Про Джейн Нів – тітку Толкіна і похід у Швейцарію

«Тітонька-професіонал – це, мабуть, явище недавнього часу; але мені пощастило мати справу з одним із ранніх прикладів: з однією з перших жінок, які отримали вчений ступінь з природничих наук. Зараз їй дев'яносто, але ще кілька років тому вона їздила займатися ботанікою до Швейцарії. Це в її товаристві (у складі змішаного загону приблизно тієї ж чисельності, що загін у «Гобіті») я пройшов пішки з важким рюкзаком за плечима більшу частину Швейцарії та чимало гірських перевалів. На підході до Алечу ми мало не загинули: під сонцем сніг підтанув і вниз схилом покотилося каміння. Гігантська брила промайнула прямо між мною і наступним у ланцюжку. Це і «громова битва» — препогана ніч, коли ми збилися зі шляху і заночували в хліві,— описано в «Гобіті».

Лист №232 до Джойс Рівз, 4 листопада 1961

На фото 1911 року – група, з якою Толкін (сидить в центрі) перед вступом до університету ходив в похід по Швейцарії. Разом з ним був його молодший брат Гіларі та їх тітка Джейн Нів.

Опис кам'яних брил, що котилися униз: «Ставало дедалі холодніше, і поміж скель пронизливо свистів вітер. Часом гірськими схилами підстрибом скочувались униз камінні брили, визволені з-під снігу полудневим сонцем, і пролітали повз них (якщо їм таланило) чи понад їхніми головами (а це вже тривожило). Ночі були незатишні та холодні, й мандрівники не наважувалися співати чи розмовляти надто голосно, бо луна була немилосердно гучною, а тиша, здавалося, воліла, щоб її не порушувало ніщо – крім шуму води, завивання вітру та гуркоту каміння».

А це опис громової ночі у «Гобіті»: «Усе було добре, доки одного дня не грянула гроза. Ви знаєте, який це жах – справжня велика гроза на рівнині чи в долині, особливо коли зустрічаються і зударяються дві грозові хмари. Але ще більший жах – грім і блискавка вночі у горах, коли буревії налітають зі сходу та з заходу і розпочинають війну. Блискавки розбиваються об шпилі, скелі розколюються, могутні удари грому стрясають повітря та закочуються, гуркочучи, в кожну печеру й западину, а темрява наповнюється гуркотом, який поглинає всі інші звуки, і раптовими спалахами.

Більбо ніколи не бачив і не уявляв собі нічого подібного. Гроза застала їх високо в горах на вузькому майданчику, по один бік якого відкривалася страшна прірва з імлистою долиною внизу. Там вони заночували, притулившись під навислою скелею, і Більбо лежав, загорнувшись у ковдру, і тремтів з ніг до голови. Коли він визирав звідти при спалахах блискавки, то бачив, що по цілій долині розбрелися кам’яні велети, які жбурляли один одному і ловили скелі, ніби для забави, а потім закидали їх у морок – і вони гупали поміж деревами далеко внизу або з тріском розколювалися на дрібні уламки. Тоді знявся вітер, полив дощ, і вітер шмагав дощем та градом навсібіч, так що нависла скеля вже не давала прихистку. Скоро вони змокли до кісток, а поні стояли з опущеними головами та обвислими хвостами і тільки тихенько іржали від страху. Вони теж чули регіт і крики велетів, що відлунювали скрізь по гірських схилах».