Толкін, Дюна і абсолютна влада

Цікаво подивитись як “Дюна” і “Володар Перснів” досліджують питання абсолютної влади. Таке порівняння дозволяє побачити це питання наче двома очима — з’являється додатковий об’єм, виникають цікаві паралелі і, можливо, неочікувані висновки.

Шлях Пола Атрида

У “Дюні” Пол Атрид проходить шлях від 15-річного сина герцога до імператора. Спочатку Дім Харконненів вбиває майже всіх Атридів, а Пол разом із своєю матір’ю опиняється у пустелі, де зустрічає загін фременів – представників місцевого населення. Він доводить свої воїнські якості і здатність жити у пустелі і стає членом племені. Виявилось що у їжу фременів входять прянощі, тож Пол все частіше бачить уривчасті видіння можливого майбутнього. В пошуках шляху до помсти за своїх рідних і близьких, а також допомоги фременам у їх боротьбі із Харконенами, а також дослухавшись до своєї матері, Пол випиває “воду життя”, яка робить досконалим його дар передбачення. Попри те, що у майбутньому він бачить що наслідком його дій з великою вірогідністю може стати джихад, в якому загинуть мільярди людей, він вирішує проголосити себе месією з давніх фременських пророцтв (насаджених орденом Бене-Ґессеріт, представницею якого була його мати) і повести за собою племена фременів у боротьбу проти Дому Харконненів. Він сподівається що дар передбачення варіантів майбутнього дозволить йому уникнути джихаду і досягти перемоги. У кінці цієї частини історії Пол перемагає Харконненів, примушує Імператора зректися влади і проголошує Імператором себе.

Чому мудрі відмовляються від Персня

Якщо подивитись на цю історію з точки зору “Володаря Перснів”, вибори, які робить Пол, протилежні тим, що роблять герої Толкіна. Фактично Пол приймає пропозицію абсолютної влади, хоча ми, як читачі, бачимо, що кожного разу вибір досить обмежений і обраний варіант здається досить розумним.

Персонажі “Володаря Перснів” послідовно відмовляються від цієї пропозиції. Про це ми знаємо завдяки Фродо, який пропонує Перстень кожному, хто здається йому гідним. Ґандалф каже що Перстень заволодіє ним спочатку спокусивши маґа використати його силу заради допомоги слабким і бажанню робити добро. Так само Пол, відчуваючи небезпеку розпалити велику війну тим не менш бачить що тут і зараз він може допомогти фременам у боротьбі проти жорстоких і жадібних Харконненів, які називають фременів пацюками.

Володарка Ґаладріель відмовляється від Персня, який зробив би її “прекрасною і страхітливою Королевою”, яку всі любитимуть і боятимуться. Вона каже що із знищенням Персня народ ельфів або має відправитись на Захід, або змаліти “до смертного люду долин і печер, повільно все забуваючи й відходячи в небуття”. У Пола приблизно такі ж альтернативи (окрім відправлення на Захід): разом із фременами “змаліти” до люду пустелі і печер, відкинувши своє аристократичне минуле, або стати харизматичним лідером, якому будуть поклонятися, любити і боятися. Він робить зворотній вибір до того, що обрала Ґаладріель.

Прикметно що розмова із Ґаладріель відбувається біля дзеркала Ґаладріелі, яке показує “те, що було, і що є, і що може збутися”. Проте, як попереджає Ґаладріель, “дещо й ніколи не збудеться, якщо ті, хто споглядає ці видіння, не звернуть зі шляху, щоб усунути небажане. Дзеркало — небезпечний порадник!” Проте Пол із своїм досконалим баченням варіантів майбутнього сподівається що він може робити оптимальні вибори для досягнення своєї мети.

Перстень — це оточення і піддані

Толкін так пояснює чому Перстень існує окремо від Саурона: “Сауронів Перстень… це — міфологічний спосіб уявити істину про те, що могутність (чи, ймовірно, швидше потенційні можливості), якщо її належить використовувати і досягти результатів, має втілитись у зовнішню форму, і тоді вона більшою чи меншою мірою ніби йде з-під прямого контролю. Той, хто бажає здійснювати «владу», повинен мати підданих, які йому не тотожні. Але тоді він залежить від них".

У “Володарі Перснів” Єдиний перстень пропонує своєму майбутньому власнику видіння влади, яку він отримає у разі оголошення Персня своїм. Проте для кожного це видіння співмірне його здатностям і можливостям. Так Сем, садовник Фродо, бачить у цих мріях Мордор перетворений на сад, а Ґаладріель бачить себе прекрасною і страхітливою королевою. Пол бачить себе месником за свій рід і захисником народу фременів.

Проте, після проголошення себе власником Персня, той починає впливати на свого господаря. Оточення (символічно можно його уявити як кільце), починає проектувати своє бачення правителя на його особу і впливати на нього.

Підкорення волі інших

З листів Толкіна видно, що найбільшим злом для нього було бажання підкорити волю інших своїй волі. Це бажання може народитися із прагнення творити добро. Наприклад, Саруман не мав такого терпіння яке мав Ґандалф — носитися Середзем’ям і переконувати людей, ельфів і гномів об’єднатися заради перемоги над Сауроном. Набагато швидше і ефективніше на його думку було віддавати накази. Навіть у Саурона Толкін бачив початково благі наміри — відновити Середзем’я після війни валар із Морґотом. Проблема була в тому що він хотів робити це максимально ефективно, відповідно до власного уявлення як саме це треба робити.

Так само Пол використовує сприйняття себе як месії* для того щоб “скорочувати” шлях від обраного рішення до його реалізації. Він як релігійний лідер відкидає звичаї і традиції які йому заважають сформувати єдину силу з фременів. Саме він визначає мету і методи її досягнення, фремени лише слідують за ним, віруючи у те, що тільки він бачить істинний шлях до раю. Фактично він підкорив їх волю своїй волі. За допомогою фременів він мститься Харконенам та здобуває абсолютну владу над Імперією Відомого Всесвіту — всіх світів, де живе людство.

У 1956 році Толкін пише про Саурона: “Саурон бажав бути Богом і Королем; таким його і визнавали його прислужники; якби він здобув перемогу, він би зажадав божественних почестей від усіх розумних істот і абсолютної тимчасової влади над цілим світом”. Фактично Пол Атрид, сам того не бажаючи, опинився у положенні Саурона. Він не бажав божественних почестей і абсолютної влади, але поставив себе у ситуацію коли оточення вимагає від нього відповідати цьому баченню його персони.

Пол не хоче бути ані богом, ані правителем Галактики. Він і зараз продовжує жити максимально близько до звичаїв фременів. Його бажання — залишити свій палац і відправитись у пустелю, жити в сітчі разом із своєю коханою. Але це для нього неможливо, він — заручник свого положення, “раб Перстня”.

Найстрахітливіші прислужники Саурона — назґули** є рабами Персня. Вони не мають власної волі і повністю підпорядковані Персню. Вони невидимі для звичайного зору. Можна провести паралель із правителем, який повністю зник як особистість і лише відтворює те, що від нього очікують оточення і піддані***. У Герберта Пол Атрид розуміє, що і живий, і навіть мертвий він буде символом священної війни своїх прибічників на довгі роки в майбутньому. Другий варіант (у разі смерті Пола і перетворення його на символічну фігуру — міфічного пророка) робить його подібним назґулу в його іншому прояві: “Довголіття або фіктивне "безсмертя"... — головна принада Саурона; малих вона перетворює на Ґолумів, а великих — на примар Персня” (Лист 212).

Задум Френка Герберта

Цікаво, що Френк Герберт скоріш за все погодився б із Толкіном щодо оцінки Пола як в певному сенсі антигероя. Герберт писав: "Книга виросла з моєї теорії, що супергерої — це нещастя для людства. Герої призводять до проблем, супергерої — до катастроф". Режисер Дені Вільнев каже що Герберт був розчарований тим, що читачі сприйняли книгу як оспівування Пола як героя, але він писав роман-попередження про небезпеку харизматичних лідерів і месіанських фігур. Проте цей посил у книзі дійсно замаскований самим автором. У своєму інтерв’ю він каже що остання частина книги насичена екшеном, який не дає як слід подумати над тим що відбувається насправді, а історія спеціально обірвана в такому місці щоб читач захоплений виром подій домислив продовження самостійно.

З іншого боку — а чи був би виданий цей твір, якби Герберт зробив цю думку настільки виразною, щоб у читачів не було сумніву у трактовці дій головного героя?

Твір мав великий обсяг, але при цьому чудово вписався у редакторське бачення журналу Analog Science Fiction and Fact — впливове видання, що сформувало канон Золотого віку американської фантастики (космічні опери, герої що рятують всесвіт, три закони робототехніки Азімова, “Зоряний десант” Хайнлайна, тощо). Редактор журналу — Джон Вуд Кемпбелл побачив у фігурі Пола Атрида “15-річного супергероя” і з радістю взяв роман до публікації. Якби книга не підійшла під ці критерії — можливо ніхто про неї не дізнався б. Але через це читачі (і Толкін також) побачили в ній зображення Пола як позитивного героя, що не зовсім влаштувало автора.

Тож у 1969 Френк Герберт написав продовження — “Месію Дюни”, яке мало поставити все на свої місця. Книга описує події після 12-річного космічного джихаду із 61 мільярдом жертв. Втома від влади, заколот проти Пола, його осліплення, втрату дару прозріння і зникнення в пустелі. Проте, коли Френк Герберт приніс нову книгу у журнал, Кемпбелл відмовився її друкувати, сказавши що “у чернетці це звучало ледь не як епічна трагедія, але коли починаєш обмірковувати прочитане, то виходить, що Пол був непрохідним дурнем, а не напівбогом, який скалічив себе, кохану, а разом і всю галактику!”.

Тож, по великому рахунку, погляди Толкіна та Герберта на абсолютну владу співпадають. Герберт фактично описує героя, який вирішив отримати запропоновану владу — “скористатися Перснем Всевладдя”. Автор періодично натякає на майбутню масштабну трагедію, до якої призведуть вчинки героя, проте зупиняє оповідь так, щоб сама трагедія залишилася за межами твору. Тож роман написаний таким чином, що читач бачить у головному герої чергового рятівника Всесвіту а не “темного володаря”; супермена, а не звичайну людину з її слабкостями, емоціями і бажаннями.
_______

* Сама ідея месії у “Дюні” насаджена орденом Бене-Ґесерит, методи якого пов’язані із домінуванням над волею інших. Одним з них є Голос — вміння віддати наказ будь-якій людині, яка не зможе його не виконати.

** Слово назґул у Толкіна складається з двох частин “nazg” (кільце) та “gûl” (примара). У свою чергу “gûl” відповідає англійському слову “ghoul” (гуль, перевертень, що живе на кладовищах). Це слово і поняття було запозичено з арабської. У Герберта теж використовується слово похідне від “ghoul” — “гхола”, клон померлої людини.

*** З цієї точки зору цікаво подивитись як оточення продовжує імітувати діяльність свого лідера навіть у разі його смерті. Так після смерті Кім Ір Сена в 1994 році до нього продовжували ставитись як до живого, навіть новорічне звернення 1 січня 1995 року було повтором його виступу з попереднього року. Іноземні держави мали надсилати свої листи на його ім’я. Зараз він має титул “Вічного президента КНДР”, а титул президента більше не використовується.