.
Тож давайте подивимось, як риси пантоміми проявляють себе у розділах, де гобіти зустрічаються із Томом Бомбадилом.
Події цих трьох днів повторюють сюжет іншого твору Толкіна — вірша «Пригоди Тома Бомбадила», опублікованого у 1934-му році в журналі «Oxford Magazine». У вірші Том переживає всі ті ж пригоди, що й гобіти: його затискає у щілині Стара Верба, його затягують у воду, його лякає Могильний Дух. Таким чином гобіти нібито потрапляють у інший літературний твір: оповідь про Тома Бомбадила.
Коли Бомбадил рятує гобітів від Старої Верби, його поява нагадує вихід Діда Мороза чи Санта Клауса у дитячій виставі: ще до того як він виходить на сцену, його вже впізнають за характерними словами чи звуком голосу. Почувши «Хо-хо-хо!», глядачі одразу розуміють, хто з’явиться перед ними. Так само, Фродо спочатку чує Тома, ще не бачачи його:
«[Фродо] обернувся і прислухався: так, у лісі справді хтось співав; глибокий веселий голос виспівував безжурно та радісно, але якусь нісенітницю: «Бім-бом! Тірлі-бом! Тірлі-бом-било! … Том Бом, любий Том, Том Бомбадилло!».
У випадку знайомих персонажів цього було б достатньо, щоб глядачі одразу зрозуміли, хто перед ними. Проте ані гобіти, ані читачі книги ще не знають, хто такий «Том Бом». Тому, продовжуючи свою співати, він одразу ж знайомить із собою «глядачів» — розповідає, чим займається і куди прямує. Такий сценічний прийом дозволяє швидко розкрити суть персонажа без довгих діалогів чи взаємодії з іншими героями, що характерно для персонажів дитячих вистав.
Запрошуючи гобітів їх у гості, він звертається до них, немов до дітей: «Том Бомбадил розреготався. — Ну, мої хлоп'ята! — сказав він, нахилившись і зазираючи їм в очі. — Ходімо до хати!».
Наближаючись до оселі Тома, гобіти чують слова, що нагадують пролог перед початком святкової вистави:
Гобіти і поні всі люблять посиденьки.
Тож почнім забаву! Разом заспіваймо!
Входячи в оселю Тома гобіти неначе виходять на освітлену сцену: «З цією піснею гобіти ступили на поріг, і їх залило золотаве світло».
Перше, що вони роблять — кланяються і ніяковіють: «Вони ступили ще кілька боязких кроків уперед і почали низько … кланятися, ніяковіючи так, мовби постукали у двері селянської хати, щоби попросити напитися води, а їм відчинила прекрасна королева ельфів, закосичена живими квітами».
Толкін дає пояснення чому гобіти почуваються ніяково, проте ці відчуття нагадують емоції дітей, які вийшли на освітлену сцену для участі у спектаклі.
Поки Золотинка готувала стіл для вечері, гобіти «радо повсідалися на низьких очеретяних крісельцях». Коли нарешті Том заходить у дім, відбувається сцена, де з’ясовується що для продовження забави потрібна участь глядачів. Спочатку Том захоплено описує, яка чудова Золотинка та як майстерно накритий стіл:
«Ось моя Золотинка, вся в зелені та сріблі, квітами підперезана. А чи стіл накритий? Бачу я вершки та мед, білий хліб і масло, молоко та сир, ягоди й зілля. Вистачить нам цього? Вечеря готова?»
Золотинка відповідає: «Так, … та гості, здається, ще ні».
Том реагує наче актор, що підказує глядачам-учасникам спектаклю, які не знайомі зі сценарієм, що робити далі: «Томе, Томе! А ти мало не забув — гості потомилися. Ну, ходімо, любі друзі, вмийте ручки й замурзані личка, скиньте брудний одяг, розчешіть волосся!»
Після цього «була довга і весела» вечеря, і навіть гобіти почали співати: «Вони і не помітили, як почали весело співати, наче для «них це легше та природніше, ніж говорити».
Більшість взаємодій між гобітами, Томом і Золотинкою розгортається саме так: господарі не чекають запитань, а самі пояснюють, що вони робили «поза сценою», що відбувається зараз і що станеться далі. Якщо настає момент, коли дія має перейти до гостей, ведучі проговорюють, що саме треба робити і для чого.
Так, хоча Толкін як автор може описати ранок Тома Бомбадила іншими засобами, він зберігає «камерність» простору оселі Бомбадила. Саме Том з’являється зранку перед гобітами і розповідає гобітам про те, що відбувалося поки вони спали:
«На самому світанку я пройшовся, пострибав горами, винюхав погоду, мокрі трави під ногами і похмуре небо. Розбудив я Золотинку, пісню заспівавши, але гобітів маленьких ніщо не підніме. Уночі вони не спали, лишень на світанку! Бім-бом! Тірлі-бом! Прокидайтесь, малюки! Забудьте нічні страхи!»
Гобіти тут наче діти, залучені у виставу, які виконують свою роль як задумав режисер. Тим часом актори, які знають сценарій, виконують дві функції: по-перше, вони грають свої ролі, а по-друге — підказують дітям, допомагаючи їм зануритися у гру та отримати від цього задоволення.
«Том із Золотинкою накрили стіл; а гобіти і чудувались, і сміялися: такі чарівні були рухи Золотинки, і такі смішні та химерні — вибрики Тома. Проте разом вони, здавалося, виконували один танець, не заважаючи одне одному, заходячи та виходячи з кімнати, пораючись біля столу; і швидко страви, посуд і свічки було розкладено як слід. Запалили безліч свічок, білих і жовтих. Том уклонився гостям».
Сцени у домі Бомбадила дійсно нагадують музичне театральне дійство, у якому глядачі не лише спостерігають, а й стають частиною вистави.
Непряме підтвердження цього висновку можна побачити у роздумах Толкіна про загадку постаті Тома Бомбадила у “Володарі Перснів”, де він використовує метафору театру. У листі до Пшемислава Мрочковського він пише, що постать Тома ілюструє обмеженість людських концепцій, жодна з них не здатна охопити всю повноту існування. Завжди залишається щось, що виходить за межі загальної картини. Він порівнює такі елементи із несподіваними деталями театральної вистави: неочікуваними звуками, щілинами у декораціях чи іншими невідповідностями, які натякають на існування чогось більшого. Щоб пояснити їх, глядачеві доведеться припустити існування іншого світу — світу автора, робітників сцени та освітлювачів.
Таким чином, епізод із Томом Бомбадилом у “Володарі Перснів” можна розглядати як театралізовану вставку, де гобіти неначе стають учасниками різдвяного спектаклю, наповненого атмосферою свята, магії та дива. У цьому фрагменті реальність переплітається з казкою, наповненою музикою — тою силою, яка, за концепцією Толкіна, лежить в основі творення світу.
* * *
P. S. Щодо "обмеженості людських концепцій". За словами Олександра Філоненка, середньовічні богослови дійшли висновку, що істина завжди парадоксальна. А єретичні вчення виникали через намагання вийти з цих парадоксів шляхом вибору однієї простої відповіді. Такими парадоксами для християн є:- вчення про триєдиного Бога (він і Єдиний і має Три особи водночас),
- про поєднання двох природ у Христі (він одночасно і повністю людина і повністю Бог, не "бог в тілі людини" і не "людина, що стала богом", тощо),
- концепція Непорочного зачаття,
- Божественне всезнання і свобода волі людини (якщо людина може вільно обирати, то як Бог може знати наперед, який вибір зробить людина?), тощо.
Немає коментарів:
Дописати коментар